Вивіз 85 тонн глини та працівників: як слов’янський кераміст Тарас Сніжковський запустив новий цех на Черкащині
Тарас Сніжковський переніс виробництво слов’янської кераміки зі Слов’янська на Черкащину. Нове виробництво працює у селі Нетеребка, й хоча поки що воно значно менше за слов’янський цех, вже випускає та продає ексклюзивні сувеніри.
Про те, як почалася релокація, що вдалося вивезти зі Слов’янська та як зараз відновлює виробництво на новому місці, Тарас Сніжковський розповів “Слов’янським відомостям“.
У кераміку Тарас прийшов у 2014 році
Тарас — корінний житель Слов’янська, і надовго залишав місто лише під час навчання у Харківському політехнічному університеті. Після закінчення у 2014 році він повернувся додому та знайшов роботу у невеликій майстерні, яка тільки починала займатися керамікою.
“Я прийшов без досвіду роботи. Не було і спадщини, як у багатьох наших керамістів Слов’янська. Я першопроходець у своїй сім’ї у сфері кераміки, — сміється чоловік. — Спочатку був просто “тягай, піднось, перенось, підвези”. Робив якісь стелажі, підносив глину, фарбував і так далі. Це був мій перший контакт із керамікою — перша глина, перше уявлення, як це взагалі працює, що таке форма”.
Поступово Тарас почав розбиратися у виробництві: працював зі шлікером, печами, випалом, завантаженням, займався постачанням сировини. Згодом перейшов до продажів і сам почав шукати покупців в Україні та за кордоном. Так за три роки виріс від працівника, якому доручали найпростішу роботу, до людини, яка займалася виробництвом, постачанням, організацією роботи цеху та продажами. Колектив за цей час збільшився з двох до 15 людей.
У 2017 році він почав добре заробляти саме завдяки продажам, і власниця вирішила переглянути його умови роботи та зменшити зарплату. Тарас із цим не погодився і вирішив започаткувати вже власне виробництво. На той момент він мав близько двох тисяч доларів заощаджень, але вже знав, де шукати сировину, обладнання та приміщення, мав контакти у керамічній галузі.
“Я вже обріс знайомствами, розумів, де купити те чи інше, сировину. У мене були знайомства, де можна було попроситися заїхати в якусь оренду. В принципі, я використав ці можливості і таким чином пішов окремо. Це було моє перше плавання з нуля”, — говорить чоловік.
Він орендував приміщення колишнього посудного цеху, придбав доступні у Слов’янську гіпсові форми та почав запускати власне виробництво. Працівники з попередньої майстерні поступово перейшли до нього. А згодом колишня власниця сама запропонувала Сніжковському викупити все, що залишалося в неї. Він погодився, і придбав обладнання та форми, які дозволили продовжити частину знайомого асортименту й паралельно створювати нові вироби.
Основним напрямком стала сувенірна кераміка. Тарас каже, що обрав її передусім тому, що йому самому подобалися ці вироби.
“Це не було рішення з метою: ось тут можна заробити. Це було рішення з метою: мені це по кайфу, тому я хочу робити ось це. Мабуть саме через те, що мені це сильно подобалося, я горів цією темою, все налагодилося, пішли продажі”, — каже кераміст.
До 2022 року сувенірну кераміку зі Слов’янська купували в Україні та за кордоном. Серед іноземних клієнтів були замовники з Молдови, Румунії, Болгарії та США, в Україні — покупці фактично з усіх обласних центрів. На той час у цеху постійно працювали15 людей, а разом із працівниками на підробітках команда могла налічувати до 25.
До кінця 2025 року й не думав виїжджати
У перші дні повномасштабної війни Тарас евакуювався із сім’єю до Кропивницького. Його доньці тоді було чотири місяці, а працівники роз’їхалися хто куди. Проте вже у серпні 2022 року він повернувся до Слов’янська. Спочатку планував забрати готову продукцію, продати її та знову виїхати, але після українського контрнаступу на Харківщині вирішив залишитися. Виробництво відновило роботу й там продовжили працювати ті самі люди, які були в команді до 2022 року.
У 2025 році фронт почав наближався. Біля цеху були прильоти, а один із російських КАБів влучив приблизно за 50 метрів — у сусідню швейну майстерню. У виробництві пошкодило дах. Попри це, Тарас ще довго не думав про переїзд.
“Я відновлював цей дах, не думаючи, що це буде тимчасово. Відновлював капітально, як належить, зі всією душею, з вкладенням, — згадує чоловік. — За воєнні роки ми ще й укріпили приміщення. Я не планував, грубо кажучи, до кінця 2025 року, що мені все-таки доведеться виїжджати”.
Наприкінці 2025 року, коли обстріли посилилися й ледь не щодня місто зазнавало російських ударів, він таки почав шукати нове приміщення. Разом із дружиною їздив Україною, оцінював різні варіанти, які могли б підійти для релокації, адже для керамічного виробництва важлива не лише площа — потрібна достатня електрична потужність, оскільки печі споживають десятки кіловатів. Зрештою зупинилися на приміщенні в Нетеребці на Черкащині.
Піч вивозили через стіну
Усе, що потрібно було перевезти з Донеччини, Сніжковський вивозив власними силами та за власні кошти. Одну велику піч зі слов’янського цеху вдалося перевезти на Черкащину. Її вага — понад тонну, але головною складністю став демонтаж.
“Наші печі завжди будувалися всередині приміщення, ми від них і опалювалися. Одна піч давала тепло формам, друга — ліпницям, ще одна — художницям. Вони були розставлені по всьому приміщенню. І дістати їх — це вибивати стіни”, — пояснює Тарас.
Щоб витягнути одну з печей, частину стіни розібрали. Потім її краном витягнули із сусідньої території, завантажили у фуру і так само встановили на новому місці.
Окрім перевезеної печі, Тарас замовив у слов’янських виробників ще дві менші. Кожна коштувала близько 200 тисяч гривень. Тепер у Нетеребці працюють одна велика і дві середні печі, а також обладнання для підготовки сировини, привезене зі Слов’янська.
Разом із виробництвом довелося перевозити людей та глину
Коли Тарас запропонував релокацію на початку 2026 року, то з 15 слов’янських працівників лише троє одразу погодилися їхати. Для решти переїзд означав залишити житло, родину та звичне життя… Однак з часом вони погодилися й зараз на Черкащині вже працюють вісім людей зі Слов’янська, ще двоє мають незабаром приїхати разом із родинами. Тарас допомагає їм з переїздом, з житлом, оплатою оренди та перевезенням майна.
Окрім людей та обладнання, власник бізнесу вивозив зі Слов’янська сировину. На Черкащину вже перевезли 85 тонн білої глини й за нинішніх обсягів виробництва цього запасу має вистачити приблизно на два роки. Ще близько 23 тонн він планує забрати з Донеччини попри те, що зробити це стає складніше через ситуацію в регіоні та небезпеку логістичних шляхів.
«Як би голосно це не звучало, наша слов’янська глина безальтернативна, — пояснює Тарас. — Я кажу зараз саме про білу глину. У рецепті маси є чотири компоненти, якщо грубо: пегматит, каолін, пісок і глина. І от цього четвертого компонента — такої глини — в Україні немає. Вона є між Дружківкою і Добропіллям. Оце наша глина”.
Якщо ситуація згодом не зміниться, то доведеться купувати сировину в Європі й це, за словами Тараса, коштує приблизно у дев’ять разів дорожче.
“Я не очікував результатів від першого випалу”
Запуск нового виробництва не був швидким. Печі довелося налаштовувати фактично з нуля й потрібно було заново визначити температурні режими, перевірити термопари та регулятори. Те, що у Слов’янську було відпрацьовано роками, на новому місці довелося проходити ще раз, тож перші півтора тижня з печей виходив переважно брак — близько 60%. Частину цих виробів Тарас продавав через соцмережі, прямо пояснюючи покупцям, чому вони не відповідають стандарту.
Зараз виробництво поступово виходить на стабільну роботу. У Нетеребці вже можуть виготовляти близько 60% слов’янського асортименту: вази, цукерниці, свічники, фігурки тварин та інші вироби. За перший час тут виготовили майже 500 предметів.
За обсягами новий цех поки працює приблизно на десятій частині того, що виробляли у Слов’янську в останні воєнні роки. Водночас він уже почав приносити гроші: за словами Тараса, роздрібні продажі з Черкащини склали близько 300 тисяч гривень.
Змінився і напис на виробах. Раніше покупці просили майстрів ставити: “З Незламного Слов’янська 2026”. Тепер на кераміці з’являється інший підпис — “Від слов’янських майстрів на Черкащині 2026”.
“Хочу мати два виробництва”
Попри релокацію, Тарас не сприймає Черкащину як остаточну заміну Слов’янську. Каже, що зараз його головне завдання — стабілізувати роботу нового цеху, заробляти та вкладати кошти назад у виробництво. Якщо Слов’янськ залишиться під контролем України та після завершення війни там знову буде безпечно працювати, Тарас хоче повернутися до міста. Причому не планує закривати виробництво на Черкащині — навпаки, мріє залишити обидва цехи й розвивати їх паралельно.
“Я хочу розвиватися. Я хочу зробити тут умови, заробляти гроші, вкладати їх у розвиток і мати можливість, якщо буде така можливість, повернутися назад. Я хочу мати два виробництва — тут і у Слов’янську”, — говорить Тарас Сніжковський.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
