”Це вже був знак, що далі ризикувати не можна”: історія порятунку родини з Миколаївки
Рішення про виїзд для Наталі Іванівни Лазорчиної з Миколаївки, що неподалік Слов’янська, не було миттєвим імпульсом. Воно визрівало болісно, разом із нічними вибухами, потрощеним склом та відчуттям, що рідне місто повільно перетворюється на пастку. Місто, де колись кипіло життя довкола електростанції, сьогодні цілеспрямовано стирають з карти, перетворюючи кожну поїздку за хлібом чи ліками на гру зі смертю.
Журналісти “Слов’янських відомостей” поспілкувалися з Наталею, яка разом із маломобільною мамою нарешті опинилася в безпеці, пройшовши шлях через транзитні центри до Чернівців.
Рішення про евакуацію прийшло, коли вибух біля дому ледь не забрав життя
Останньою краплею для Наталі Іванівни став один із особливо сильних прильотів біля її будинку. Тієї ночі ударна хвиля перетворила вхідні двері на небезпечний снаряд, який ледь не забрав життя жінки.
”Коли біля мого будинку стався сильний приліт вночі. Хвилею вибило вікна, а двері ледь мене не вбили. Тоді я зрозуміла, що це вже все… Це вже був знак, що далі ризикувати життям не можна”, — згадує вона.
До цього моменту життя трималося на звичці не здаватися. Вона вже мала досвід евакуації на самому початку повномасштабної війни, але через кілька місяців повернулася додому. На початку 2026 року Наталя поїхала на роботу до Литви, але серце залишалося вдома з мамою. З кожним днем новини з Донеччини ставали дедалі тривожнішими: зв’язок зникав, обстріли ставали частішими, а доступ до життєво важливих послуг, зокрема медицини — примарним.
“Були моменти, коли я взагалі не могла дозвонитися до мами й дізнавалася про її стан через знайомих. І коли дивилася новини… Так, у мене була робота в Литві, важка, але була. І можна було б ще залишитися. Але розуміла, що якщо не приїду й не заберу матір зараз, завтра може бути запізно. Я б собі не пробачила, якби залишила її там”, — каже жінка.
Так вона повернулася в Україну й одразу поїхала на Донеччину. Вже тоді шлях до самої Миколаївки нагадував лотерею — таксисти зі Слов’янська відмовлялися їхати через загрозу дронів. Здолати останні кілометри додому вдалося лише завдяки тому, що один із таксистів погодився відвезти жінку за 2000 грн.
Евакуація: шлях від дзвінка волонтерам до тиші та спокою
Багато хто з тих, хто досі залишається під вогнем, боїться невідомості. Люди вірять чуткам, ніби евакуйованих людей кидають напризволяще в транзитних центрах. Наталя Іванівна розбиває ці міфи власною історією.
“Наша евакуація почалася з одного дзвінка до організації ”Янголи спасіння”. Вже наступного дня на поріг приїхали хлопці в касках — суворі, але професійні”, — згадує жінка.
Оскільки мама маломобільна, допомога волонтерів була критично важливою. Жінок доправили до Слов’янська, де їх перехопив екіпаж ”Пролісок” і відвіз до Лозової.
”Нас від початку і до кінця супроводжували. У Лозовій одразу оформили документи, виплати, пояснили, що чекати потрібно 2 тижні. Гроші, до речі, прийшли навіть раніше, ніж обіцяли — по 12 300 гривень на людину. У Дніпрі на вокзалі нас зустріли, поселили, годували, були душ і туалет. Люди там працюють як бджоли — вони не просто дають бутерброди, вони миють старих, міняють памперси, виявляють справжнє співчуття”, — розповідає жінка.
Далі був спеціальний евакуаційний вагон до Чернівців.
“Люди сидять до останнього, чекають на якесь диво. А дива нема”
Новини про те, що в місті залишається якась подоба життя, пані Наталя сприймає зі смутком. За її словами, Миколаївка фактично згортається. На момент виїзду там ще працювали ринок та амбулаторія, але сьогодні ситуація інша.
”Коли ми виїжджали, ще працювали магазини, аптека. Зараз залишилося буквально кілька маленьких приватних крамниць. Остання аптека закривається завтра (ми спілкувалися 14 травня — ред.). Гуманітарку від релігійних організацій, ці сині коробочки, які раніше давали щомісяця, не возять уже два місяці — дрони б’ють по дорогах так, що волонтери не можуть проїхати”, — каже вона.
Роботи в місті немає. Слов’янська ТЕС фактично зупинена, працюють лише чергові зміни та комунальники, які розчищають вулиці після прильотів. Як медик із 28-річним стажем та донька маломобільної жінки, вона каже, що найстрашніше —відсутність медичної допомоги. “Швидкі” вже не їдуть у Миколаївку, а пожежі в житлових будинках нікому гасити. Поранених мешканці змушені вивозити власними силами, сподіваючись на везіння.
“Люди сидять до останнього, чекають на якесь диво. А дива немає. Є реальність, де сусідній під’їзд знесло повністю, а швидка не приїжджає, бо не може доїхати. Поранених сусіди везуть самі, на легкових машинах, а інформацію про допомогу шукають у Telegram-чаті”, — додає вона.
Нова реальність у Чернівцях: тиша як головна валюта
Зараз родина перебуває в одному з місць тимчасового проживання у Чернівцях. Корпус ще в стадії ремонту — директор активно залучає донорів, щоб облаштувати душові та кімнати для людей з інвалідністю. Проте для Наталі головним є те, що вони з мамою вдвох у кімнаті.
Тут їх зустрів новий побут: безкоштовні сніданки, обіди та соціальний супровід. Оскільки мама не може ходити, соціальний працівник Олена супроводжує їх на машині до департаментів та хабів.
”Для мене зараз у пріоритеті тиша, знаєте, я просто слухаю відсутність вибухів”, — зізнається Наталя.
“Не бійтеся виїжджати поки дрон не заблокував вам останню дорогу”
Наталя Іванівна звертається до земляків, які досі сидять у підвалах Миколаївки та Слов’янська, сподіваючись, що ”пронесе”. Вона нагадує про молодих волонтерів, які ризикують життям, вивозячи тіла загиблих із квартир, бо поліція вже не завжди може це зробити.
”Не бійтеся, виїжджайте. Життя дорожче за стіни. Ми всі сподіваємося на диво, як дурні, але факти кажуть про інше. Міста руйнують цілеспрямовано. Це ж удари не по військових об’єктах, а по житлових кварталах, по будинках, і поки що вони не збираються зупинятися. Виїжджайте! Отримуйте евакуаційні, шукайте притулок, але не чекайте, поки дрон заблокує вам останню дорогу”, — закликає вона наостанок.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
