Свічки з ароматом дому та книга про життя без стереотипів: історія майстрині та письменниці зі Слов’янська 

Чи може людина у кріслі колісному створити власний бренд, проводити майстер-класи, співати на сцені й писати книжки? Віта Маслій-Підмогильна відповідає на це запитання життям, а у своїй книзі «Відана» порушує тему суспільних стереотипів. Про любов до Слов’янська, захоплення, яке стало справою, творчість і досвід життя з інвалідністю вона розповіла «Слов’янським відомостям». 

Від Рідного до Слов’янська

Віта народилася в селі Рідне на Харківщині. Інвалідність має від народження. За її словами, у радянські часи людей з інвалідністю воліли не помічати, ізолювали від суспільного життя й не сприймали як рівних. Тож освіту дівчинка отримувала вдома, проте миритися з відведеною їй роллю не збиралася.

Я з дитинства хотіла одного: жити! Не існувати поруч з іншими. Не бути постійно залежною від когось. А саме жити

Перше крісло колісне батькам довелося виборювати. Вони довго ходили по різних комісіях, доводячи очевидне: донька не зможе ходити самостійно. Коли ж крісло нарешті з’явилося, від нього не відходили Вітині друзі: кожен хотів доторкнутися, роздивитися, проїхатися.

На ньому каталося майже все село, тож прослужило воно трохи більше року

Для односельців Віта не була іншою: друзів мала багато, і на її інвалідність ніхто не зважав. Проте людей, які пересувалися б так само, як вона, до повноліття дівчина майже не зустрічала.

Усе змінилося у 18 років, коли вона приїхала на лікування до санаторію у Слов’янську й уперше опинилася серед людей зі схожим досвідом. Там з’явилися нові друзі, а ошатне, зелене місто підкорило її одразу.

Я побачила, що я така не одна. І вирішила, що саме тут хочу жити

Згодом жінка вийшла заміж, народила сина, і родина переїхала до Слов’янська. Перші роки вона повністю присвятила себе дитині. А коли хлопчик пішов до садочка, у неї з’явився час для власного захоплення.

«Шалена бджілка»

Свічки жінка любила завжди й часто купувала їх у магазинах. Проте парафінові їй не подобалися: хотілося чогось натуральнішого й теплішого. Тож у 2010-му вона замовила в пасічників вощину — тонкі листи бджолиного воску — і взялася виготовляти свічки сама.

Починала з того, що просто скручувала листи, згодом стала додавати полин і лаванду, щоб свічки не лише світили, а й наповнювали оселю ароматом.

Перші вироби, звісно, не виходили. То ґніт був тоненький і свічка згасала, то товстий — і вона горіла як фаєр-шоу. А якщо додавала забагато трав, то взагалі палала як смолоскип

Справжнє натхнення прийшло з формовими свічками. Завдяки їм вона передавала свої думки й почуття, пов’язані з Україною. Так з’явилися свічки у формі вареників та півника незламності. Його прообразом стала керамічна фігурка з Бородянки, яка вціліла разом із кухонною шафкою на стіні зруйнованого російськими обстрілами будинку. Світлина цієї шафки облетіла світ, ставши символом стійкості українців.

Ще один виріб, у який майстриня вкладає особливий зміст, — свічка у формі української хатинки. Для Віти вона символізує дім, тепло й затишок, яких через війну позбулися тисячі українців. Сама жінка теж пережила вимушені переїзди. У 2014 році, коли війна вперше прийшла до Слов’янська, вона виїхала до батьків на Харківщину. Після повернення почала ще більше цінувати дім. У 2022-му родина евакуювалася до Вінниці, де прожила близько року, перш ніж повернутися до Слов’янська.

Хатинка — це символ дому, тепла, затишку. Багато хто замовляє у мене цю свічку, щоб забрати частинку дому із собою

Основа всіх її виробів незмінна: натуральний віск, ґніт і трави. Яскравих барвників майстриня уникає, щоб свічки виглядали природно.

Назва бренду «Шалена бджілка» виникла з жарту. Якось сестра назвала Віту «просто шаленою» через її невгамовну вдачу. Слово майстрині сподобалося, а бджілка з’явилася завдяки натуральному бджолиному воску, з якого вона виготовляє свічки.

Спершу Віта продавала свічки на міських ярмарках у Слов’янську, згодом почала просувати їх в Instagram і TikTok. Нові місця для продажу шукає сама: знайомиться з майстрами й пропонує свої вироби крамницям та кав’ярням. Нині їх можна придбати у слов’янській кав’ярні Coffee Time та в етнолавці в Івано-Франківську.

 «Мене не взяли співати, бо в клубі були сходи»

Віта давно мріяла співати на сцені. У рідному селі був колектив, який виконував українські пісні, і вона хотіла до нього приєднатися. Проте не склалося: у приміщенні були сходи, якими на кріслі колісному вона не могла піднятися.

Здійснити мрію вдалося вже у Слов’янську. Жінка стала учасницею гурту «Калинові грона» при благодійному фонді «Слов’янська мрія», де співає вже два роки.

Тут усе доступно. Та навіть якщо щось недоступно, завжди знайдеться той, хто допоможе

Торік колектив їздив до Краматорська співати колядки. Виступ відбувався в підвальному приміщенні без ліфта, але цього разу сходи не стали перешкодою: чоловіки допомогли Віті спуститися й піднятися.

Поки ситуація в місті була відносно безпечною, вона також проводила у фонді майстер-класи для дітей: навчала ліпити з глини, робити прикраси й тарілочки.

За її словами, здебільшого люди ставляться до неї доброзичливо. Проте часом трапляються ті, хто бачить у людині з інвалідністю передусім обмеження. Саме такі ситуації й підштовхнули її до написання книги.

Книга, народжена з особистого досвіду

Під час однієї з поїздок водії автобусів відмовлялися брати жінку в салон, хоча квиток у неї був. Причиною було крісло колісне. Навіть там, де її таки погодилися везти, свого невдоволення не приховували.

Син заніс мене на руках, я нікого ні про що не просила. Крісло їхало в багажному відсіку й нікому не заважало. Але все одно чула: чого ти їдеш, чого вдома не сидиш? Тож річ навіть не стільки у непристосованому транспорті, як у ставленні людей

Подібне вона чула й задовго до цієї поїздки. Власний досвід разом з історіями, почутими від інших людей з інвалідністю, ліг в основу книги «Відана». Вона вийшла 2024 року. Гроші на друк авторка відкладала п’ять років, а під час роботи над текстом проходила навчальні курси письменниці Каріни Саваріної.

Головна героїня книги — дівчина Відана, її ім’я означає «видна, вродлива». Як і авторка, вона пересувається на кріслі колісному. Саму історію Віта називає болючою, відвертою й особистою, хоча частково вигаданою, а подекуди навіть смішною.

Людина з інвалідністю — це передусім людина, а не крісло колісне чи діагноз. Вона хоче мріяти, жити, творити й має ті самі права, що й усі інші. Про це й моя книжка: як воно — жити, коли ти не такий, як більшість

Книгу вона адресує всім: і тим, хто має подібний досвід, і тим, хто хоче навчитися поводитися без упереджень.

Улітку 2026 року Віті втретє довелося залишити Слов’янськ. Цього разу вона повернулася до рідного села на Харківщині, де живуть її батьки.

Попри черговий вимушений переїзд, жінка не полишає улюбленої справи. Вона й далі виготовляє свічки, приймає замовлення та надсилає свої вироби покупцям. А місто, у яке колись приїхала на лікування й закохалася з першого погляду, досі залишається для неї найріднішим.

Я люблю Слов’янськ, і кращого міста для мене не існує

Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.

Дякуємо за підтримку!

Підтримати