Яким він був – однокласники та друзі поділилися спогадами про загиблого Миколу Фоменка

Життя жителя Слов’янська, солдата Миколи Фоменка, обірвалося у бою на Донеччині 30 жовтня. Проте світла пам’ять про нього, як про доброго друга, старанного учня та надійного Воїна, назавжди залишиться у серцях тих, хто його знав.

Це історія про чоловіка, який став на захист України і якого сьогодні “Слов’янські відомості” разом із його однокласниками та вчителями згадують зі скорботою, але й із теплою вдячністю за його світлий характер.

Життєвий шлях захисника

Микола Фоменко народився 7 липня 1988 року у Слов’янську. Закінчив загальноосвітню школу № 16, навчався у Слов’янському коледжі Національного авіаційного університету. Двічі був одруженим та має трьох дітей — двох доньок та сина.

Микола працював водієм у рідному місті, проте після початку повномасштабної війни разом із родиною виїхав у Дніпро, влаштувався на роботу. У серпні 2025 року він був мобілізований і одразу після навчання військовій справі відправився на фронт. Він служив гранатометником 3 аеромобільного відділення 2 аеромобільного взводу 1 аеромобільної роти аеромобільного батальйону військової частини А0281.

Життя воїна обірвалося 30 жовтня у бою поблизу села Шахове Покровського району. Миколу Фоменка поховали на алеї Слави у Слов’янську.

Спогади вчителів та однокласників

Класний керівник Тетяна Іллінічна згадує свого учня: “Фоменка Миколу буду пам’ятати, як позитивного, старанного, трудолюбивого, активного учня, який з повагою ставився до вчителів та однокласників. Завжди був готовий прийти на допомогу тим, хто її потребував. Брав активну участь у житті школи та класу. Ти на завжди залишишся в моїй пам’яті. Герої не вмирають, вони живуть в наших серцях”.

Фото першого класу: Коля у верхньому ряду п’ятий ліворуч, від вчительки.

Однокласниця Марія Лісова ділиться особистими спогадами про зустрічі: “Пам’ятаю, у 2014 році, коли мій чоловік, Царство йому небесне, влаштувався працювати в таксі (не пам’ятаю точно назву). Чоловік мій каже, що познайомився з хлопцем, якого звати Микола, він живе на Північному і сказав, що знає тебе. Я подумала, ну і добре, що знає, нехай буде так. А коли зустрілися, то довго обіймалися. Класний однокласник був. Він у нас ще машину купував тоді ВАЗ-2105. Зустрілися ми з ним у 2022 році на центральному ринку, знову він у таксі працював. Дівчат ніколи не ображав. Завжди було цікаво з ним спілкуватися. Пам’ятаємо, любимо, сумуємо, дорогий однокласник, Микола Фоменко”.

Однокласниця Карина Удовиченко розповіла про шкільні виступи: “Я в шоці через Колю. Ну як так? Немає слів. Чомусь одразу згадала: ми виступали з ним на одному зі свят у школі в старших класах. Здається, у нас була сценка «Балада про прокурений вагон», і фото у нас було. Шкода, що у мене зараз немає жодних фото, він взагалі був хорошим хлопцем, це якийсь жах”.

Однокласниця Наталія Чурсіна ділиться теплою згадкою про допомогу: “Якось на одному з уроків української літератури ми писали твір. Коля підійшов до мене і попросив допомоги. Я вдома готувала заздалегідь текст, який планувала писати. Віддала йому той листочок з твором, а сама писала новий текст. Він каже мені “Ти все одно ще придумаєш, а я не зможу”. А як він мені якийсь певний час давав свій щоденник, щоб я йому його заповнила та написала д/з… Згадую ці моменти з теплотою і сумом, що вже не має цього хлопця”.

Вчитель початкових класів Вадим Геннадійович Анфицеров підкреслює його активність: “Миколу всі називали душею класу. Він був дуже активний, брав участь у всіх заходах… спортивних, культурних. Знаю, що сумують за ним однокласниці, дівчата в траурі”.

Соцька (Козолупова) Аня сиділа з ним за однією партою й підтримувала зв’язок після закінчення школи, аж до початку повномасштабної війни: “Коля був дуже класним хлопцем, я дуже його любила, як однокласника.”

Коля у ролі Діда Мороза, 7 клас.

“Ми разом пройшли увесь шкільний шлях з першого по одинадцятий клас. За цей час з Колею пов’язано дуже багато теплих спогадів та кумедних історій… В старших класах ми сиділи з ним разом за однією партою, бо вже тоді мали вибір сідати з тим, з ким комфортно поруч, а не як у начальних класах нас розсаджували вчителі. Якось у 10 класі на Новорічний вечір ми з класом вирішили зробити собі дискотеку у класі та накрити стіл, але того разу Коля сказав: ”Давайте не солодкий стіл з чаєм та тортом, як завжди, а зробимо картоплю пюре та салат Олів’є” — це були його улюблені страви. І що ви думаєте? Він приніс до школи цілу каструлю салату та картоплі, тоді був справжній Новорічний вогник, ”по-дорослому”. З Колею я спілкувалася і вже після закінчення школи. Він приходив до нас у гості на вечерю, бо дружив і з моїм старшим братом, якийсь час вони разом працювали. Та й взагалі часто перетиналися і спілкувалися з ним. Збиралися разом на випускний вечір до 10 річниці, як закінчили школу… Можна згадувати та перелічувати дуже багато всього. Востаннє я бачилася з Колею, коли ми евакуювалися та виїжджали зі Слов’янська. Тоді я зустріла його у Павлограді на автозаправці, він теж виїжджав з дружиною та маленьким синочком до Дніпра. Тоді і гадки не мала, що це буде наша остання зустріч. Ми обійнялися, попрощалися, бо не знали кого і куди закине від цієї клятої війни. А вийшло так, що наш Коля полетів до своєї мами, бо перед війною її теж не стало. Так шкода, що в такому молодому віці його життя обірвалося і так несправедливо. Вічна та світла пам’ять нашому Герою”.

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.