Безпека дітей понад усе: чому родина зі Слов’янська обрала повторну евакуацію

Для жителів Слов’янська рідний дім давно перестав бути просто фортецею. Сьогодні це місце, де кожен знає звук виходу та прильоту, де навчилися цінувати наявність води у крані та світла в розетці. А ще — рідний двір, улюблене крісло та різноманітні “дрібнички”, що прикрашають стіни. Проте для батьків головним викликом залишається не побут, а психологічний стан дітей. Анна Соцька зі Слов’янська, яка вже проходила шлях евакуації на початку повномасштабної війни, знову прийняла важке рішення поїхати. Попри те, що вдома залишився чоловік, жінка впевнена: діти мають рости без страху та бачити щось інше, крім моніторів під час онлайн-уроків.

Про досвід евакуації, складне рішення покинути рідну домівку та надію на повернення Анна Соцька розповіла журналістам “Слов’янських відомостей“.

Досвід першого виїзду: від дитсадка до покинутої школи

Навесні 2022 року, коли лінія фронту стрімко наближалася до Донеччини, родина Анни вперше покинула місто. Тоді вони знайшли прихисток у невеликому селі на Полтавщині. Це була колективна евакуація — виїжджали великою родиною, разом із кумами та близькими друзями. Сільська громада прийняла людей тепло: місцеві фермери забезпечували продуктами, а кухарі у дитсадку готували гарячі обіди для всіх переселенців упродовж перших місяців.

“У садочку нас було близько 30 людей. Я з дітьми, батьки, родичі, куми. Так вже вийшло, що всі з’їхалися з різних міст, де не можна було залишатися. Та й їхали ми не зовсім “у невідомість”, бо перед цим туди приїхали знайомі з Кам’янки. Вони й запросили. То деякий час так і жили великою родиною. Хтось приїжджав і залишався, хтось просто був кілька днів, поки не знаходив житло для переїзду “, — згадує Анна.

Згодом умови змінилися, і громада запропонувала переселенцям переїхати до будівлі старої школи у сусідньому селі, яка стояла пусткою ще з 2011 року. Коли тільки заїхали, там майже не було якихось умов для більш-менш комфортного проживання. Але класи дуже швидко облаштували під житлові кімнати, завезли якісь меблі, поклали лінолеум на холодний бетон та налагодили систему опалення. Це був час згуртованості, коли трималися купкою, підтримували одне одного, вижили й не занепали духом.

Повернення додому та ілюзія спокою

Наприкінці 2022 року, коли ситуація з комунальними послугами у Слов’янську дещо стабілізувалася, родина вирішила повернутися. У той час якраз запрацювала залізниця й чоловікові потрібно було виходити на роботу, а діти понад усе хотіли побачити свої іграшки та друзів. Опалення тоді вже було, але не було газу, тож готувати доводилося за допомогою мультиварки.

“Новий 2023 рік зустрічали у рідній квартирі. Якраз напередодні нам дали газ і я готувала святкові страви у духовці”, — посміхається жінка.

Життя у місті почало нагадувати звичне. До того ж, Анна здійснила заповітну мрію — склала іспити та отримала водійські права.

Час від часу все виїжджали на Полтавщину, де залишилися родичі, аби навідати їх та помилуватися чудовою природою.

У 2024 році вона влаштувалася на роботу дистанційно, молодший син став першокласником одинадцятої школи (хоч і в онлайн-режимі), а старший почав відвідувати спортивні секції. Місто оживало, сусіди поверталися з великих міст, не витримуючи дорогої оренди та чужих стін. Проте грудень 2025 року став переломним моментом.

Страх за синів та нічні жахи про завали

Нова хвиля обстрілів Слов’янська, влучання у житловий сектор недалеко від них та поранення підлітків, ще кілька обстрілів району, де вони жили, остаточно розбили ілюзію будь-якої безпеки. Для Анни останньою краплею стало не руйнування будівель, а власний стан і стан дітей.

“Мені вже такі сни почали снитися, що я дітей з-під завалів дістаю. Психіка була порушена до такої міри, що я просто не могла більше залишатися”, — ділиться жінка.

Найважчим було переконати синів. Старший, якому вже виповнилося 15 років, має у Слов’янську свою компанію та перше кохання, тому категорично не хотів їхати. Молодший також тримався за домашній затишок. Анні довелося шукати вагомі аргументи: вона пообіцяла дітям справжнє шкільне життя — з партами, живим спілкуванням та гуртками, яких так бракує у прифронтовій зоні.

“Вони дуже комунікабельні. Молодший син тоді пішов у другий клас, тоді як перший навчався онлайн. Я пояснила, що у місці, куди ми переїдемо, буде можливість ходити в школу, сидіти за партою, спілкуватися з однокласниками, знайти друзів, відвідувати різні гуртки. Він зрадів”, — розповіла Анна.

Життя в евакуації: між графіками світла та шкільними уроками

Так 6 грудня 2025 року родина вдруге вирушила на Полтавщину. Тепер оселилися у селищі міського типу у гуртожитку. Молодший син справді розквітнув: за два дні знайшов друзів, пішов до другого класу очно та з радістю бігав на дитячий майданчик після уроків. Старший теж почав адаптуватися — одразу познайомився з однолітками у місцевому клубі й, як потім з’ясувалося, вони стали його однокласниками.

Проте побут у безпеці теж виявився непростим. Через масовані відключення світла гуртожиток, де все працює на електриці, часто залишається без тепла та води.

“За годину, поки є світло, я не встигала навіть елементарно щось приготувати — поки вода на електропечі закипить вже і світло зникає. Останні дні ми сиділи без води, бо насоси не встигали її накачувати”, — розповідає Анна.

Тимчасовий візит додому заради зустрічі з чоловіком

Через сильні морози та проблеми з енергопостачанням дітям продовжили канікули. Це дозволило Анні з дітьми на кілька днів повернутися до Слов’янська, аби навідати чоловіка, який залишається у місті через роботу. Для дітей це коротка можливість побути з батьком, пожити у рідних стінах та зустрітися з друзями.

Проте Анна непохитна: вже за кілька днів вони знову вирушають на Полтавщину. Поїздка до Слов’янська — це лише коротка зупинка, аби набратися сил та забрати ще кілька необхідних речей. Жінка переконана, що побутові незручності в евакуації — це прийнятна ціна за те, щоб діти могли спокійно спати вночі та відвідувати школу вдень. Головна мета — зберегти їхнє життя та психічне здоров’я, а в рідний Слов’янськ вони обов’язково повернуться назавжди. Але вже після того, як росія припинить обстріли міста, яке під лозунгом “звільнення” насправді звільняє від людей та життя.