«Людина отримує частинку свого дому»: як переселенка зі Слов’янська дарує пам’ять про рідні міста
Є речі, які важать набагато більше за свій фізичний об’єм. Ялинкова прикраса у формі вареника чи мініатюрна стела Слов’янська, надрукована на 3D-принтері. Вони не мають матеріальної цінності, але вміщують у собі цілий світ. Для тисяч українців, чиї домівки перетворилися на згарища, такі дрібнички стають містком у минуле. Туди, де ще лунає бабусин сміх, на кухні пахне випічкою, а рідне місто зустрічає знайомими в’їзними літерами. Ірина Жадан зі Слов’янська створює саме такі речі — маленькі символи, що бережуть спогади, рідні образи та зв’язок із домом.
Поза системою: в пошуках себе
Життя дівчини міцно пов’язане зі Слов’янськом. Тут вона навчалася в школі, а згодом — у педагогічному університеті, де здобула фах із дошкільної освіти та практичної психології. Втім, вписатися в жорсткі рамки звичних професійних стандартів їй було важко: потяг до самобутності супроводжував її змалечку.
«У дитячому садочку в характеристиці мені написали, що я некомунікабельна, бо поки діти бавилися гуртом, мені було комфортніше самостійно досліджувати навколишній світ», — усміхається Ірина.
З роками ця риса нікуди не зникла — лише знайшла інший вихід. Попрацювавши вихователькою у Слов’янську, вона помітила, що в садочку бракує яскравих іграшок, і почала шити їх власноруч. Перші вироби розійшлися миттєво — спочатку серед колег у своєму закладі, згодом — і в інших садочках міста. Згодом це захоплення лише посилило прагнення працювати поза системою, в якій є правила, умови та обмеження. Тож з освітянської сфери вона пішла, шукала себе в різних напрямках.
Початок повномасштабного вторгнення застав її в рідному місті. На той момент вона разом із чоловіком працювала в пекарні Angel Bakery. Як і більшість містян, вони трималися за дім і намагалися просто жити далі. Проте Слов’янськ поступово порожнів, пекарня припинила роботу, і влітку 2022 року родина наважилася на виїзд — передусім через потребу заробляти на життя. Куди їхати — спершу не знали. Зупинилися в Полтаві у знайомих. За два місяці вирушили до столиці.
«З речей — по наплічнику, грошей обмаль», — пригадує той період майстриня.
У Києві чоловік пішов до місцевої філії Angel Bakery, де свого часу проходив стажування. Його одразу взяли в команду. Ірина також влаштувалася в ту саму пекарню — варила каву відвідувачам, але відчувала, що це тимчасово.
Згодом перейшла до релокованого з Харкова підприємства, що займалося 3D-друком. Починала з найпростішого — склеювання чохлів для телефонів, але паралельно цікавилася самим процесом. Так навчилася працювати на 3D-принтерах. Коли колегу мобілізували — замінила його, а на додачу самостійно опанувала ще й ремонт техніки.
Втім, за деякий час власник вирішив повернутися до Харкова, і підприємство в столиці припинило діяльність. Ірина знову залишилася без роботи. Аби відновити психологічний стан, вона поїхала до Грузії, де її знайома разом із чоловіком відкрила два українські ресторани «Як удома». Там, у розмові з друзями, вона почула пораду, яка змінила вектор її думок.
«Іро, тобі треба щось робити самій, або ти просто з’їдатимеш себе на роботі за наймом».
Ці слова стали поштовхом до наступного кроку.
Вареники на ялинку
У Київ дівчина поверталася з твердим наміром почати власну справу. Спершу вона мріяла працювати з глиною — усе-таки Слов’янськ здавна славиться як місто кераміки, де гончарство передавалося з покоління в покоління. Проте через жорсткі блекаути знайти стабільну електропіч для випалу в столиці не вдалося.
Рішення знайшлося в самозастигаючій масі. Перепробувавши десятки варіантів від різних виробників, Ірина зупинилася на корейській масі — вона виявилася ідеальною для роботи. Першим виробом став саме вареник.
«В українському ресторані у Грузії, смакуючи вареники, я щоразу згадувала маму та бабусю. Тож захотілося мати на ялинці саме таку, рідну прикрасу. Почала досліджувати тему й дізналася, що це ще й давній символ щастя та достатку», — розповідає майстриня.
За народною легендою, яку Ірина часто згадує, колись господиня ліпила вареники, один випадково вилетів і впав просто на святкову ялинку — і з того часу це віщує щастя та достаток у домі.
Сам процес виготовлення вимагає терпіння й ручної праці: готова маса розкачується скалкою, формується виріб, який сушиться на повітрі щонайменше три дні. Після цього починається найкропітливіший етап — ручний розпис і покриття лаком. Завдяки цій технології прикраси на дотик і навіть на звук нагадують справжню кераміку, але водночас залишаються дуже легкими й не обтяжують гілки ялинки.
Свої перші фігурки Ірина показала в Instagram — і відгук перевершив очікування: люди почали масово просити зробити такі ж і для них. Перед Новим роком вареники стали справжнім бестселером: прикраси замовляли як поштучно, так і великими партіями.
Від макетів міст до іграшок 90-х
Пізніше Ірині захотілося мати у себе вдома зменшену копію стели рідного Слов’янська. Звернувшись до кількох виробників, вона зрозуміла: для більшості це просто холодний бізнес і штампування без жодного емоційного прив’язку.
«Склалося враження, що люди просто штампують товари, не замислюючись, про що це для покупця. Тож вирішила: зроблю сама», — пригадує майстриня.
Рішення прийняла швидко: придбала 3D-принтер, філамент — екологічний, біорозкладний пластик. Аби опанувати моделювання, довелося вчитися самостійно. Базові навички роботи в інженерній програмі SolidWorks залишилися з минулої роботи, а далі в хід пішли YouTube, Google та підказки штучного інтелекту.
Друк однієї фігурки триває близько чотирьох годин, після чого починається ручна робота: Ірина власноруч розмальовує деталі, іноді додає кольорові акценти та покриває поверхню смолою.
Коли виклала фото на сторінці, люди масово почали просити зробити такі ж і для них. Але найважчим у процесі виявився пошук вихідних матеріалів. Іноді замовники звертаються з особливими проханнями: наприклад, відтворити за архівним дитячим фото автентичний вигляд старої синьої стели Слов’янська з шестернею або відшукати світлину слов’янського курорту, де колись вінчалися батьки.
«Щоб дістатися в інтернеті до деяких фотографій, часом доводиться проходити крізь сотні знімків зруйнованих міст. Спочатку я плакала — нервова система не витримувала. Але коли відправляю готове замовлення, стає легше, бо розумію: людина отримує бажану частинку свого дому», — ділиться Ірина.
До кожного замовлення вона додає подарунки: роздруковані на міні принтері фотографії рідного міста чи будинку замовника та розмальовку.
Наразі майстриня готує повноцінні книжки-розмальовки українських міст, аби діти та дорослі через творчість могли згадувати рідні місця й відчувати зв’язок із домом. Паралельно асортимент поповнюється ялинковими іграшками у формі ностальгійних символів 90-х — ваг із мандаринами, автоматів із газованою водою чи легендарної шапки-«півника». Головний принцип майстрині залишився незмінним: дарувати не просто речі, а щирі емоції та спогади.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
