«Час жити своїм життям»: історія майстрині зі Слов’янська, яка шиє одяг і створює в’язані іграшки
Майже 19 років Інна Волошина працювала бухгалтеркою, хоча з дитинства мріяла про творчу професію. Зрештою наважилася залишити роботу й опанувати швейну справу. Тепер майстриня зі Слов’янська працює у швейному цеху в Полтаві, а у вільний час створює в’язані іграшки.
Про рішення змінити фах, давнє захоплення в’язанням та вимушений переїзд вона розповіла «Слов’янським відомостям».
Жити своє життя
Інна народилася в Слов’янську, а її дитинство минуло в селі Сидорове. Коли їй було 11 років, родина повернулася до міста, де дівчинка продовжила навчання в школі.
З дитинства її приваблювала творчість: вона шила одяг для ляльок, багато в’язала, експериментувала з тканинами. Мріяла стати дизайнеркою, але батьки вважали, що бухгалтерська професія забезпечить стабільний заробіток.
Мене не питали, про що я мріяла. Батьки сказали, що дизайнер — це не робота, а бухгалтер — робота
Тож після закінчення школи Інна вступила до Слов’янського сільськогосподарського технікуму на бухгалтерський облік, а згодом здобула вищу освіту за цією ж спеціальністю. За фахом вона пропрацювала майже 19 років. Творчість увесь цей час залишалася частиною її життя, але згодом захоплення переросло в бажання займатися чимось іншим. Тож жінка вирішила звільнитися й спробувати себе в новій справі.
Через стільки років я нарешті вирішила, що досить втілювати чиїсь нереалізовані мрії, треба жити своє життя
Невдовзі знайома запропонувала їй роботу в ательє, яке планували відкрити у Слов’янську. Інна зізналася, що професійно шити не вміє, тож їй порадили звернутися до центру зайнятості та пройти навчання.
Власна справа на два місяці
Отримавши направлення від Центру зайнятості, Інна вирушила до Полтави опановувати фах кравчині. Інтенсивне навчання тривало два з половиною місяці, далі — практика у місцевому швейному цеху та повернення до рідного Слов’янська. Після місяця роботи в ательє вона зрозуміла, що не хоче працювати за наймом, і вирішила відкрити власну справу.
Жінка орендувала кабінет, вклала власні заощадження в професійне обладнання й разом зі знайомою досвідченою швачкою почала приймати замовлення. Колега допомагала їй опановувати тонкощі професії. Однак власне ательє пропрацювало лише два місяці.
Через загострення бойових дій та обстріли кількість клієнтів стрімко зменшувалася, а вирішальним моментом став російський удар неподалік — один із вибухів пролунав за 30 метрів від її робочого кабінету.
«Я зрозуміла, що це вже знак — треба виїжджати», — пригадує той день Інна.
У середині серпня 2026 року родина виїхала зі Слов’янська. Через два тижні після її від’їзду, за словами жінки, під час чергового обстрілу будівлю, де розміщувалося ательє, було повністю зруйновано.
Новою домівкою стала Полтава — місто, яке вона вже знала завдяки навчанню. Долаючи виклики адаптації та шукаючи житло, переселенка влаштувалася у той самий швейний цех, де проходила практику. Сьогодні вона шиє спецодяг та одяг для військових.
Іграшки з характером
У вільний від роботи час Інна повертається до давнього захоплення — в’язання гачком. Уперше спробувала його ще в першому класі на уроках праці. Першим завданням були шкарпетки, які тоді здавалися дівчинці майже нездійсненним викликом.
Це було для мене щось недосяжне! Я думала, що ніколи в житті більше не в’язатиму шкарпеток. А зараз усім знайомим в’яжу й дарую
З роками Інна навчилася в’язати одяг, светри, купальники, але найбільше захопилася іграшками. Спробувати їх створювати порадив коханий. Спочатку вона вагалася, але коли зв’язала першу іграшку, зрозуміла — це її.
Купувала майстер-класи, навчалася за докладними описами, опановувала різні техніки. Згодом досвіду стало достатньо, щоб створювати власні іграшки без готових схем.
Зараз я можу просто подивитися на картинку і зв’язати так само. Бачу форму, об’єм — і роблю без жодних підказок
Ще у Слов’янську майстриня долучилася до роботи благодійного фонду «Слов’янська мрія», де безоплатно навчала дітей і дорослих в’язання гачком. Заняття проводила раз на тиждень. Для фонду також виготовляла маленькі жовто-блакитні сердечка, які продавали по 30 гривень, а виручені кошти спрямовували на благодійність.
«Деякі дівчата, яких я вчила в’язати гачком, тепер уже й одяг в’яжуть. Приємно, що вони навчилися й тепер можуть робити це самі», — говорить Інна.
Паралельно майстриня шукала покупців для власних виробів. Публікувала фотографії в Instagram, TikTok і Facebook, роздавала візитівки. У Слов’янську її іграшки продавали в магазині «Клякса» та на одній із заправок. Частину коштів від продажів Інна перераховувала благодійному фонду.
Після переїзду до Полтави вона продовжила в’язати на замовлення. Серед її робіт є як маленькі фігурки заввишки кілька сантиметрів, так і великі іграшки до 60 сантиметрів.
Окремий напрям — в’язані фігурки військових, які Інна створює за фотографіями. Ідея виникла ще у Слов’янську, коли одного вечора вона вирішила спробувати зробити щось незвичайне. Після першої такої роботи почали надходити замовлення.
Зазвичай фігурки мають близько 15 сантиметрів заввишки. Майстриня відтворює деталі одягу, головні убори, бронежилети, вишиває позивні та риси обличчя. Залежно від складності на виготовлення однієї іграшки може піти від трьох до семи днів, хоча деякі вдається зв’язати за вечір.
Буває, дивишся на фотографію й одразу розумієш, як усе зробити. А іноді дуже складно передати певні риси обличчя. Хочеться, щоб людина була схожа на себе, тому доводиться довше працювати над деталями
Позитивні відгуки покупців надихають майстриню. Особливо приємно їй, коли люди впізнають себе у в’язаних фігурках і діляться враженнями. У Полтаві її тепло прийняли колеги, вдалося знайти роботу й облаштувати побут. Проте до статусу переселенки вона досі не звикла.
Я задоволена тим, чим зараз займаюся, і рада, що наважилася змінити професію. Але дуже сумую за Слов’янськом. Хочеться повернутися додому, до свого міста. Це те, чого мені зараз найбільше бракує
Путівник з евакуації для мешканців Слов’янська
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
