Як життя у Слов’янську та евакуація впливають на дітей та чому такий важливий спокій мами.
Війна змінила дитинство українських дітей, позбавивши їх спокою та звичного життя. Постійні тривоги, переїзди та страх за майбутнє тиснуть на малечу й підлітків, змушуючи їх дорослішати занадто швидко. Особливо важко тим, хто залишається близько до лінії фронту і щодня чує відлуння вибухів.
Що відбувається з дітьми під час війни та як допомогти їм пережити цей досвід, розповіла “Слов’янським відомостям” дитяча психологиня Ірина Смелкова, яка продовжує роботу у Слов’янську.
Під час спілкування з батьками, які живуть зараз на Донеччині вони кажуть, що “все нормально” і що вони “тримаються краще за нас”. Це справді так чи їм просто хочеться в це вірити?
Знаєте, це дуже підступна ілюзія. Діти — як губки, вони вбирають усе, що відбувається навколо, але не завжди можуть це висловити. Дорослий може поплакати, вилаятися, піти до друзів. У дитини, якщо ми говоримо саме про маленьких, такого інструменту немає. Малеча часто взагалі не розуміє, чому мама плаче і чому треба кудись бігти ховатися або сидіти десь у коридорі. Більш старші діти затискають цей страх усередині. Вдень дитина може бавитися і сміятися, а вночі починаються нічні кошмари.
А що відбувається всередині зовсім маленької дитини, яка ще не може пояснити свої емоції словами?
У дитини приблизно до 7 років безпека тримається виключно на батьках. Вона не знає, що таке лінія фронту, але чітко бачить тривогу в очах мами. Якщо вдома все стає шкереберть, дорослі постійно на нервах, а звичні дитячі справи на кшталт ігор чи обідів разом скасовуються, малюк втрачає опору. Для неї це сигнал: сталося щось жахливе, і захистити його нікому. Оскільки висловити це словами вона не вміє, її стрес починає проявлятися через тіло. Це може бути повернення до більш раннього віку: дитина раптом перестає самостійно їсти, вимагає соску або починає пісятися в ліжко, хоча давно ходить на горщик. Багато дітей починають панічно боятися залишатися наодинці навіть на хвилину, постійно тримають маму за руку або плачуть, коли вона просто йде в іншу кімнату.
Ми говоримо про прифронтові міста чи ідеться й про тих, хто виїхав?
Знаєте, це актуально для всіх, але проявляється по-різному. Хронічний стрес наздоганяє і тих, хто залишається під обстрілами на Донеччині, і тих, хто виїхав у відносний тил чи за кордон. Просто тригери й умови у них зараз кардинально відрізняються.
У тих дітей, які залишаються в прифронтових містах, психіка перебуває в стані постійної мобілізації. Там страх реальний, предметний — він гуде, прилітає і руйнує будинки поруч. Малеча там адаптується до небезпеки на фізичному рівні, але ця адаптація випалює нервову систему зсередини.
У тих, хто виїхав, ситуація інша. Наче навколо вже й тихо, але дитина раптово втратила все своє звичне оточення: свій дім, свої іграшки, друзів, а часто й тата або бабусю, які залишилися вдома. Для маленької дитини такий різкий переїзд — це теж руйнація її світу. Крім того, батьки в евакуації часто перебувають у шаленій напрузі: шукають житло, роботу, оформлюють документи й постійно читають новини з дому. Малюк зчитує цю тривогу, і в абсолютно мирному місті може видавати ті самі симптоми стресу, про які говорила раніше. Психіці потрібен час, щоб повірити в безпеку, особливо коли найближчі дорослі досі не мають спокою.
Як психологічно почуваються діти, які зараз живуть, наприклад, у Слов’янську, де вибухи чути постійно?
Тут зовсім інший рівень напруги, і психіка цих дітей працює в режимі постійного виживання. Малеча може або взагалі не сприймати звуки як загрозу, бо вже звикла, або лякатися кожного скрипу дверима. Діти більш старші вже за звуком розрізняють, що саме летить і куди. Найстрашніше тут — адаптація до небезпеки. Коли дитина перестає реагувати на сирени чи глухі вибухи і продовжує гуляти, це не сміливість. Це захисне заціпеніння психіки. Емоції просто “вимикаються”, бо якщо боятися щосекунди на повну силу, організм не витримає. Батькам у таких містах надзвичайно складно, бо їм доводиться балансувати між тим, щоб зберегти хоч якесь дитинство з прогулянками в парку, і постійною готовністю бігти в сховище. Цей хронічний стрес виснажує дитячу нервову систему набагато глибше, ніж нам здається зовні.
А як саме це заціпеніння і постійне життя в небезпеці впливає на дитину в майбутньому? Які наслідки?
Наслідки б’ють одразу по кількох напрямках — по здоров’ю, навчанні та характеру. Коли дитина перебуває в постійному стресі, її мозок переходить у режим “бийся, замри або біжи”. У такому стані ділянки мозку, які відповідають за логіку, запам’ятовування та концентрацію, просто блокуються. Тому дітям у Слов’янську зараз важко вчитися, вони стають неуважними, забудькуватими.
Крім того, цей страх нікуди не зникає, він іде в тіло. Можуть з’явитися головні болі, проблеми зі шлунком, безсоння. На рівні характеру дитина може стати або занадто тривожною, боятися будь-кого різкого звуку навіть у тиші, або навпаки — абсолютно байдужою до своєї безпеки. Це ламає базову довіру до світу. Дитина десь на підсвідомості звикає, що завтрашнього дня може не бути, і це заважає їй планувати, мріяти та просто почуватися щасливою.
А що з підлітками? Вони зараз часто виглядають або занадто байдужими, або агресивними. Що за цим ховається?
О, підлітки — це окрема велика історія. У них зараз мав бути період першого кохання, бунту, гулянок до вечора і пошуку себе серед однолітків. Замість цього їх вирвали зі звичних шкіл, когось закрили по домівках, хтось втратив звичне коло спілкування, багатьох увезли в інші міста чи країни. А ті, хто залишився в тому ж Слов’янську, взагалі позбавлені нормального підліткового життя — немає гуртків, немає безпечних місць для зустрічей, навчання тільки онлайн. Їхній протест проти війни та обмежень може виливається на тих, хто найближче — на батьків. Вони годинами сидять у телефонах не тому, що їм байдуже на реальність, а тому, що в тому віртуальному світі вони намагаються знайти хоч якийсь контроль над своїм життям. Агресія чи закритість у кімнаті — це просто такий захисний панцир. Під ним ховається величезний страх перед невідомим майбутнім, бо вони вже все розуміють, на відміну від зовсім маленьких.
Батькам зараз теж неймовірно важко. Де знайти сили і як правильно поводитися, щоб не нашкодити ще більше?
Я скажу річ, яку повторюю всім: спочатку маску на себе, потім на дитину. Якщо мама сидить на заспокійливих, у неї трясуться руки, і вона водночас намагається з посмішкою сказати “все добре” — дитина не повірить. Вона зчитає тривогу і злякається ще більше, бо зрозуміє, що навіть дорослий, який мав її захистити, безпорадний. Не треба грати в супергероїв. Можна чесно сказати: “Мені теж страшно, але я поруч, ми разом і ми впораємося”. Дуже тримає дотримання простих щоденних ритуалів. Обійми, спільний сніданок, казка на ніч — це ті дрібниці, які дають дитині сигнал: світ навколо руйнується, але моя родина — це безпечний острівець.
Якщо дитина сама починає розмову про війну, як правильно відповідати, щоб не погіршити її стан?
Тут головне — чесність, але адаптована під вік. Не треба вдавати, що нічого не відбувається, бо діти все одно чують новини, розмови дорослих чи вибухи за вікном. Якщо дитина запитує, відповідайте спокійно, коротко і без страшних фізіологічних подробиць. Не завантажуйте її дорослими проблемами, роздумами про політику чи своїми прогнозами щодо майбутнього. Головне завдання такої розмови — дати дитині відчуття, що ви контролюєте ситуацію у вашій родині. Будь-яку важку відповідь завжди потрібно завершувати словами підтримки: “Зараз важко, але наша армія нас захищає, а ми з тобою разом, і я поруч”.
Коли батькам уже точно не варто чекати, що “саме мине”, і треба шукати допомоги фахівця?
Коли міняється базова поведінка і це триває тижнями. Наприклад, якщо підліток повністю перестав спілкуватися, закинув улюблене малювання чи гітару, погано їсть або взагалі не спить. Або коли менша дитина постійно плаче без причини і її неможливо заспокоїти жодними іграшками чи обіймами. Головне — не тягнути дитину до психолога насильно, особливо підлітка. Не треба казати: “З тобою щось не так, іди лікуйся”. Краще запропонувати це як підтримку: “Я бачу, як тобі важко, давай спробуємо поговорити з людиною, яка знає, як полегшити цей стан”. Це нормально — просити про допомогу, коли власного ресурсу вже не вистачає.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
