«Зрозуміла, що треба рухатися далі»: як переселенка з Лиманщини відроджує давні мотанки та збирає кошти для ЗСУ
Зачиняючи двері свого будинку в селі Закітному на Лиманщині на початку лютого 2022 року, Анастасія Вовченко й гадки не мала, що робить це востаннє. Вона з дітьми їхала лише погостювати до рідних на Полтавщину. Та шлях додому перекреслило повномасштабне вторгнення: невдовзі з’ясувалося, що оселю знищили ворожі обстріли, а повертатися стало нікуди. Влітку 2026-го село остаточно опинилося під контролем російських окупантів.
Зараз жінка з чотирма синами будує життя на Полтавщині. Сили рухатися далі й допомагати військовим їй дає українська традиційна мотанка та давнє шитво.
Замість власного подвір’я — орендовані стіни
Анастасія родом із Харкова, але саме на Донеччині сім’я вирішила пустити коріння. Наприкінці 2017 року придбали оселю в селі Закітному Лиманської громади, а за рік у подружжя народився четвертий хлопчик.
Життя в Закітному було звичним сільським побутом: тримали птицю та худобу, обробляли великий город. Старші сини навчалися у школі в сусідньому Ямполі.
Ту поїздку на Полтавщину планували як звичайні гостини. Але за кілька тижнів почалося повномасштабне вторгнення, і додому вже ніхто не поїхав. Спочатку жили в очікуванні: діти й далі навчалися онлайн у Ямпільській школі, батьки стежили за новинами й сподівалися повернутися. Надію обірвала звістка, що будинок влучанням зруйновано вщент.
Влаштуватися на новому місці виявилося непросто. Знайти дах над головою для багатодітної родини ВПО було окремим випробуванням — власники неохоче здавали будинки сім’ї з чотирма дітьми. За час евакуації Вовченки змінили вже три орендовані оселі. А коли чоловік пішов до війська, Анастасія залишилася сам на сам із побутом, адаптацією на новому місці та щоденними викликами.
«Найважче було — усвідомити, що додому вже не повернутися і треба знову починати спочатку, — ділиться жінка. — Але в мене четверо синів, їх треба ставити на ноги, дбати про безпеку й розвиток. Тому варіанту опустити руки просто не існувало».
Від подяки волонтерам — до зборів на авто
З перших днів повномасштабного вторгнення жінка шукала будь-яку можливість бути корисною.
«Фінансової можливості допомогти не було, фізично кудись піти — теж, бо я завжди з дітьми, — розповідає вона. — А потім мені трапилося відео “Швейної роти”. Дівчата шукали допомогу — потрібні були люди, аби шити адаптивний одяг та різні речі для поранених у госпіталі. У мене була електрична машинка, тож я попросила прислати матеріали й відшила трохи сумочок для особистих речей військовим».
На знак подяки волонтеркам жінка зробила й декілька маленьких мотанок. Одна з них потрапила до військового шпиталю, де один із поранених бійців забрав її із собою як особистий оберіг. Тоді вона зрозуміла: людям потрібна така підтримка.
Згодом майстриня налагодила співпрацю з іншими волонтерськими групами. Спочатку робила по 20 таких оберегів, а далі й більше, — і відправляла їх дівчатам, які плели захисні сітки, аби ті додавали їх до відправок. З часом усвідомила, що її майстерність може приносити ще більше користі, і взялася за складніші авторські роботи. Вони одразу стали лотами на аукціонах.
Першу таку ляльку придбали за 3000 гривень — кошти спрямували на аналізатори дронів та сухі супи для фронту. Інша мотанка в етнічному образі зібрала понад 6000 гривень на окопні пічки.
Окремою історією стали мотанки-«круп’янички». Майстриня готувала їх спеціально для благодійного ярмарку за кордоном, але ляльки розкупили ще в Україні. Нещодавно вона передала свою нову роботу до Дніпра на щотижневий ярмарок, де збирають кошти на аналізатори дронів, а зараз працює над трьома великими мотанками для збору на авто.
Загалом за час війни Анастасія виготовила безліч маленьких оберегів для підтримки бійців та цілу серію великих авторських ляльок. Крім того, вона почала відтворювати й старовинні сумочки-ладонки, які також допомагають закривати потреби фронту.
Від першого оберегу — до вивчення давніх строїв
За маленькими оберегами для військових стояв набагато давніший інтерес Анастасії до українського костюма.
В її родині вишивали і прабабуся, і бабуся, і сестра. Сама ж жінка за фахом кравець-закрійник — вміє створити річ від задуму до останнього стібка. Під час навчання у Полтавському професійному ліцеї сфери послуг на уроках історії одягу студенти створювали об’ємні картини з тканини. Саме тоді ця техніка й відчуття форми запали дівчині в душу.
Свою ж першу «дорослу» ляльку вона зробила у 2018 році — для важко хворої сусідки, яку хотілося підбадьорити. Саме та лялька заклала основу для майбутньої творчості.
«Побачила в інтернеті, як дівчата роблять ляльки, й вирішила спробувати. Принцип я знала, тож почала шукати книги дослідників і заглиблюватися в матеріали, — пригадує Анастасія. — З початком повномасштабної війни цей інтерес спалахнув із новою силою. Я зрозуміла, що український стрій — це не просто сорочка й шаровари, а традиційний одяг у всьому його розмаїтті: сорочки, спідниці, пояси, головні убори, прикраси та інші деталі. Вишити повноцінний костюм — довго й дорого, а традиційний образ у мотанці можна створити швидше. Так я можу й про історію розповідати, і кошти для військових збирати».
Відтоді жінка глибоко занурилася в дослідження того, як одягалися в різних куточках України, вивчаючи особливості регіонального крою та старовинні техніки шиття.
«Я годинами можу шукати інформацію про те, який вигляд мала сорочка чи керсетка (традиційна жіноча безрукавка. — ред.) в конкретному регіоні, які візерунки там використовували, — розповідає вона. — Мені важливо відтворити стрій максимально точно, щоб усе відповідало традиції».
За словами Анастасії, традиційне створення мотанки має свої правила: нитки намотують зліва направо, а саму ляльку за звичаєм намагаються завершити протягом одного дня. Та сучасні майстрині часто відходять від цього канону, створюючи складні декоративні, інтер’єрні варіанти — і саме така робота над однією великою авторською лялькою може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. Для своїх деталізованих робіт Анастасія використовує духмяні трави, вишиває давні орнаменти та ретельно добирає кольори.
«Частина цих елементів має символічне значення — у народній традиції їм приписували здатність оберігати та захищати господарів», — зазначає вона.
Згодом волонтерство переросло у професійний розвиток: майстриня відкрила для себе спільноту ремісників, почала виконувати індивідуальні замовлення та долучатися до виставок по всій країні.
Першою вагомою подією для Анастасії стала онлайн-презентація до Всесвітнього дня української хустки в АРТ-вітальні Овруцької центральної бібліотеки, куди вона підготувала особливий образ — «Українка в очіпку».
Невдовзі роботи майстрині увійшли до експозиції Черкаського обласного краєзнавчого музею, де діє виставка «Ляльки в камуфляжі», що об’єднала вироби з усієї країни. Також її мотанки стали частиною експозицій у малих музеях Житомирщини та поповнили колекцію етнолабораторії «Баба Єлька» в Кропивницькому.
«Для одного з музеїв на Житомирщині я відтворила особливу ляльку зі Слобожанщини, — розповідає Анастасія. — Її оригінал, на жаль, досі зберігається в російському музеї, тож мені було важливо повернути цей образ у наш культурний простір».
Вироби майстрині з Лиманщини вже розійшлися по всій країні. Поруч із традиційними ляльками вона опановує й нові напрями — створює портретні мотанки та прикраси з бісеру. Крім того, Анастасія ділиться знаннями з наймолодшими: нещодавно вона провела майстер-клас із виготовлення оберегів для учнів Дмитрівської школи.
«Бажаючих виявилося більше, ніж я очікувала, — матеріалів на всіх не вистачило», — всміхається майстриня.
Сьогодні мрія майстрині — піти ще далі за окремі обереги й вироби. Вона прагне відтворити повний український стрій — вишиванку, керсетку, прикраси — цілісний образ, а не розрізнені елементи. Для неї це теж спосіб розповісти історію, яку росіяни намагаються стерти разом з домом на Донеччині: не лише зберегти традицію, а показати її живою, цілісною і незнищенною.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
