Історії людей, які повернулись на деокуповану територію: яку мають підтримку та чого не вистачає

Ольга була впевнена, що їхній із чоловіком будинок у селі Богородичне на Донеччині згорів. Так сказали сусіди, які серед останніх залишали населений пункт під суцільними обстрілами з боку армії рф. Дізнались, що він вцілів, коли приїхали для ексгумації та перепоховання родича, який загинув від російського снаряда.

Юрій, навпаки, думав, що цілим залишиться хоча б щось, однак коли вперше приїхав після деокупації Богородичного, побачив згарище на тому місці, де колись пройшло майже все життя. І вирішив… залишитися.

«Слов’янські відомості» дізнались, як живуть мешканці майже зруйнованого населеного пункту, яку отримують допомогу та чого не вистачає найбільше.

«Будинок вистояв, і ми теж мусимо»

Ольга Діброва вперше побачила рідне Богородичне майже одразу після деокупації — у вересні 2022 року. Перед цим із чоловіком приїхали в Ярову, бо потрібно було перепоховати рідного брата Ольги, тіло якого сусіди закопали прямо в городі. Його було вбито саме в той день, коли родина змогла вибралися з пекла.

«Тоді якраз проводили ексгумацію вбитих та закатованих людей, тож зібрали всі документи, подали заяви та приїхали. Звісно, ми не могли не заїхати й у рідне село, навіть знаючи, що будинку вже немає. Сусіди телефоном сказали: «бачили, як горів, коли тікали». Але то був не наш… Двері на вулиці валялися, вікна вибиті, дах дуже сильно пошкодженим був, перебита опорна балка, стеля впала в одній кімнаті… Проте ми були раді тому, що стіни залишились і оселя не горіла, а просто була сильно побита уламками. Будинкам поруч із нашим пощастило набагато менше. Та й взагалі всьому Богородичному. Практично нічого цілого тут не залишилося. Все зруйновано та пошкоджено», — розповідає Ольга.

Спочатку оселилися у Яровій, тому що будинок брата був більше придатним для життя, особливо в морози. Додому їздили регулярно, аби побудувати нову грубку для опалення та приготування їжі, бо ані газу, ані електроенергії в селі немає. Потроху почали розгрібати завали, ремонтувати.

«Ми просто приїжджали вранці, щось робили та повертались ночувати в Ярову. На той час навіть не знали, що можна до когось звернутись по допомогу, що староста щодня буває в селі. Була зима, зустріти когось серед руйнувань важко. Дірки на даху закривали шматочками шиферу, що був розкиданий у дворі. А потім староста дізнався, що ми навідуємось додому і завітав до нас. Спочатку пропонував евакуюватися, казав, що є можливість поселитися у будиночку в іншому селі, отримувати підтримку. А коли ми відмовилися, то запитав, чим може допомогти», — згадує жінка.

Так поступово родині надали брезент для покриття даху, плівку, плити USB, інструменти… Все робили самотужки. Потім вже у Богородичне почали приїжджати волонтери, які також привозили гуманітарну допомогу, зокрема продукти, засоби гігієни, будівельні матеріали, корм для тварин, яких дуже багато залишилось у селі після того, як власники виїхали або загинули. Ольга разом із чоловіком опікуються як собаками, так і котами.

Нічого не залишилось, але це моя земля

Повернувся у Богородичне і Юрій Поноренко. Він живе на іншій стороні села і також опікується безпритульними тваринами, хоча сам не має свого житла.

«Виїжджав, коли вже просто неможливо було залишатись, і повернувся додому першим з тих, хто поїхав. 12 вересня ЗСУ підняли прапор, а вже 14 жовтня я стояв і дивився на те, що залишилось від мого будинку. Не вціліло нічого, жодної речі. Все згоріло», — ділиться спогадами чоловік.

Близько тижня він жив у будинку сусіда з його дозволу, потім повернувся у село на Дніпровщину, де раніше знайшов прихисток. А вже 10 грудня остаточно перебрався у Богородичне.

«Будинку немає, морози… Але я вже не міг залишатися десь в іншому місці. Тому купив все, що могло знадобитися для життя в тих умовах, і повернувся. Сусід дозволив жити в його хаті, бо поки не планує їхати назад», — каже Юрій.

Крім нього тоді у селі жила лише  одна родина — чоловік середнього віку та його старенька мати. Вони нікуди не виїжджали. Так утрьох і зимували. До тієї родини періодично навідувались волонтери, і коли дізнались про повернення Юрія, то залишали їм продукти й на нього. Їжу готував завдяки буржуйці, яку привіз з собою. Замість світла — ліхтарик, який також купив заздалегідь.

«Згодом все потроху почало налагоджуватися. Волонтери привезли повербанки, потім генератори. Мій кум зі Святогірська дуже допомагав — хліб привозив, продукти. Потім вже міська влада з волонтерами організували для нас гарячі обіди, продуктову допомогу, свіжий хліб. Дуже вдячні очільнику Святогірської МВА Володимиру Рибалкіну, що він посприяв», — говорить чоловік.

Модульний будинок замість підвалу зруйнованої оселі

Повернувшись у рідне село, 67-річна Любов Дорошенко теж побачила руїни свого дому. Вперше снаряд біля її оселі розірвався, коли вона ховалася від обстрілів у підвалі скиту Святогірської лаври.

«Ми тоді всі були там, хто встиг добігти. А потім почули такий звук вибуху, що аж затремтіло все всередині. Коли вийшли, то побачили діру в землі, а в будинку Люби вилетіли вікна, був пошкоджений дах. Я дивлюсь на неї та думаю, що ж тепер робити, як вона буде жити, хто їй допоможе. А вона поглянула на дім та й каже: «Хай б’ють, нелюді. Надовго їх не вистачить. Виженемо. А це… А це все відбудуємо». Тоді я зрозуміла, що просто не маю права розкисати», — говорить Ольга Діброва.

Саме у неї якийсь час жила й Любов Дорошенко.  Були морози, й залишатись у підвалі розбитої власної оселі, де пенсіонерка прожила понад пів року, було неможливо. Однак щойно потеплішало — жінка знову повернулась до себе, щоб розбирати завали, прибирати сміття… садити город.

Згодом про неї дізналися волонтери з полтавської команди церкви «Хліб життя». Вони їздили до Слов’янська і роздавали людям буржуйки та продуктові пакети, а тоді вирішили поїхати ще й у Святогірськ. Благодійники не знали , що міст зруйнований, і тому поїхали через Богородичне, де і побачили стареньку жінку біля монастиря…

«Вони почали привозити продукти, а потім побудували мені будиночок (модульний — ред.), привезли меблі, облаштували. Тепер у мене все є: спальня, кухня… І взимку було дуже тепло, бо встановили буржуйку, а староста і волонтери привезли дрова. Я не знаю навіть що сказати, просто велика подяка всім, хто допомагає, всьому світу», — каже Любов Єгорівна.

І додає, що головне у житті — підтримувати одне одного та не лінуватися.

«Ми всі наче одна родина. Я можу звернутись до сусідів, брату подзвонити у разі потреби, й він приїде, хоча живе не тут. Тепер вже й город частково засадила, будуть свої овочі. Впораємось. І молюсь щодня за хлопців, за нашу країну, щоб скоріше вже настала перемога», — додає Любов Дорошенко.

Важко жити відрізаними від світу

Нині у Богородичному постійно проживають 27 мешканців. Електроенергії досі немає й коли її дадуть — невідомо. Люди готові самотужки відновлювати постраждале житло, бо програма єВідновлення тут не працює. Генератори передали волонтери та місцева влада, але їхнє використання обходиться дорого навіть без підключення електроінструментів, які потрібні для відбудови. Відсутність світла не дає навіть впоратись із хатньою роботою взимку, коли рано темніє. До того ж неможливо під'єднати помпи, аби набрати воду зі свердловин, а отже й нормально помитися чи випрати речі.

Однак саме з цим тепер допомагає санітарний комплекс, який нещодавно встановили за допомогою міжнародних благодійних організацій та влади громади. Тут жителі села мають можливість безоплатно помитися, випрати речі. І саме тут зараз працює Ольга Діброва.

«Комплекс має три душові кімнати, туалет, дві пральні машинки. Це дуже допомагає за відсутності світла, особливо в холодну пору року. Можна випрати речі якось руками, а сушити? А тут одразу і душ гарячий можна прийняти, і в цей час машинка речі буде прати. На людину виділяється година, тож можна встигнути все. Працюємо двічі на тиждень — по понеділках та четвергах», — каже Ольга.

Опалюється санітарний комплекс дровами, які приводять працівники з «Благоустрою», а Святогірська адміністрація надає пальне для генератора, який качає воду. Жителі села, за словами робітниці, дуже задоволені. Що стосується іншої допомоги, то з цим здебільшого допомагають благодійники за підтримки старости Богородичного Сергія Багрія.

«До нас приїжджають волонтери, більшість — за ініціативи нашого старости. Він взагалі така людина, що намагається підтримати кожного, наскільки це можливо. Щодня приїжджає, розпитує про ситуацію, можливі проблеми та шляхи вирішення. З кожним спілкується, з’ясовує потреби. Як я казала, завдяки йому у нас з’явились матеріали для закриття першочергових проблем з будинком, і так майже у всіх, хто тут живе. На самому початку, коли нам ще не привозили хліб, його дружина кілька разів сама пекла, а він привозив і роздавав», — додає жінка.

Щоденне годування нині продовжується, і тепер його навіть трохи збільшили — привозять подвійні порції з трьох страв, щоб вистачило не тільки на обід, а й на вечерю… А от на запитання про те, чого найбільше не вистачає зараз, жителі кажуть: «світла і мосту».

«Ми просто відрізані від світу. Немає телебачення, не можемо дізнатися новини. Інтернет тільки мобільний і далеко не скрізь ловить, тож доводиться кудись йти, щоб спіймати. І ще дуже не вистачає мосту, бо раніше до Святогірська можна було проїхати лише 5 км, тепер — 30 км. Доводиться їздити через Святогірську лавру і дозволити собі це можуть лише ті, хто має машину. Тому, у разі потреби, люди іноді просто перебираються по тих колодах, що лежать у воді. А зараз влада ремонтує зовсім інший міст. Чому? Ніхто не відповідає», — підсумовує Юрій Поноренко.

Жителі села Богородичне сподіваються, що ці проблеми таки будуть розв’язані. І коли це станеться, у рідні домівки почнуть повертатися й інші люди.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі