«Не думайте, що в окупації не залишилося патріотів. Там є люди, які підтримують «владу». Є і ті, кому байдуже. Але понад усе страждають українці, які хочуть, проте не можуть виїхати»

Яке воно – життя на непідконтрольній території?

Про життя на окупованій території Донецької та Луганської областей з українських медіа можна дізнатися небагато. Тема ця з’являється дедалі рідше, складається враження, що для українського суспільства вона не є важливою. Існує багато стереотипів про окуповані території та їх мешканців. І дуже рідко випадає прочитати свідчення реальних людей, які живуть там.

Я звичайна учениця 11 класу, рік тому разом із родиною переїхала на підконтрольну територію України. На окупованій території прожила шість років. Тому хочу щоб ви подумки потрапили в місця подій і зрозуміли, що це означає – жити там, де не працюють закони і моральні цінності.

Зібрала деякі запитання, які мені часто ставлять нові знайомі.

• Чи можна мешканцям окупованої території вільно висловлювати свої погляди і думки?

– Ні. Людина, яка проживає на території «ДНР» і яка дбає про свою безпеку, мовчатиме. У «ДНР» немає законів, немає правил, і це я знаю, на жаль, із власного досвіду.

Ішов другий рік війни, мої батьки вирушили у справах на підконтрольну територію України. Як і всі, стояли в черзі на пункті пропуску. Виникла якась суперечка, і озброєні проросійські військові почали погрожувати, що заберуть машину у батька. Мама стала на захист тата і вголос висловила негативну думку про «владу», яка прийшла. Як потім ми дізналися, маму знімали на камеру і виклали це відео у соцмережу.

Минув тиждень. Я була дома зі своєю родиною, коли почувся дуже сильний стукіт у вікно. Якийсь здоровенний дядько зайшов на подвір’я та з такою силою штовхнув маму, що вона впала на землю. Вийшов тато, і цей мужик почав волати, що ми так звані «укропы», які підтримують Україну. Побачивши це, я зателефонувала товаришам батьків, які дуже швидко приїхали та викликали поліцію.

Тож перший урок, який я винесла у віці 11 років, – мовчати, доки перебуваєш на окупованій території.

• Чи можна почути там українську мову?

За «конституцією ДНР», до шостого березня цього року на тій території були встановлені дві «державні мови»: українська і російська. Але це зробили формально, про всяк випадок . Шостого березня 2020 року українську мову зовсім прибрали, залишивши російську єдиною «державною». У 2014 році, коли почалася війна, у моїй школі українська мова була два рази на тиждень, російська – один раз. Через пів року влада прибрала дванадцятибальну систему та зробила п’ятибальну. Російську мову поставили чотири рази на тиждень, а українську – раз на два тижні. У документах українська мова чергувалася з літературою один раз на тиждень, але вивчали ми її набагато рідше, бо саме уроки української мови завжди випадали. Щороку «влада ДНР» погрожувала зовсім прибрати рідну мову, але не робила цього: можливо, щоб мати перед міжнародними установами про всяк випадок доказ, нібито в «ДНР» вільно розвивають українську.

Але на території «ДНР» досі залишаються старі українські книжки, їх можна взяти у бібліотеці, якщо знайдуться охочі. На деяких підприємствах навіть слухають українське радіо з українськими виконавцями. Є також учителі, які готують до ЗНО, але потайки, щоб ніхто не знав. І є просто люди, які обожнюють українську мову ї культуру та не приховують цього.

Тому, попри утиски, навіть у «ДНР» залишаються люди, які вітаються, говорять і цінують українську мову. Їх мало, але вони є.

• Чи є українська продукція в магазинах?

Останнім часом її не зустрінеш, але це тільки офіційно. Бо одного дня «влада» вирішила, що перевірятиме торговців, і якщо контролери бачать на товарі напис «зроблено в Україні», то підприємство одразу штрафують і закривають. Але власники тих підприємств розуміють, що гроші в них – саме завдяки українським товарам, бо на них більший попит. Люди на окупованій території кажуть, що українська продукція незрівнянно краща за російську. Від шоколаду, масла, молока, тістечок, овочів і до непродовольчих товарів – таких, як взуття, одяг та тканини. Тож підприємці везуть товари контрабандою і продають знайомим покупцям, поки ніхто не бачить.

• Чи знали в моїй школі, що я збираюся переїхати?

Ні, бо деякі вчителі не схвалювали ідею переїзду на підконтрольну територію України. Навіть більше: викладачі до останнього вважали, що я збираюся переїхати до Росії (бо там маю родичів). Це було в якомусь сенсі «прикриття», і я підтримувала такі чутки, бо боялася, щоб не виникло проблем. Коли приїхала до свого містечка через три місяці, вчителька російської мови та літератури, вигукнула: «Як багато ти втратила, дівчино! Краще б тут залишилась». Авжеж, як можна не вивчати «великий русский язык», відповіла подумки. У той момент я засвоїла ще один урок: деякі люди в «ДНР» не розуміють, чому інші залишають ту територію.        

• Чому люди не переїжджають до України?

По-перше, люди, які хочуть переїхати, повинні самі облаштуватися на підконтрольній території. Знайти місце для проживання та нову роботу. Якщо сім’я велика – подати документи до дитячого садочка чи скласти екзамени, якщо це школа. Бо атестат «ДНР» недійсний на території України. А головне – доведеться залишити своє житло, роботу, школу та рідну оселю. Не всі до цього готові.

По-друге, люди ,які займаються підприємництвом, опинилися в більш складній ситуації. Через те, що рівень життя в «ДНР» дуже низький, малий бізнес там не може існувати, як у повноцінній державі. Тому людям, які хочуть переїхати, треба перевезти своє майно.

У місті, звідки ми виїхали рік тому, залишився будинок та невеликий бізнес нашої сім’ї. За своє життя мій батько дуже гарно обладнав місце, в якому працював. Незважаючи на цінність приміщення, утеплених стін і ремонту, на купу професійного обладнання, – мій батько не має жодної можливості вивезти своє майно на підконтрольну територію України і почати бізнес на новому місці. Бо «влада ДНР» вважає майно підприємців, яке знаходиться на їхній території, своєю власністю.

• Чи залишилася українська символіка на окупованій території?

Парадокс, але символи української держави на території України (адже «ДНР» та «ЛНР» – це Україна) стали порівнювати зі знаком свастики, забороненим у багатьох країнах. Як приклад, хочу розповісти історію, яка трапилася з прекрасною людиною, мешканкою окупованої території, волонтеркою та мамою для всіх сиріт та дітей з проблемних родин.

Ця жінка була відома тим, що багато допомагала дітям на окупованій території: привозила одяг, взуття, шкільне приладдя… І не приховувала свого критичного ставлення до «влади ДНР», і багато хто це знав. Іноді віталася українською мовою. Одного, коли чоловік цієї волонтерки знаходився в Україні на заробітках, до неї приїхали місцеві силовики, щоб обшукати будинок. Вони знайшли безліч українських прапорів, забрали всі флешки з фотографіями і її повезли з собою… Жінка тільки встигла переповісти знайомим, щоб повідомили про те, що сталося, чоловікові.

Уже минув рік, як ця жінка сидить за ґратами. Єдиною її «провиною» є зв’язок із Україною – те, що вона передавала речі для дітей-сиріт, зібрані українськими волонтерами. Переконана, згадка про Україну підтримує сили цієї жінки та дає надію на те, що вона скоро опиниться на волі. Сподіваюсь, після цього прикладу в жодної людини не буде сумнів, що «ДНР» – це чорна діра, із якої дуже мало шансів врятуватися.

• Останнє та дуже стереотипне питання: чи підтримують люди тамтешню «владу»?

У багатьох регіонах України вважають, що на окупованій території мешкають тільки так звані «ватники». Але це не так. Багато людей підтримують Україну – просто мовчать, щоб зберегти себе і своїх близьких. Деякі люди, мешкаючи на тій території, віддають здоров‘я і навіть життя заради України. Цінують свободу слова, цінують українську мову, а головне – рідну державу. Люди, які не жили в «ДНР» або «ЛНР» ніколи не зрозуміють тих, хто пройшов цей складний шлях і вистояв. Я хочу звернутися до українців: не думайте, що в «ДНР» не залишилося патріотів. Там є люди, які підтримують «владу». Є і ті, кому байдуже. Але понад усе страждають справжні українці, які, на жаль, через обставини не мають можливості переїхати до підконтрольної території України.

Чим мене вразила Україна за рік?

Насамперед на новому місці вразили люди. Вони зовсім інші. Коли живеш у «ДНР», спокійно йти по вулиці не можеш. Відчуття, що ось-ось тобі хтось встромить ножа у спину, є завжди. В Україні такого немає, люди відкриті, чемні та щирі. По-друге, вразила атмосфера рідної країни. Ви навіть не уявляєте, що я відчувала, коли вперше за шість років співала гімн на урочистостях 1 вересня, коли побачила, що в кожному кабінеті є український прапор і вчителі навчають дітей саме рідною мовою! Сльози щастя самі з’являлися на очах.

Але було й те, що не давало мені спокою дуже довго. Деякі люди не цінують те, що в них є. Мешкаючи в Україні, критикують свою Батьківщину і бажають бути частиною держави-загарбника, держави-вбивці – Росії. Спочатку мене це дуже засмучувало і дратувало. Я активно починала розповідати про своє життя на непідконтрольній території, щоб довести людям, що Росія їх не врятує. Намагалася переконати, що громадяни мають не критикувати, а розвивати і підтримувати рідну країну. Проте згодом зрозуміла: аргументи тут не працюють, такій людині мало що доведеш.

Попри все, я щаслива, що переїхала до Батьківщини. Єдине, що мене непокоїть і пригнічує, – це родичі, які досі залишаються на окупованій території. Задля їхньої безпеки я не можу відкрито говорити, що я – патріотка, постити щось патріотичне у соціальних мережах. Але головне – не занепадати духом. Я прагну наполегливо вчитися, щоб подарувати свої знання найціннішому, що є в мене, – Україні.

Рина Ледяних.