Фарби проти зброї: як майстриня зі Слов’янська розписує гільзи для військових й шукає опору у Кременчуці
Восени 2025 року Анастасія Ковтушенко вдруге залишила Слов’янськ. Попри повернення додому після евакуації у 2022 році, це вже друга спроба родини облаштуватися на новому місці — цього разу в Кременчуці. Тут художниця шукає опору в мистецтві: проводить майстер-класи з розпису, виконує роботи на замовлення та перетворює військові тубуси й гільзи на авторські арт-об’єкти.
Шлях до свого міста
Анастасія народилася на Харківщині, однак значна частина її життя пов’язана з Донеччиною. У Краматорському технологічному технікумі вона здобула фах модельєра-конструктора одягу й саме там серйозно захопилася живописом. Навчання продовжила у Слов’янському педагогічному університеті, а згодом деякий час викладала у школі селища Райгородок неподалік Слов’янська.
Там її й застала російська агресія 2014 року.
«Селище щодня переходило з рук у руки: сьогодні тут майорів український прапор, завтра — вже російський. Українську телевежу знищили, лишилися тільки російські новини та пропаганда. Ми до кінця не розуміли, що відбувається. Це був дуже дивний і тривожний час», — пригадує вона.
Після одруження художниця переїхала до Слов’янська.
«Після 2014-го багато чого змінилося: частина людей виїхала, натомість приїхали переселенці з окупованих територій та військові ЗСУ з родинами. Слов’янськ став трохи іншим», — каже вона.
Перший досвід евакуації
До початку повномасштабного вторгнення Анастасія вже вважала Слов’янськ своїм домом. Це відчуття зруйнувала війна: рішення виїхати у березні 2022 року далося непросто. Остаточно його ухвалили після того як неподалік будинку впав КАБ.
«Якби не 3-річна дитина, можливо, я залишалася б. Але заради її безпеки вирішили виїжджати», — згадує художниця.
У селі Новоолександрівка на Дніпропетровщині Анастасію з донькою прихистили родичі чоловіка. Cам він лишився у Слов’янську — і залишається там дотепер, лише зрідка навідуючись до родини.
«Залишити все своє життя десь позаду й намагатися адаптуватися в іншому місці, жити з чужими людьми в одному домі виявилося дуже важко», — каже вона.
З часом почалися неконтрольовані зриви, сльози, апатія — і Анастасія звернулася до психолога. Також вона почала їздити до Центру підтримки: спершу він працював лише з жінками, що пережили домашнє насильство, але з початком війни почав приймати також ВПО. Саме за цією категорією Анастасія могла відвідувати заняття з йоги та малювання, яке поступово допомогло їй вийти зі складного стану.
Наприкінці 2022 року родина повернулася до Слов’янська. Спершу Анастасія приїхала через пошкодження будинку, однак побачила, що в місті все ще можна було облаштувати побут і залишилися. Так уже 2023 рік родина зустрічала вдома, а художниця знову почала активно малювати.
Арт-зустрічі як острівець відновлення
Повернувшись додому, родині довелося підлаштовуватися під нові умови: дитячі садочки в місті не працювали. Деякий час діяв волонтерський хаб, куди доньку можна було привести на кілька годин для спілкування з однолітками, але через небезпеку його, як і інші осередки, невдовзі закрили. Анастасія майже весь час була з донькою і їй бракувало живого спілкування.
«Щоб не сидіти в чотирьох стінах, я пішла на танці. Там познайомилася з дівчатами, дехто з них приїхав до міста вже під час війни. Якось я запропонувала їм зібратися й помалювати на полотнах», — розповідає Анастасія.
Дівчата ідею підтримали, і невдовзі відбулася перша спільна зустріч. Світлини з неї виклали в соцмережі, і на художницю посипався шквал повідомлень із запитаннями, чи планує вона проводити такі зустрічі й далі та як можна долучитися.
Так виникла ініціатива спільних малювань. Плату брали лише за матеріали. Полотна купувати на місці було складно й дорого, тож їх довелося замовляти оптом із Дніпра. Перші зустрічі проходили просто в парку: Анастасія брала плед, фарби, полотна та приходила туди разом із донькою. Цю хвилю підхопили й інші містяни: тренерка зі стретчингу почала проводити заняття на траві, а спортивна студія вивозила в парк обладнання й вмикала музику.
З настанням холодів підприємиця Тетяна Гаценко запропонувала проводити зустрічі на базі свого простору SVIDOMA, де арт-події вийшли на новий рівень і проіснували майже рік.
Арт-зустрічі організовували навіть на День Незалежності у 2024 та 2025 роках, обираючи локації поруч із укриттями. Попри постійні тривоги та вибухи, ці події стали для жителів Слов’янська чи не єдиною можливістю перезавантажитися.
«Це був наш острівець безпеки та релаксу. Якщо не рухатися, можна просто сісти й чекати, поки в тебе щось прилетить. Ми збирали себе докупи й йшли світити іншим», — пригадує Анастасія.
Кременчук: друга евакуація
Проте ситуація в Слов’янську дедалі загострювалася. Точкою неповернення став день 4 жовтня 2025 року, коли поруч із будинком лягли 3 КАБи. Уже 15 листопада Анастасія разом із донькою заїхала в орендовану квартиру в Кременчуці. Чоловік знову залишився в Слов’янську.
«Місто обирали свідомо: шукали відносно безпечний регіон не надто далеко від Донеччини, аби чоловік мав змогу приїздити», — пояснює свій вибір жінка.
Втім, за словами художниці, адаптація на новому місці виявилася важкою. Через війну донька майже не відвідувала дитсадок і навчалася лише онлайн, тож очна школа стала для неї серйозним випробуванням: у великих класах і серед шуму в дівчинки траплялися панічні атаки, а педагоги спершу сприймали це як спробу привернути увагу. Перші тижні Анастасія регулярно бувала в школі, пояснюючи вчителям стан дитини.
«До всього додалося відчуття самотності: виходиш на вулицю й не бачиш жодного знайомого обличчя, а всі рідні та друзі розкидані по всій країні й за кордоном. І весь час — тривожні новини з дому: в нашому будинку вже немає ні даху, ні вікон, а напередодні через пряме влучання згорів гараж», — ділиться вона.
Утриматися на новому місці й зберегти внутрішній ресурс художниці знову допомагає творчість.
«Малювання — це опора»: тубуси для ЗСУ, розпис одягу та благодійні арт-зустрічі
На новому місці відновити художню діяльність у попередніх масштабах виявилося складно: бракує власної аудиторії, та й ритм міста інший. Утім, творчість залишається для художниці головним способом триматися та бути корисною — і поодинокі формати вже вдається реалізовувати.
У Кременчуці Анастасія провела кілька благодійних подій. Разом із місцевими активістками організували арт-вечір у кав’ярні, а зароблені кошти спрямували на потреби ЗСУ. Згодом відбулася зустріч у фотостудії та майстер-клас із розпису екосумок-шоперів.
Особливе місце в її роботі зараз посідає розпис військових артефактів — гільз та тубусів. Їх художниці передають самі захисники, зокрема бійці «Азову».
«Військові привозять тубуси та гільзи як пам’ятні речі: для когось це нагадування про виконане бойове завдання, для когось — особиста історія. Я перетворюю їх на арт-об’єкти. Частину робіт розписую на замовлення для бійців, а частину передаю на благодійність, щоб хлопці могли розіграти їх серед донаторів і зібрати кошти для своїх підрозділів», — розповідає Анастасія.
Один із розписаних тубусів, із краєвидами Слов’янська, вона залишила собі як пам’ять про рідне місто.
Ще один напрям — художній розпис одягу. Майстриня створює унікальні авторські малюнки на речах, надаючи їм другого життя.
«Розпис одягу потребує точності: фарби мають відповідати тканині, а готовий малюнок — бути добре закріплений», — зазначає майстриня.
Попри те, що ручна робота потребує чимало ресурсів, Анастасія продовжує малювати, виконує цифрові ілюстрації на замовлення й сподівається з часом відновити щось на кшталт слов’янських арт-зустрічей і в Кременчуці.
Для неї мистецтво — не лише спосіб триматися самій, а й шлях знайти на новому місці своїх людей і відчути себе вдома.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними. Дякуємо за підтримку!
