В Ірландії липа не так пахне: Анна Мартиненко створює сад спогадів про Святогірськ в евакуації
Коли ми говоримо про евакуацію, то зазвичай рахуємо кілометри, валізи чи виплати. Але за цифрами завжди стоять живі історії людей, які намагаються знайти “своє” місце під чужим небом. Анна Мартиненко зі Слов’янська, яка останні десять років перед великою війною прожила серед затишних лісів Святогірська, сьогодні мешкає в Ірландії. Її історія — це справжній маніфест того, як українська любов до землі здатна перетворити холодний камінь старого замку на квітучу оазу.
Журналісти “Слов’янських відомостей” поспілкувалися з Анною Мартиненко, яка поділилася спогадами та досвідом адаптації за кордоном.
Спадщина з Хрестищ: коріння, що сильніше за війну
Для багатьох робота на городі чи в саду — це лише важка праця, але для Анни це сімейний код. Її бабуся була відомою травницею у Хрестищах. Анна згадує, як батько розповідав про свої сім років: він ходив у гори збирати певні трави за завданням матері, знаючи кожну стеблину в обличчя.
Ці знання стали для неї внутрішнім компасом. Коли у 2022 році вона була змушена вивозити літніх батьків (татові нещодавно виповнилося 85, мамі — 77), саме природа стала тією ниткою, що тримала її в реальності.
“Я вірю в рослини, я їм довіряю”, — каже Анна Мартиненко.
І ця віра допомогла їй не опустити руки та не піддатися відчаю, коли родина опинилася на іншому краї Європи.
Замок на 30 грядок: перший прихисток в еміграції
Доля розпорядилася так, що першою домівкою Анни в Ірландії став справжній замок XVIII століття. Там мешкало понад сто українців. Поки інші намагалися оговтатися від шоку, Анна побачила занедбані грядки…
“Перший рік нас зустріли шикарні врожаї: картопля, кілька видів капусти, часник, шпинат. Це так мене надихнуло! Це допомагало не тужити за домом, бо робота на землі нагадувала мені наше Святогір’я”, — згадує вона.
Два роки Анна за власні гроші купувала квіти та розсаду для замку. Вона власноруч розсадила лаванду біля центрального входу, намагаючись зробити холодну кам’яну будівлю теплішою. Проте ірландська природа сувора: варто було Анні поїхати звідти на пів року, як усе подвір’я перетворилося на непролазні хащі. Без щоденної людської турботи острів швидко забирає своє.
Нове подвір’я: як із “неприглядного куточка” зробити рай
Пізніше родина переїхала в орендований будинок у маленькому селі. Перше враження від нового помешкання було гнітючим: замість подвір’я — дивний трикутник землі, де раніше жила велика собака. Погана трава, обшарпана стіна і жодної квітки.
Але для людини з Донеччини це був лише виклик. Поступово Анна почала купувати горщики та землю (місцевий ґрунт не дуже підходить для квітів). Сьогодні її сад — це місцева пам’ятка: вздовж паркану квітнуть гладіолуси, поряд — шикарні троянди та безліч дикоросів: маки, календула. А ще — культурна ожина без колючок, огірки, помідори, салат та полуниця.
Анна навіть перефарбувала садовий будиночок у світло-сірий колір, щоб додати простору затишку. Ірландці, які зазвичай лише стрижуть газон, за її словами, “у шоці”. Вони зупиняються біля її паркану, бабусі просяться на екскурсію, а сусіди дивуються, як можна виростити стільки всього на такому маленькому клаптику землі.
Слимаки-гіганти та непахуча липа
Життя в Ірландії навчило Анну й специфічних методів боротьби за врожай. Найбільша проблема тут — гігантські слимаки розміром із палець. Вони здатні за ніч знищити всю розсаду. Анна перепробувала всі народні методи, але зрештою обрала шлях дипломатії.
“Я почала їх годувати. Купую уцінені огірки в маркетах, розкладаю овочеві залишки по грядках — і вони їдять це, залишаючи мої квіти в спокої. В Ірландії свої закони, і з ними краще домовитися”, — сміється вона.
Проте найбільше Анні бракує наших ароматів. Вона розповідає дивні речі: ірландська липа майже не пахне, а гірський чебрець, попри свій вигляд, не має того потужного духу, як у нас на Донеччині. Тому вона просить друзів надсилати їй гілочки сосни зі Святогір’я. Коли вона розтирає ці голки в руках, у маленьку ірландську кімнатку приходить рідний дім.
Голос міста: пісня, що стала гімном
Зв’язок Анни зі Святогірськом — це не лише про трави та квіти. Це про душу, яка виливається в музику. Незадовго до початку великої війни Анна написала пісню про рідне місто. Вона вийшла настільки щирою та глибокою, що місцеві мешканці одразу охрестили її новим неофіційним гімном Святогірська.
Сьогодні ця пісня все ще лунає в соцмережах як нагадування про те, за що ми боремося. Для Анни це спосіб зафіксувати у вічності те місто, яке вона любить, — мирне, зелене і спокійне.
Урок “життя тут і зараз”
Анна Мартиненко впевнена: українці привозять із собою в Європу не лише працьовитість, а й особливу філософію. “Наших” видно одразу — по квітах біля вікон та впорядкованих двориках. Вона навіть привчила місцевих жінок купувати квіти самим собі без приводу.
“Життя занадто коротке, щоб не садити квіти. Я нічого не накопичила за ці роки, але все, що дає мені Ірландія, я вкладаю в красу. Ми живемо зараз, а не колись. Моя спина щодня вчить мене цінувати кожен момент”, — каже Анна.
Її історія — це про те, що дім — це не стіни, а те, що ми вирощуємо всередині себе та навколо. І якщо в серці квітне Святогір’я, то воно обов’язково проросте навіть крізь ірландські камінні замки.
