Слов’янськ крізь маскувальні сітки: як живе місто очима переселенки, яка на пару днів повернулася додому
Коли живеш у відносній безпеці в іншій області, дім усе одно не відпускає. Особливо, якщо там залишаються чоловік, батьки, спогади і власна квартира. Наша землячка, яка разом із двома дітьми вже кілька місяців мешкає на Полтавщині, вирвалася до рідного Слов’янська всього на два дні. Про свої враження від короткої поїздки додому, нові руйнування та настрої містян вона розповіла журналістам “Слов’янських відомостей“.
До Слов’янська родина їхала разом автомобілем — чоловік приїздив на Полтавщину до дітей на останній дзвоник, а назад забирав дружину. Проте побути вдома вдалося зовсім трохи.
“Два дні я там побула. Душа все одно болить: як там чоловік мій один без мене? Думаю, треба хоч поїхати у квартирі прибратися, ну, таке все побутове. Взяла два дні відгулів по роботі й мотнулася”, — ділиться жінка.
Найперше, що вразило після двох місяців розлуки з містом, — це велика кількість маскувальних сіток на будівлях.
“Перше враження — коли я приїжджала два місяці тому, місто ще не було так сильно в сітках. А тепер вже скрізь можна побачити, навіть церква обтягнута. Тобто розумієш, що так має бути, бо місто прифронтове, часто обстрілюється, має бути захист, але коли не знаходишся тут постійно, то перше емоції навіть складно передати словами”, — розповідає слов’янська журналістка.
За її словами, за цей час у місті стало значно більше руйнувань, адже прилітає щодня. Воєнна реальність наздогнала не тільки візуальним спостереженням, а й звуками вибухів.
“Вранці вдарили по Краматорську. Наче спокійно було, а це десь на початку п’ятої ранку як бахнуло! Грохнуло так, що аж із ліжка підскочила, і все затріщало в квартирі. А так взагалі, тиші тут немає — і “шахеди” літають, і FPV-дрони”, — каж жінка.
Попри постійну небезпеку, місто живе: машини їздять, люди ходять у справах, і, що дивує багатьох, на вулицях залишається чимало дітей.
“Дивлюся, у нас у дворі і дітки, і батьки, і поки що навіть не думають виїжджати. Кажуть, нікуди їхати, грошей немає, а щоб десь щось знімати, то це дуже дорого. А багато хто просто не хоче, чекають, коли все налагодиться, думають, що ось-ось війна закінчиться”, — додає вона.
Подібна історія сталася і з батьками жінки. Вони планували евакуюватися, навіть частково вивезли речі до неї на Полтавщину, але врешті-решт повернулися до рідної хати: “Купили розсаду, засадили город”.
А от загальний настрій тих, хто залишається у Слов’янську, викликає сумні почуття. Люди тримаються на межі моральних сил.
“Люди похмурі, озлоблені, втомлені. На людину дивишся і бачиш, що їй уже все одно. Багато хто каже: “Прилетить — так прилетить. Що нам уже втрачати?” У людей просто втома”, — ділиться жителька міста.
Зворотний шлях до Полтавської області пролягав через Лозову. Жінка виїжджала безкоштовним евакуаційним автобусом “Проліски”, який відправляється від залізничного вокзалу Слов’янська о 10:20. На початку маршруту він був заповнений десь на третину, але дорогою — у Барвінковому та Бандишевому — люди постійно підсідали. Автобус підвозить пасажирів якраз під потяг “Лозова — Львів” і вже там, на станції вокзалу, дуже багато людей, які евакуюються далі з дітками, великими валізами та домашніми улюбленцями.
Слов’янськ проводжав свою жительку маскувальними сітками. Дорогою довелося виходити з потягу на Харківщині через повітряну тривогу й деякий час чекати, поки можна буде знову сісти у вагон та рушити далі. Але вона знає, що обов’язково повернеться додому. У рідний Слов’янськ.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
