«Ми не загубимося ніде»: як три переселенки зі сходу створили б’юті-бізнес в Ужгороді
В Ужгороді готується до відкриття нова перукарня. Для трьох переселенок це вже другий заклад у місті, куди чотири з половиною роки тому вони приїхали, не знаючи одна одну, ні того, як складеться їхнє життя.
Про те, як із випадкового знайомства виросла спільна справа, розповіла співвласниця студії Олена Бабаніна.
Вирішальне знайомство
Початок весни 2022 року запам’ятався тривогою й поспіхом зібраними валізами. Рятуючись від війни, Олена Бабаніна, Марина Вінюкова та Яна Сікалова приїхали до Ужгорода з різних міст України. Кожна сподівалася, що це ненадовго: два-три тижні — і можна буде повернутися додому.
До повномасштабного вторгнення Олена працювала на державній службі в Лимані, Марина — у банківській сфері в Краматорську, а Яна займалася оформленням брів у Харкові. Олена й Марина також мали досвід роботи у сфері краси, хоча для обох це не було основним заняттям.
Та тижні минали, а повернення додому відкладалося. Довелося шукати роботу в незнайомому місті. Саме вона й звела жінок разом в одному з ужгородських салонів краси: Яна працювала бровісткою, Марина — майстринею педикюру, Олена — косметологинею.
За словами Олени, у салоні часто змінювалися працівники, а підходи до організації роботи відрізнялися від звичних для них. Зрештою це підштовхнуло жінок до думки, що вони можуть працювати самостійно.
«Відверто кажучи, коли ми вперше обговорювали ідею відкрити щось своє, моє перше запитання було: “А ми що, не повернемося додому? Як це — відкрити бізнес тут?” — зізнається співрозмовниця. — Ми не розглядали це як бізнес-проєкт, виключно як можливість створити робочі місця для самих себе».
Десять днів на власну справу
Спочатку шукали невелике приміщення, де кожна могла б облаштувати робоче місце. Зрештою знайшли колишню крамницю.
Найскладнішим питанням стали гроші. Власних заощаджень на відкриття студії не вистачало, тож скористалися кредитними картками. Кожна внесла однакову суму в спільну справу й зареєструвалася як фізична особа-підприємець.
Від оренди приміщення до відкриття салону минуло лише десять днів. За цей час майстрині самотужки зробили косметичний ремонт, придбали меблі й необхідне обладнання. Наприкінці вересня 2023 року студія My beauty bar прийняла перших клієнтів.
Салон мав незвичний вигляд: усі робочі місця розташовувалися в одному залі, без перегородок. Лише моє місце, як косметологині, відокремили ширмою
Частина клієнтів перейшла за майстринями з попереднього салону. Серед них були і переселенці, і місцеві жителі. За її словами, саме їхня довіра стала вагомою підтримкою на початку роботи.
«Ми не були готові до великих проєктів. Але швидко зрозуміли, що для трьох приміщення завелике. Тоді й вирішили запросити майстринь манікюру, щоб розширити перелік послуг», — розповідає вона.
Більше ніж салон краси
Співвласниці вирішили зробити студію не лише місцем, де надають послуги краси, а й простором для спілкування та взаємної підтримки переселенців. Вони організовували жіночі кола, де можна було поговорити про пережите, запрошували психолога, співпрацювали з жіночою спільнотою.
Коли ми приїхали до Ужгорода, то нікого тут не знали. Тож розуміли, наскільки важливо мати поруч людей, з якими можна поспілкуватися, порадитися, вирішити якісь побутові питання. Тому й почали проводити такі зустрічі. Люди знайомилися, спілкувалися, налагоджували зв’язки
Нині такі зустрічі у студії вже не проводять. За словами косметоллогині, в Ужгороді з’явилися організації, які професійно займаються підтримкою внутрішньо переміщених осіб. Однак зв’язок із земляками жінки підтримують і досі.
Від перших клієнтів до власної команди
Поступово про студію дізнавалося дедалі більше ужгородців. Співвласниці почали вести сторінку в Instagram, запровадили онлайн-запис. Залучати відвідувачів знижками не намагалися — робили ставку на якість послуг та індивідуальний підхід.
Уже за рік сформувалося коло постійних клієнтів, а приблизно за півтора року жінки повністю погасили кредити, взяті на відкриття. До команди приєдналися три наймані майстрині манікюру.
На річницю відкриття клієнти приходили з подарунками та привітаннями.
«Ми вже забули про цю дату, а вони пам’ятають. І це дуже підтримує», — розповідає Олена.
Співвласниці продовжують професійно розвиватися. Марина опанувала подологію — напрям, пов’язаний із доглядом за стопами, а Яна відкрила власну школу для майбутніх бровісток. Одна з її учениць тепер працює у студії. Самі жінки відвідують курси та професійні конференції.
За роки спільної роботи їм вдалося не лише розвинути бізнес, а й зберегти партнерство. Ще на початку домовилися про правила, зокрема на випадок, якщо хтось вирішить повернутися додому чи переїхати за кордон.
Ми дуже різні за характером. Але нам вистачило мудрості й розуміння, щоб досі йти далі втрьох. Це дуже важливо, адже це бізнес, це гроші. Ми разом розподіляємо витрати та ухвалюємо рішення. Працюємо як єдине ціле
Нове життя, але думками — вдома
Хоча жінкам вдалося знайти себе в Ужгороді, звикнути до нового міста було непросто. За словами Олени, після переїзду на Закарпаття здавалося, ніби вони опинилися в іншій країні: відрізнялися ритм життя, побутові звички та підходи до роботи. Особливо відчутним цей контраст був на тлі змін, які відбувалися на Донеччині після 2014 року.
Після децентралізації наші міста — Лиман, Краматорськ, Слов’янськ — дуже змінилися. Значна частина коштів почала залишатися в місцевих бюджетах. Ремонтували дороги, будували, впорядковували території. Життя ніколи не було легким, але зміни були вражаючі. І те, до чого ми звикли вдома, в Ужгороді тільки починало з’являтися. Місто красиве, компактне, але багато речей тут були для нас незвичними
Переселенкам довелося пристосовуватися до місцевих традицій, водночас вони привезли із собою власні уявлення про те, як має працювати сфера послуг.
Ми звикли до іншого ритму. Якщо тут робочий день починається о десятій, то ми на місці вже о восьмій. Якщо в неділю більшість закладів зачинені, то наш салон приймає клієнтів. До нас приходять не лише за процедурами, а й щоб відпочити, отримати задоволення. Тому ми вклали в цю справу не стільки кошти, скільки частинку своєї душі
Попри роки життя на Закарпатті, жінки підтримують зв’язок із рідним краєм. До студії й досі надходить лиманська газета «Зоря», яку майстрині роздають відвідувачам. Але думками жінка найчастіше повертається далі, до Донецька, окупованого 2014 року.
Це найкраще місто у світі. У 2014 році я заплющувала очі й бачила Університетську, „Донбас Арену“. Тепер болить за Лиман та інші міста Донеччини
Найміцніше з домом пов’язують близькі люди, які залишаються у зоні бойових дій.
«Чоловік Марини працює в ДСНС у Краматорську й займається розмінуванням. Іноді достатньо подивитися на неї, щоб зрозуміти, що відбувається вдома. Навіть новини читати не потрібно», — говорить Олена.
Зараз жінки готуються до відкриття перукарні — нового простору неподалік від студії. Клієнти давно запитували про такі послуги, але через високі ціни на оренду розширити основне приміщення не вдалося, тож вирішили орендувати ще одне, менше. До роботи планують залучити майстринь, які також були змушені залишити рідні міста через війну.
Тим, хто ще вагається, чи виїжджати з небезпечного місця, Олена хоче сказати одне.
Із небезпечної зони треба виїжджати. Хоча б тимчасово. Ми не загубимося ніде. У нас сильний характер і потенціал, це нам допомагає
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
