Від парку “Стрекоза” до джелато: як підприємниця зі Святогірська почала бізнес заново
Літо на черкаській набережній пахне кавою, річкою та італійським морозивом. Серед яток і прогулянкових маршрутів курсує велосипед із морозильною вітриною.
Сьогодні у вітрині — 18 смаків джелато. Завтра набір може бути іншим: Ліля Білоліпцева готує морозиво невеликими партіями й постійно змінює асортимент.
Ще кілька років тому її бізнес виглядав зовсім інакше. У Святогірську родина розвивала парк активного відпочинку «Стрекоза». Війна залишила від нього згарище, але не знищила мрію, яку тепер Ліля втілює на набережній Дніпра.
Сімейна справа
До початку повномасштабного вторгнення родина розвивала бізнес — парк «Стрекоза» у Святогірську, який виріс із мотузкового парку у великий простір для активного відпочинку: сплави на байдарках, піші маршрути, скеледром. За рік приймали десятки тисяч відвідувачів. Коли на території з’явилося кафе, Ліля вирішила спробувати робити власне морозиво.
«Чоловік написав бізнес-план, ми виграли грант від ПРОООН і придбали перший фризер. Досвіду не мала — вчилася на власних помилках, починала з найпростіших базових рецептів», — розповідає вона.
Попрацювати на повну силу не встигли: спершу запровадили карантин, а щойно обмеження зняли — почалася повномасштабна війна
На чужині
«Питання залишатися чи виїжджати навіть не обговорювалося», — пригадує Лілія.
Чоловік волонтерив ще з 2014 року, від початку війни Росії проти України: приймав біженців, розселював, допомагав чим міг, а згодом заснував волонтерську організацію «Червоний мак». У 2022-му цей досвід і репутація робили небезпеку для родини ще більшою. Тож Ліля з доньками виїхала в Нідерланди. Він лишився — годував військових на локації, згодом долучився до тероборони.
У Нідерландах жінка прожила майже два роки. Спершу думала лише про безпеку дітей і намагалася облаштувати життя на новому місці — влаштувалася працювати в готелі. Але швидко зрозуміла: хоче займатися справою, у якій зможе застосувати свої знання, освіту та багаторічний досвід. Коли з’явилася нагода здобути нові навички у тому напрямку, яким уже займалася у Святогірську, — Ліля пройшла базовий курс із виробництва джелато, італійського різновиду морозива, у школі Carpigiani в Італії.
Додому хотілося від самого початку, але їхати було нікуди: місто залишалося в зоні бойових дій, а родина втратила там і житло, і бізнес. До цього додалися й зміни в особистому житті — шляхи подружжя розійшлися і тепер доводилося ухвалювати рішення самій.
Наступним кроком став переїзд до Польщі. Повторювати досвід роботи у готелі не хотілося, адже вона прагнула розвиватися й знайшла сезонну роботу в джелатерії Papa Gelato.
Згодом трохи попрацювала в пекарні — і переконалася остаточно: час повертатися й будувати власну справу. Новим містом стали Черкаси — сюди раніше виїхали її знайомі.
Джелато у Черкасах
До Черкас Ліля з донькою приїхала взимку 2024 року. Навесні почала шукати приміщення для виробництва морозива. Паралельно думала, як організувати його продаж. На думку спав формат мобільної торгівлі, який вона бачила за кордоном, і Ліля вирішила пошукати спосіб втілити його в Україні.
«Я бачила подібну торгівлю в Нідерландах — усе на велосипедах. Але там вони коштують до 10 тисяч євро. Тож почала придивлятися, де придбати щось подібне в Україні», — розповідає вона.
Виробника знайшла у Павлограді. Велосипед зробили під замовлення — з платформою для морозильної вітрини. Жінка придбала EcoFlow, щоб забезпечити її електрикою, відкрила ФОП. Перший сезон працювала сама, а цього року в неї з’явилася помічниця.
Перший рік вона орендувала приміщення, але бізнес лише набирав обертів, а оренда й інші витрати з’їдали зароблене. Тож виробництво довелося знову переносити — цього разу на кухню орендованої квартири.
«Я зрозуміла, що просто не тягну такі витрати. А власниця квартири не була проти. Облаштувала кухню: поставила фризер, великий морозильник — там уже були вода й стіл. І мені навіть зручніше, бо ще й дитина була поруч», — каже вона.
Понад 50 смаків
Базові інгредієнти для італійського морозива — молоко, вершки, цукор і стабілізатор. Після змішування основу завантажують у фризер — саме там суміш перетворюється на джелато. Далі все залежить від смаку. Для фруктових майстриня бере свіжі фрукти, а щоб посилити їхній смак, додає спеціальні пасти.
Багато рецептів створює сама. Для «Шарлотки» карамелізує яблука й пече бісквіт, для тірамісу — додає савоярді в кавовому сиропі та маскарпоне.
«Я роблю маленькими порціями. Один смак — це півтора кілограма. Тому в мене не буває так, що на велосипеді постійно один й той самий асортимент. Він весь час змінюється», — пояснює Ліля.
За три роки вона створила понад 50 рецептів, які готує почергово. На велосипеді одночасно — 18 смаків, кожен по 1,5 кілограма; щодня вона змінює комбінацію, обираючи з усього каталогу. Незмінні — класичні смаки: шоколад, фісташка та вершкове. Решта чергується залежно від сезону й настрою: фруктові сорбети, лінійки без лактози й без цукру, а для дорослих — алкогольне джелато з просеко.
За її словами, найбільше в цій роботі захоплює — саме можливість експериментувати й пробувати нові поєднання смаків.
Поступово Ліля налагодила співпрацю із місцевими закладами. «Еколавка» замовляє у неї морозиво без цукру, а ще два заклади в місті продають її джелато у пластикових стаканчиках.
У пошуках
Підприємниця весь час шукає можливості для розвитку. Державні програми підтримки бізнесу Лілі не підійшли: вони вимагають працевлаштування робітників протягом року, а її бізнес сезонний. Натомість вона подалася на грантову програму Червоного Хреста — і виграла фінансування на обладнання для шокового заморожування.
«Шокова заморозка потрібна, щоб після фризера морозиво швидко охололо й зберегло правильну структуру. Нова техніка також дасть змогу експериментувати з іншими форматами — зокрема, готувати ескімо», — пояснює вона.
Перший транш у 60 тисяч гривень майстриня уже отримала й внесла передоплату за обладнання. Тож невдовзі лінійка джелато поповниться новим форматом.
Розвиває вона і присутність онлайн — веде сторінку amore_gelato_che в Instagram і TikTok, де ділиться новинками асортименту.
Уроки війни
Найважчим за ці роки, зізнається вона, було подолати страх невдачі й навчитися самостійно ухвалювати рішення. У сімейному бізнесі основні питання вирішував чоловік, а вона була більше адміністраторкою, його правою рукою. Щось вони обговорювали разом, але остаточне рішення завжди залишалося за ним.
«І я до цього звикла. Було страшно помилитися, не вийти в плюс, не впоратися з відповідальністю — особливо взимку, коли сезонний бізнес зупиняється і знову доводиться думати, як жити», — зізнається вона.
Не було у родини й фінансової подушки. Усе, що вдавалося заробити роками, вони вкладали в розвиток парку — і зрештою втратили разом із ним.
«Зараз я розумію, що не можна вкладати в бізнес усе до останньої копійки. Має бути якась подушка безпеки», — каже Ліля.
За її словами, за цей час вона подорослішала — навчилася довіряти собі й не боятися помилок.
«Я зрозуміла, що помилки — це не кінець. Це досвід і можливість щось виправити. І знаю напевно: починати спочатку страшно, але треба. І підтримати тебе на цьому шляху можуть навіть ті, від кого ти цього не чекаєш», — підсумовує вона.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
