"Мені лише 30 років до 100 залишилося": історія Людмили Лінник, яка вчить дітей Слов’янська малювати життя заново

10.04.2026 ●11:25

У прифронтовому Слов’янську, де повітряні тривоги можуть перервати будь-яку розмову, а віддалені вибухи іноді стають фоном звичайного дня, особливо цінними стають моменти, коли діти можуть хоча б на кілька годин забути про війну. Для багатьох із них таким простором спокою стали творчі заняття, які пр оводить Людмила Борисівна Лінник. Вона приходить із великою сумкою, у якій містяться матеріали для майбутніх поробок. Поступово навколо столів збираються діти, і кімната наповнюється тихими розмовами, сміхом і запахом фарби. Саме тут, за малюванням і творчістю, вони на деякий час відпускають свої тривоги.

Самій Людмилі Борисівні 70 років. Вона має 53 роки безперервного трудового стажу, службу в органах внутрішніх справ, працювала юристкою та викладачкою. Але сьогодні вона найбільше відома як людина, яка безкоштовно проводить творчі заняття для дітей і намагається підтримати їх у складний час. Коли її називають незвичайною або надихаючою людиною, вона лише знизує плечима.

“Та я звичайна людина. Просто ніколи не сиділа без діла”, — повторює вона під час розмови з журналістами “Слов’янських відомостей“.

Від дитячого садка до офіцерських погонів

Свій трудовий шлях Людмила Борисівна розпочала ще у 1973 році. Тоді вона закінчила школу і мріяла вступити до педагогічного інституту, але вступити одразу не вдалося. Замість того щоб чекати наступного року, вирішила піти працювати й влаштувалася нянею у дитячий садок. Саме там, серед дитячих голосів і щоденних турбот, вона вперше відчула, що робота з дітьми приносить їй справжнє задоволення.

Згодом пані Людмила здобула педагогічну освіту і працювала вчителькою початкових класів, зокрема у школі-інтернаті в Миколаївці. Там вона щодня бачила дітей, які потребували не лише знань, а й підтримки дорослого. Можливо, саме цей досвід і став причиною несподіваного повороту у її житті — вона вирішила перейти на службу до органів внутрішніх справ.

Для багатьох знайомих це рішення виглядало дивним: педагог — і раптом міліція. Але сама Людмила Борисівна пояснює, що для неї це була інша форма тієї ж роботи з дітьми.

“Я пішла в органи, бо хотіла виявляти та працювати з важкими підлітками. Мене завжди “боліли” такі діти. Часто вони не винні у своїх проблемах — просто поруч не було дорослого, який би допоміг”, — розповідає вона.

Людмила Борисівна прослужила в органах внутрішніх справ 26 років. Протягом всього часу займалася профілактикою та розслідуванням правопорушень і злочинів. Паралельно продовжувала навчатися — закінчила юридичну академію.

Підвал у Лимані під час окупації

З 1982 року пані Людмила жила у Лимані. Після виходу на пенсію у 2002 році не припинила працювати: була юристкою, викладала право у місцевому залізничному коледжі. Вона звикла бути зайнятою і не уявляла життя без роботи.

Коли у 2022 році війна прийшла на Донеччину з новою силою, життя багатьох людей перевернулося. Лиман опинився під окупацією, місто пережило важкі місяці. Людмила Борисівна разом із сусідами ховалася від обстрілів у підвалі. А коли місто звільнили, Людмила переїхала до Слов’янська — у квартиру своєї матері. Саме там вона поступово повернулася до того, що завжди вважала найважливішим — роботи з дітьми.

“Нас там було 32 людини. Ми жили під землею, слухали, як над головою все гуде й вибухає. Я мусила все це побачити й відчути сама, щоб потім дітям розповідати. Як я можу десь у Польщі сидіти, а потім розказувати, як тут було? Це моя земля. Чого я маю з неї йти? Я і зі Слов’янська не виїду. Я сказала: це моє кредо — робота. Піднялася, вмилася — і поїхала на роботу до дітей. Повірте мені, я просто звичайна жінка, я звичайно живу. У мене немає ніякої корони над головою, але це моє рішення — я маю бути тут”, — говорить вона.

Малювати, щоб не боятися

Останні роки Людмила Борисівна проводить творчі заняття для дітей у різних місцях Слов’янська. Спочатку це були “Пункти незламності”, де люди збиралися під час відключень світла. Потім працювала у сховищі однієї зі шкіл. Зараз проводить заняття у приміщенні, яке надала місцева церква та у БФ “Слов’янська Мрія”.

Формально вона могла б працювати онлайн та отримувати зарплату, як багато педагогів під час війни. Але такий формат їй не підходить.

“Я не працюю з екраном. Я працюю з живими дітьми. Мені треба бачити їхні очі, чути, як вони сміються, як у них щось виходить. Мені хочеться, щоб діти через творчість ішли від сумних думок. Я ніколи не підвищую голос. Навпаки, входжу в їхній світ, підхвалюю: “Дивись, яке гарнесеньке у тебе виходить!”. Дитина усміхається — і я разом із нею”, — пояснює вона.

Для занять Людмила використовує різні творчі техніки. Діти малюють на воді у техніці ебру, створюють картини різними техніками, роблять поробки.

Самотність — вибір сильних: домашня майстерня та плани на майбутнє

Життя не раз перевіряло Людмилу Борисівну на міцність. У 2002 році трагічно загинув її чоловік. Вона перенесла три важких інсульти. Але замість того, щоб скаржитися на хворобу чи вимагати догляду, пані Людмила зробила творчість своєю реабілітацією. Коли вона не з дітьми, її дім перетворюється на справжню творчу лабораторію. Саме тут, у тиші власної квартири, вона створює свої монументальні роботи, доводячи, що воля сильніша за будь-який діагноз.

Її пристрасть останнім часом — нетрадиційні види творчості, зокрема алмазна мозаїка неймовірних масштабів. Поки початківці обирають маленькі картинки, Людмила Борисівна береться за полотна розміром 50 на 100 сантиметрів. Це кропітка, майже ювелірна праця: тисячі крихітних стразів мають сісти точно на своє місце, створюючи сяюче зображення. Але на викладанні камінців вона не зупиняється. Пані Людмила власноруч виготовляє для цих картин дерев’яні рами — сама заміряє, ріже багет, шліфує та підганяє деталі, щоб робота виглядала бездоганно.

У цій самій домашній майстерні народжуються і її картини в техніці енкаустики (малювання розплавленим воском за допомогою праски), які вона свого часу навіть представляла на всеукраїнських конференціях у Києві.

Крім того, жінка постійно в русі: потяги, автобуси, мандрівки. Вона щомісяця їздить до доньки та онуків у Черкаси, відвідує театри в Тернополі, їздила на виставки квітів у Київ та Одесу.

“У мене немає вільного часу. Я або вишиваю, або мозаїку клею, або до дітей готуюся. Сама роблю рамки, сама оформлюю — це мій спосіб не думати про погане і тримати себе в формі після хвороби. Самотність — це вибір сильних людей, це місце займає творчість. Мені кажуть: “Вам 70 років, а ви працюєте!”. А я сміюся. Мені ж лише 30 років до 100 залишилося! Уявіть, скільки всього за ці 30 років ще треба зробити! У мене є слово офіцера: я повинна жити й приносити користь. Оце і є моє життя. Я звичайна людина, якій просто не вистачає часу на сумування”.

І поки у її сумці є фарби, олівці та інші матеріали для творчості, а поруч — діти, які хочуть малювати та творити своїми руками, Людмила Борисівна продовжує робити свою справу. Не заради нагород і не заради визнання. Просто тому, що інакше вона не вміє.