Втриматися на висоті: як переселенка зі Слов’янська стала призеркою з гімнастики у 30+
У квітні 2014 року студентка Вікторія Повержук уперше почула про озброєних людей, які прийшли «звільняти» Слов’янськ. Потім були виїзд і повернення додому, вісім років очікування біди й чергова евакуація у 2022-му, цього разу до Чернівців. Про те, як на новому місці наважилася змінити професію та стала призеркою всеукраїнських змагань з повітряної гімнастики, вона розповіла «Слов’янським відомостям».
Шкільний бунт та вибір шляху
До Слов’янська родина Вікторії переїхала, коли дівчинці було шість. Навчання давалося їй легко, а от з оцінками за поведінку не складалося через захоплення готичною естетикою та музикою.
Вчителям це не подобалося, однокласникам теж, бували конфлікти. Одного разу маму викликали до школи. Приходить вона в чорній шкіряній спідниці, чорній косусі й із чорним каре. Вчителька дивиться на неї й каже: “А чого від доньки можна було очікувати?
Після школи вона вступила до Донбаської державної машинобудівної академії в Краматорську й з першого курсу долучилася до студентської медіагрупи. Саме тоді захопилася журналістикою настільки, що вирішила присвятити їй життя.
«Майдан, анексія Криму, окупація частини Донеччини й Луганщини переконали мене, що я зробила правильний вибір», — згадує Вікторія.
Досвід 2014 року: перша окупація і повернення додому
Одного квітневого ранку 2014 року Вікторії зателефонувала мама. Магазин, у якому вона працювала, розташовувався навпроти будівлі СБУ, і саме туди під’їхали невідомі у формі без розпізнавальних знаків.
Мама підійшла спитати, хто вони. У відповідь почула: “Ми прийшли вас освобождать”. І говорили вони з виразним російським акцентом
Далі події розгорталися стрімко: блокпости та обстріли стали частиною повсякденного життя. Дівчина з братом, який також був студентом, повернулися до Краматорська складати сесію. Батьки тим часом виїхали до села Щурове.
Невдовзі Краматорськ опинився фактично відрізаним від решти країни: зник зв’язок, не працювали банкомати, не надходила стипендія. Наприкінці сесії в брата й сестри лишилося близько 300 гривень.
Тоді я вперше дізналася, що таке голод. Коли ти сам, у тебе нічого немає і тобі нема до кого звернутися
На останні гроші вони дісталися Святогірська, переночували в орендованому гаражі, а вранці за ними приїхали батьки. Згодом родина виїхала до Києва й повернулася додому вже наприкінці літа 2014 року.
Вісім років очікування
Після закінчення академії Вікторія працювала журналісткою в місцевих медіа. Активні бойові дії стихли, і здавалося, що війна завмерла. Та дівчину не полишало передчуття, що це затишшя ненадовго.
Влітку 2021 року тривога посилилася. Якось вона розглядала книжкову полицю, яку мама жартома називала «розстрільним списком». На ній стояли «Морг. Історії луганського санітара» Спіріна, «Світлий шлях: історія одного концтабору» Асєєва та збірка «Слов’янськ. Місто, з якого почалася війна».
«Я подумала: а якщо раптом доведеться виїжджати, що тоді робити з цими книжками?», — пригадує Вікторія.
23 лютого 2022 року, повертаючись з роботи через парк Шовковичний, дівчина звернула увагу на тривожно-червоний захід сонця. Уночі місто прокинулося від вибухів.
«Перші тижні я майже не спала, а коли засинала, бачила кошмари. Здавалося, що втрачаю розум. Рятували робота й волонтерство», — зізнається Вікторія.
13 березня Вікторія разом із колегами евакуювалася до Чернівців. Мама й бабуся залишилися у Слов’янську.
Сама серед людей
Перші місяці в Чернівцях дівчина жила разом із колегами, які приїхали з родинами.
Усі були з кимось: з чоловіком, дитиною, батьками. А я сама. Відчуття, наче ти одна на всій планеті
Того ж березня перестав виходити на зв’язок її найкращий друг Андрій, який пішов захищати країну одним із перших. Він досі має статус зниклого безвісти. Писати про війну ставало дедалі важче. Наприкінці серпня 2024 року Вікторія вирішила піти не лише з редакції, а й із професії.
«Мені було важко жити. А коли в тебе немає ресурсу, де його взяти, щоб розвивати медіа?» — пояснює вона.
Близько року вона працювала в туристичній агенції. А потім, шукаючи подарунок коханому, натрапила на сайт чернівецького бренду шкіряних виробів Skin&Skin.
Дивлюся: які класні вироби, які фотографії, як усе красиво оформлено! І думаю: от де б працювати
А невдовзі побачила вакансію й тепер працює в компанії контент-менеджеркою.
Спорт як опора
Новим захопленням для Вікторії стала повітряна гімнастика. Ще у Слов’янську вона кілька років займалася флай-йогою, а після переїзду до Чернівців колишня колега порадила їй студію, де можна було спробувати щось складніше. Поки працювала в медіа, тренувалася нерегулярно. Після зміни професії почала ходити до зали тричі-чотири рази на тиждень, а згодом здобула тренерський сертифікат.
«Спорт допомагав відволіктися від тривожних думок і заспокоїтися. Коли хвилюєшся за близьких, які залишилися на сході, важливо мати щось, що хоча б ненадовго повертає відчуття стабільності», — зазначає вона.
Восени 2025 року, майже одночасно з переходом до Skin&Skin, Вікторія змінила й студію. Саме в новій, Another Side, тренерка запропонувала їй взяти участь у змаганнях. Підготовка вимагала п’яти-шести тренувань на тиждень: хореографія, складні елементи, переходи між ними, а ще обов’язкові силові вправи.
«Як каже моя тренерка, самої розтяжки замало, потрібна ще й сила. У мене не найкраща гнучкість, тому складні елементи я компенсую силою м’язів, яку розвинула на тренуваннях», — розповідає гімнастка.
На всеукраїнських змаганнях Вікторія здобувала призові місця. Водночас у віковій категорії 30+ виявилася єдиною учасницею. Спочатку це її дивувало й навіть трохи бентежило.
Я думала: невже в моєму віці вже ніхто не змагається? Але коханий переконав мене, що це, навпаки, свідчить про те, що я не боюся пробувати нове. Сказав, що пишається мною
Точка неповернення
Усі ці роки батьки Вікторії залишалися у Слов’янську. Вона вмовляла їх виїхати, але вони не погоджувалися, і розмови не раз закінчувалися сварками.
Навіть коли в тебе все добре, є цей тривожний фон: десь там, у Слов’янську, батьки. І ти постійно живеш думкою, що з ними може щось статися
17 жовтня 2026 року російський удар зруйнував її квартиру. Після цього Вікторія організувала евакуацію рідних.
Я була спокійна: ні сліз, ні паніки. Швидко знайшла волонтерів і місце, куди їх вивезти. Накрило вже потім»
Тепер рідні Вікторії поступово оговтуються на Полтавщині. А сама вона за роки життя в Чернівцях навчилася комфортно почуватися наодинці із собою, знайшла друзів і своє коло спілкування.
Мені потрібен був час, щоб розібратися в собі: чого я хочу від життя, від себе, яких людей хочу бачити поруч. Головне — не боятися змінюватися, не зациклюватися на невдачах і не насилувати себе тим, що більше не приносить радості
— переконана Вікторія.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
