Офтальмологиня зі Слов’янська 20 років повертає людям зір і продовжує це робити зараз, під вибухами
Для багатьох людей евакуація означала залишити все, що будувалося роками: дім, роботу, звичне життя. Для лікаря-офтальмолога Наталії Чеботарьової зі Слов’янська це означало ще й залишити справу, якій вона присвятила десятки років. Навіть після виїзду вона не змогла поставити крапку в історії своєї оптики, бо разом із собою взяла не лише обладнання — забрала й можливість продовжувати допомагати людям.
Журналісти “Слов’янських відомостей” поспілкувалися з Наталією Петрівною.
Наталія Чеботарьова працює лікарем-окулістом понад чверть століття. У 2006 році вона відкрила свій перший кабінет у Слов’янську на вулиці Центральній. Згодом з’явилися ще два — на вул. Генерала Кульчицького (Кам’яхова), та у спальному районі на Батюка. Кабінети стали місцем, куди приходили не лише за окулярами чи діагностикою, а й за надією отримати відповідь у складних випадках.
Медикиня завжди намагалася привозити у Слов’янськ те, що тільки з’являлося у світовій офтальмології. Саме в її кабінеті у місті вперше з’явилася комп’ютерна діагностика зору, а для цього лікарка придбала японський рефрактометр, взявши великий кредит. Пізніше вона почала впроваджувати прогресивні окулярні лінзи — технологію, яка дозволяла людині в одних окулярах бачити на різних відстанях.
“Скажу чесно, тобі мені було дуже важко, бо по ціновій категорії на той час деякі люди казали, що “в неї окуляри по ціні крила літака”. Але ж ми надавали високоякісні послуги, лінзи та оправи, далеко не всі клініки та лікарі могли запропонувати подібне не те, шо у Слов’янську, а й далеко за межами. Водночас ми знаходили можливість допомагати людям, створювати комфортні умови для очей людини на будь-яких відстанях, у будь-яких умовах. Все, що пропонувала світова наука, ми намагалися пропонувати у Слов’янську”, — згадує Наталія Петрівна.
Фахівчиня працювала і з дітьми, і з дорослими, приймала пацієнтів від народження. У 1998 році вона отримала сертифікат як офтальмолог, а у 2007 році додатково пройшла спеціалізацію як дитячий офтальмолог. Постійне навчання для неї було невід’ємною частиною професії: вона їздила на конференції, стежила за новими методиками лікування та впроваджувала їх у свою практику.
“Мені дуже подобалося, що офтальмологія в Україні тоді так швидко розвивалася. Конференції проходили майже кожні три-чотири місяці, постійно було щось нове. Це мене підштовхувало розвиватися, вдосконалюватися і людям пропонувати те, чого раніше не було”, — говорить лікарка.
Війна змусила виїхати, але не змусила залишити професію
24 лютого 2022 року життя змінилося не лише для міста, а й для її команди. У Наталії було десять співробітників, але після початку війни більшість із них залишили Слов’янськ. Хтось виїхав за кордон, хтось протримався ще кілька тижнів. Лікарка разом із чоловіком продовжували працювати, наскільки це було можливо.
Кабінет не закривали до кінця березня і поки була можливість, приймали людей. Але поступово місто опинилося в умовах, коли працювати стало неможливо: порушилася логістика, зникали базові комунікації, а поруч залишалася мама лікарки, якій було 82 роки.
“Ми з чоловіком пропрацювали, кабінет не закривали і працювали майже кожен день до 28 березня. Потім з трьох сторін підходили російські війська, була перекрита логістика, не ходила Нова пошта і вже не могли отримувати необхідні замовлення. Ми робили все, що могли на той момент, але коли не стало світла, газ перебили, не стало води… До того ж мама жила в таких умовах на четвертому поверсі. Я зрозуміла, що не зможу забезпечити їй нормальне життя. Тоді ми вирішили виїхати”, — розповідає Наталія.
Шлях до Івано-Франківська тривав три доби. Там уже була донька лікарки, яка знайшла житло. Але навіть далеко від дому Наталія не залишила професію. Вже 5 травня 2022 року вона почала працювати у місцевій оптиці, де їй дали можливість орендувати приміщення за символічну плату.
Найцінніше, що вона вивезла зі Слов’янська, — обладнання. Серед речей, які вони взяли із собою, був станок для обробки лінз. Слов’янськ став першим містом в Україні, куди у 2013 році привезли такий апарат, здатний виготовляти окуляри зі складними лінзами та працювати з різними типами оправ.
“Ми забрали мінімально: станок, рефрактометр, тонометр, апарат УЗД, комп’ютерний томограф. Все обладнання помістилося у дві легкові машини. Ми не брали навіть побутові речі — тільки те, щоб можна було відкрити оптику і заробляти собі на хліб”, — каже лікарка.
Повернення додому заради пацієнтів
У листопаді 2022 року, після того як українські військові відсунули російські війська далі від Слов’янська, Наталія вирішила повернутися. Тоді якраз почали вимикати світло по всій країні через удари рф по енергетиці, й працювати було неможливо: графіки були дуже жорсткими й на день іноді світло було лише пару годин. Саме тому вони вирішили поїхати додому та забрати свій генератор, аби продовжувати роботу.
Дорогою лікарка написала у соцмережах, що приїжджає і може приймати пацієнтів. Відповідь була несподіваною: поки вони їхали з Івано-Франківська до Слов’янська, у неї вже був розписаний тиждень прийомів. У місті чекали лікаря, якого багато хто пам’ятав ще до війни.
“Це було дуже приємно і зворушливо. У Франківську мене мало хто знав, там було набагато менше людей. А у Слов’янську за пів дороги, поки ми їхали, тиждень вже був розписаний. Ми приїхали і одразу почали працювати. Відпрацювали тиждень, люди почали записуватися ще на наступний”, — згадує Наталія.
Відтоді її життя розділилося між двома містами. Місяць роботи у Слов’янську, місяць — в Івано-Франківську. Медикиня не залишає ні одне, ні друге місце, бо в одному є безпека, а в іншому — її пацієнти, її справа і відчуття дому.
“Іноді ти працюєш не як лікар, а як слідчий”
За час війни лікарка побачила, наскільки сильно стрес впливає на здоров’я людей. Коли вона повернулася у Слов’янськ у листопаді 2022 року, багато пацієнтів приходили зі складними проблемами із зором, які були пов’язані із судинними порушеннями через стрес. Наталія пояснює: сильне напруження і постійний страх впливають на організм, а судинні проблеми можуть проявлятися через порушення зору.
Проте найбільше їй подобається можливість допомагати тим, хто вже втратив віру знайти відповідь.
“Мені завжди подобаються важкі випадки. Коли приходить людина і каже: “Я вже й там був, і там був, ніхто мені не може допомогти”. Тоді ти працюєш іноді не як лікар, а як слідчий: все розпитуєш, складаєш по хронології, дивишся уважно на ознаки і розумієш, яким шляхом треба йти. А потім через день-два людина приходить і каже, що їй краще. І ти вже як лікар відчуваєш гордість”, — говорить вона.
Мрія, яка тримає
Обстріли не зникли, і небезпека залишається постійною частиною життя людей у Слов’янську. Але Наталія Петрівна все одно говорить про повернення як про свій головний життєвий пріоритет. лікарка усвідомлює всі ризики, адже чудово розуміє складність ситуації в прифронтовому місті. Вона знає, що це небезпечно, і не приховує, що відчуття страху притаманне кожній людині в таких умовах. Однак її невидимий зв’язок із рідним містом виявився значно сильнішим за будь-які географічні відстані чи зовнішні обставини.
“Обстріли лякають завжди. Вони не можуть не лякати. Але я все одно буду їздити, поки є така можливість. І, звісно, мрію про повернення додому назавжди. Мене іноді навіть сварять, що я все мрію і мрію. А я все одно мрію”, — ділиться почуттями Наталія Петрівна.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
