Фотограф Віра Бігма: Мрію повернутися у Слов’янськ і створювати красу вдома

Родину Бігма у Слов’янську знають всі, хто любить фотографії, фотосесії та професійно зроблені відеозаписи. Шкільні лінійки та свята, урочистості, Love story, студійні фотосесії та з виїздом на природу, портрети, весілля, дні народження…

Це все – діяльність родини протягом понад 10 років. І це не просто хобі чи можливість заробити. Це – життя.

Але все довелося кинути й залишити звичний уклад через повномасштабну війну.

«Зрозуміло, що на той момент вихід був лише один – евакуюватися. Тим більш, що пам’ятаємо 2014 рік… Спочатку поїхали в Лубни Полтавської області, оскільки там жив мій дядя. Їхали, як більшість, «на два тижні». Вже згодом зрозуміли, що ці «два тижні» можуть розтягнутися і поїхали до Києва. Мені тоді згадалися слова знайомого психолога, який переїхав з Донецька на самому початку війни. Він сказав: «Віра, подивись на мене. Вісім років тому я поїхав з дому на два тижні». Згадала ці слова і почали думати, як жити далі. Лубни – невелике місто, а нам, щоб працювати, потрібне було більш велике місто. Так обрали Київ, куди також поїхали через далеких родичів, які жили в столиці», – розповіла пані Віра.

По приїзду Віра разом із чоловіком облаштувались на новому місті. Квартира їм дісталася саме від родичів, які раніше винаймали її, а потім поїхали за кордон. Тож вони залишились в цій орендованій квартирі.

Знайти тут роботу саме таку, як була у Слов’янську, доволі важко – надто велика конкуренція. Але все одно люди звертаються, щоб зробити фото чи провести якісь тематичні фотосесії.

«По-перше, вдома мене всі знали, тож не було великої потреби в рекламі тощо. Всі знали номер телефону, передавали іншим. Ми домовлялися про зустріч та з’ясовували, що саме необхідно. У нас із чоловіком не було власної фотостудії, але ми завжди знали де знайти саме ту, що була потрібна, й орендували на якийсь час. Сімейні фотосесії, закоханих, весільні, вагітних жіночок, тематичних… До того ж, знали всі локації на природі. Тут все інакше».

За її словами, спочатку довелося по-іншому поглянути на соціальні мережі. Віра змінила акаунт у Фейсбуці, почала вести сторінку в Інстаграмі. Так почали з’являтися перші клієнти.

«Знову ж таки, потроху працює «сарафанне радіо», особливо серед таких самих переселенців, як ми. Я зустрічаю тут багато людей, які переїхали в столицю з нашого регіону, з інших. Спілкуємось, підтримуємо один одного. Та й фото допомагають відчути якісь позитивні емоції».

Саме для створення такого настрою серед переселенців було влаштовано фотосесію до Дня вишиванки.

«Нещодавно в територіальному центрі влаштували зйомку до Дня вишиванки. Фотографувала дівчат та жінок. Знаєте, переселенці ж заклопотані, в стресі… Вони переживають за своїх близьких, якщо хтось залишився у небезпечній зоні, за свої будинки, свої міста. Намагаються тут якось вижити – оформити виплати, отримати гуманітарну допомогу тощо. Аж раптом такі емоції! Жінки приходять у територіальний центр, щоб отримати психологічну підтримку, а тут до неї додалась ще й фотосесія у вишиванках. Багато хто вже прийшов у них, а тим, у кого не було – я давала для фото. У мене, правда, лише одна, гуцульська. Я її у доньки забрала (сміється). Але вона дуже гарна, натуральна, з ручною вишивкою. От в ній і фотографувалися ті, у кого не було вишиванки, але було бажання отримати яскраве та позитивне фото у святковий день».

Проте фотографія – це не спосіб повноцінного заробітку в Києві. Прожити на ці кошти та винаймати житло неможливо, оскільки замовлень не дуже багато. Та й відео не настільки затребуване, щоб чоловік міг повноцінно цим займатися. Тож знайшла, як-то кажуть, «основну роботу» з офіційним працевлаштуванням, щоб можна було і людей бачити, і спілкуватися, і відволіктися від думок про рідне місто. А ще отримувати, хоч і не дуже велику, але стабільну заробітну плату і субсидію оформити на житло, щоб менше платити за оренду.

«Працюю діловодом у центрі медичної статистики. Не можу сказати, що це дуже якась творча робота чи різнопланова (посміхається), але мене все влаштовує. Та й фотографія все одно залишається».

Найбільше пані Віра мріє про повернення в Слов’янськ. Каже, що дня не проходить, щоб не згадувала. І навіть плани має на подальший розвиток саме в рідному місті.

«Я просто на «низькому старті. Як тільки прийдуть новини, що вже можна повертатися, що фронт відкинули, а краще – ми перемогли, збираємо речі й повертаємось. Навіть якщо там будуть руйнування. Все відбудуємо. Сама вийду та буду прибирати, мести вулиці. А ще – саджати багато зелені, щоб було красиво в Слов’янську. І щоб були місця для гарних фотосесій в місті. Мрії здійснюються, тож повернемось обов’язково. А там вже, можливо, відкриємо власну фотостудію по приїзду. Я вже маю план і готую проєкт. Тож вірю, що все буде добре!».