“Я купила дім у Слов’янську як місце на старість”: як війна, блокпости і втрати привели до появи роману “Лотова жінка. Роман мандрів”
Олена Прсцевічене — письменниця, філологиня, чиє життя тісно пов’язане із Донеччиною, Слов’янськом. Її шлях до написання відомого роману “Лотова жінка. Роман мандрів” пролягав через блокпости 2014-го, відмову від наукової кар’єри та складний вибір між особистим майбутнім і обов’язком перед родиною.
Журналістка “Слов’янських відомостей” зустрілася з письменницею в Чернівцях під час її презентаційного туру, щоб згадати, як усе починалося.
“Дім на майбутнє” та випробування окупацією Слов’янська
“Я купила дім у Слов’янську з таким прицілом: коли стану стара, немічна, вийду на пенсію, у мене буде будинок у курортному місці. До мене приїжджатимуть діти, я заведу собі собачку. Це була така абсолютно мирна історія. Просто дім на майбутнє”, — посміхається Олена.
Після університету вона роками працювала в селі Старобешівського району, а згодом дедалі частіше їздила між Донецьком і Слов’янськом. У 2012 році написала дисертацію, закінчила аспірантуру, облаштовувала куплений будинок. Навесні 2014 року приїхала сюди, як тоді здавалося, підготувати оселю до теплого сезону.
“Я пам’ятаю, що 28 березня ще була в Донецьку — день народження онуки, дельфінарій, звичайне життя. А через кілька днів уже приїхала до Слов’янська, бо на літо всі мали зібратися тут. І фактично залишилася”.
12 квітня 2014 року перекреслило всі плани.
“Коли все почалося, буквально через кілька днів стало зле вітчимові. Я не могла викликати швидку. Таксі не могло нормально проїхати, бо дороги вже перекривали, з’явилися барикади. Тоді зрозуміла, що не можу поїхати кудись, бо якщо щось трапиться, мама з вітчимом без мене просто не знатимуть, що робити”.
Так і залишилася в окупованому Слов’янську. На той момент у неї була в планах наукова кар’єра, захист дисертації, академічні плани. Все фактично втратило сенс.
“У 2012 році я дописала дисертацію й тоді якраз була в процесі захисту. Писала в Донецьку, а захищати планувала у Луганську. Навесні 2014 року все накрилося. Восени знайшла нового наукового керівника в Харкові, можна було все починати заново. Але помер вітчим, мама залишилася на мені. Зрозуміла, що навіть на добу не можу її залишити, і просто сказала собі: “Все. Не буду”. Тоді в країні почали розгортатися такі події, що вже точно було не до наукових робіт, тож все так і залишилося”.
Народження “Лотової жінки”
Влаштуватися на роботу у Слов’янську не вдалося, тож заробляла копірайтингом як фрилансер та журналіст. Втрата постійного прибутку, війна, історії людей і досвід Донеччини поступово таки привели її до великої прози. Коли залишилася без роботи, нарешті сіла писати роман: “Сказала дітям, що мені можуть бути потрібні гроші, бо зараз не шукаю нову роботу, пишу книгу”. Так поступово почали з’являтися сторінки книги “Лотова жінка. Роман мандрів”, до написання якої привели не абстрактні роздуми, а конкретні людські долі.
“До мене приїхала подруга, яка пережила події в Дебальцевому і Вуглегірську, розповідала, як це було. Тоді спало на думку, що про це хтось має написати. Не обов’язково я. Але люди повинні знати”.
Спершу вона просто слухала. Згодом почала цілеспрямовано збирати свідчення людей, записувати їхні історії для майбутнього матеріалу, працювати з деталями, але свідомо уникала перетворення тексту на каталог жахів попри почуте.
“Я дуже швидко зрозуміла, що не хочу просто нагнітати страх. Не хочу збирати страшні подробиці заради страшних подробиць. Це не фільм жахів. Мене цікавило, що відбувається з людьми”.
За 9-10 місяців з’явився рукопис. Потім почався довгий шлях конкурсів, відмов, мовчання й пошуку свого видавця. “Кальміус”, “Коронація слова”, різні редакції — без результату. Аж поки рукопис не потрапив до видавництва “Відкриття”.
“Наталя Васильєва, видавчиня, потім розповідала, що спочатку читала уривки — початок, середину, кінець. Їй було важко змусити себе дочитати повністю не через текст, а через відчуття провини: що не могла нічим допомогти людям”.
У 2021 році роман погодили до друку. Вихід планувався на лютий-березень 2022-го. І саме тут її життя знову розкололося — вже вдруге.
“Я не поїхала в нікуди. Я їхала до дітей. Це була принципова річ”
Коли почалася повномасштабна війна Олена довго не хотіла виїжджати зі Слов’янська.
“Весною 22-го в Слов’янську ще не було відчуття, що все — край. Було страшно, але не настільки, щоб зважилася їхати. Думаю, я би ще довго лишалася”.
Рішення пришвидшила та ж сама подруга, яка вдруге пережила втечу — цього разу після знищення села Яцківка.
“Вона приїхала до мене після того, як Яцківку розбомбили. У неї були страшенні панічні атаки, навіть коли працювало наше ППО. Вона щодня повторювала, що треба виїжджати. Я намагалась сказати, що все не настільки критично, але чула у відповідь: “У нас теж учора було не критично, а сьогодні вже ніхто не може виїхати”. Її логіка була зрозумілою: сьогодні ще можна думати, що все більш-менш. А завтра може бути пізно”.
Від випадкових варіантів евакуації відмовилися одразу. Подруга пропонувала їхати в село під Луцьком до далеких родичів. Олена натомість обрала шлях до дітей у Литву. Через місцеві чати знайшли жінку з Дружківки, яка машиною їхала до Польщі та шукала попутників. Далі була Варшава, автобус і Каунас — місто, де вже кілька років жили її діти.
Та навіть за такого сценарію адаптація виявилася важкою.
“Пів року в мене було постійне відчуття: що я тут роблю? Навіщо? Здавалося, що в Слов’янську не так уже й погано, що я ніби не на своєму місці. Було складно навіть пори те, що поряд діти, що сама тут бувала неодноразово. Але приїхати туристом і приїхати біженцем — це дві абсолютно різні реальності”.
Лише робота в українській школі в Литві частково повернула відчуття сенсу.
“Коли вже пішла працювати, стало зрозуміло, для чого я тут. Це були наші діти, яким потрібно було допомогти. І це дуже рятувало”.
Саме в Литві вона не лише адаптувалася, а й побачила друком свій роман “Лотова жінка. Роман мандрів”. Харківська видавчиня Наталя Васильєва відновила роботу, виграла грант, і перші 500 примірників книги все ж вийшли друком у 2022 році.
“Я була в шоці, що в той момент хтось в Україні взагалі думає про книги. Але вона змогла. І книга вийшла”.
Перший наклад згодом доповнив ще один — також 500 примірників, але вже у твердій обкладинці. Пізніше з’явилася і “Сіра зона” — збірка оповідань, написаних у різні роки, від довоєнних текстів до нових, створених уже в Каунасі.
Планів на майбутнє не будує, хіба що творчі
Попри втрати, евакуацію, нову країну й адаптацію, письменниця вже готується до завершення нового роману.
“У мене вже є закінчена перша чернетка. Я спеціально поспішала дописати її до поїздки в Україну, щоб дати тексту “відлежатися”. Мені треба зробити паузу, а потім перечитати його вже ніби чужими очима — редагувати, правити, дописувати діалоги, поглиблювати героїв”.
Події нового роману знову пов’язані зі Слов’янськом — але довоєнним. Робоча назва — “Провінційний детектив”.
“Формально це детектив. Там є злочин, є пошук винного. Але насправді мене більше цікавить не сам злочин, а те, що відбувається з людьми, які, шукаючи відповіді, починають копирсатися у власному минулому. Чому вони стали такими. Як на них вплинув час, у якому вони росли. Це, скоріше, історія про менталітет мого покоління, сформований наприкінці совка. Про ті речі, які накопичувалися, замовчувалися, впливали — і зрештою формували людей”, — каже Олена.
Сьогодні вона майже не будує далеких планів, бо “за останні роки зрозуміла, що планувати щось дуже складно. Надто багато разів усе ламалося”.
Втім, попри цю обережність, у її житті залишається головне — писати. Бо будинок “на старість” у Слов’янську став не фінальною точкою спокою, а місцем, із якого двічі довелося починати заново. І саме з цього досвіду народилися книги — спершу про війну, потім про долі різних людей у різні часи, а тепер — про довоєнні витоки того, ким стали цілі покоління.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
