Як слов’янський кераміст рятує виробництво, яке будував понад 20 років
Коли вночі 19 липня російські КАБи вдарили по промисловій зоні Слов’янська, керамічне виробництво підприємця Володимира Кирика ще працювало. У цеху залишалися печі, обладнання, сотні напівфабрикатів і вже готовий посуд. До цього моменту підприємець уже кілька місяців власним коштом поступово перевозив виробництво на Хмельниччину. Вивезти все не встиг. Вибухова хвиля вибила вікна, зруйнувала приміщення та знищила майже всю готову продукцію. Саме обладнання переважно вціліло, але відновити виробництво у Слов’янську вже навряд чи вдасться.
“На підприємстві не залишилося ні вікон, ні дверей. Усередині все побито — і напівфабрикати, і вже випалений посуд. Але в такому випадку я кажу: слава Богу, що взяв грошима. Найголовніше — всі живі”, — розповів підприємець в інтерв’ю “Слов’янським відомостям“.
За його словами, російський удар не став причиною релокації — вона почалася значно раніше.
“Я й так усе вивозив. У мене дуже багато обладнання, а людей майже не залишилося — хтось пішов до війська, хтось виїхав. Уже кілька місяців перевозимо верстати, сировину, допоміжне обладнання. Зараз на Хмельниччині розвантажую чергову фуру”.
Від маленької майстерні до виробництва повного циклу
Керамікою Володимир Кирик займається з 2004 року. Починав із невеликої майстерні, де виготовляли традиційні горщики для запікання. За двадцять років справа виросла у сучасне виробництво повного циклу. Тут не купували готові керамічні маси, глазурі чи поливи — усе створювали самостійно. Підприємство виготовляло власну білу й червону керамічну масу, розробляло рецептури кольорових, матових і глянцевих полив, покриття з ефектом граніту. Це дозволяло повністю контролювати якість продукції й не залежати від постачальників.
Основна продукція — посуд для повсякденного використання. Майже 95% виробів становили горщики для запікання, форми для духовки, миски, тарілки. Окремим напрямком стала етносерія, виготовлена за старовинними технологіями. Після першого випалу вироби покривали молоком, потім повторно випалювали й обробляли спеціальною сумішшю на основі рослинної олії та бджолиного воску. Завдяки цьому посуд не вбирав вологу й служив багато років.
Продукцію продавали по всій Україні, а також постачали до Молдови, Румунії, Болгарії та Польщі.
Працювали допоки була можливість
Після початку повномасштабної війни підприємство не зупинилося. Спочатку обсяги виробництва скоротилися приблизно до десяти відсотків від довоєнних, але вже восени 2022 року вдалося повернутися до 60–70%. Останній рік став складнішим — попит знову впав, однак виробництво продовжувало працювати.
Саме тоді Володимир Кирик вирішив поступово перевозити підприємство. Каже, після окупації Сіверська стало зрозуміло, що ризики для працівників лише зростатимуть.
“Я вірю, що Слов’янськ залишиться українським. Але не хочу наражати на небезпеку людей, які приходять до мене працювати”.
Працівникам він запропонував переїзд із максимальною підтримкою: оплатити житло на перші два місяці, послуги рієлтора та допомогти з переїздом. Разом із підприємством погодилися переїхати сім родин.
Разом із працівниками та обладнанням потрібно було перевезти й запаси місцевої сировини. Червону глину підприємство зважди брало у Слов’янському районі, білу — у Дружківці. Саме через неї релокація стала одним із найскладніших викликів.
“Аналогів нашій глині практично немає. Червону, думаю, ще зможемо замінити, підлаштуємося. А от із білою буде набагато складніше. У білій керамічній масі самої глини лише 20-24%, решта — кварцовий пісок, пегматит, каолін та інші компоненти, які ми й самі можемо підготувати. Але саме таку глину знайти дуже важко. Поки що ще є певні запаси на Харківщині, а далі, можливо, доведеться купувати сировину в Португалії, Німеччині чи Китаї”.
Переїзд без державної підтримки
Спочатку підприємець намагався скористатися державною програмою релокації бізнесу, однак, за його словами, зробити це не вдалося попри звернення до Донецької ОВА, Кабінету міністрів України, Офісу президента та інших структур влади. Потім хотів перевозити обладнання залізницею, але зіткнувся з бюрократичними перепонами. Не вдалося й отримати кредит за програмою “5-7-9”. Тож релокацію довелося організовувати власними силами.
“Спочатку я намагався знайти державну підтримку, але не знайшов. Не зміг навіть зареєструватися в програмі релокації — про це неодноразово писав у Facebook і звертався до начальника Донецької ОВА Вадима Філашкіна, але жодної реакції не отримав. Потім вирішив перевозити виробництво власним коштом через “Укрзалізницю”, бо це дешевше, ніж автоперевезення. Усі договори уклав, але від мене почали вимагати документи на сировину й обладнання, яких уже не могло бути, адже частину матеріалів я закупив ще у 2020-2021 роках. Після цього два місяці намагався отримати кредит за програмою “5-7-9”. Зрештою мені лише сказали: “Ми зрозуміли, чого ви хочете. Можливо, так і можна”. На цьому все й закінчилося”.
Усі витрати на переїзд довелося покривати самостійно. Зіткнувшись із бюрократичними стінами, підприємець перевозив усе автотранспортом, і ця дорога коштувала надто дорого.
Під час транспортування одна з вантажівок із обладнанням потрапила під удар ворожого дрона “Молнія-2”. Одна з вантажівок, яка перевозила обладнання, потрапила під удар дрона “Молнія-2”. Фура згоріла разом із вантажем, а водій дістав тяжкі поранення — йому ампутували ногу. Для його лікування вдалося зібрати понад 200 тисяч гривень. До збору долучилися колеги-керамісти та сотні небайдужих людей.
“Я оголосив збір через свою сторінку і через той допис вдалося зібрати понад 200 тисяч гривень, ще друзі Андрія теж відкрили збір. Донатили всі — керамісти, знайомі, незнайомі люди. Хтось переказував 30 гривень, хтось 70, середній донат був десь 200 гривень. Уявіть, скільки людей відгукнулося… Зараз Андрій продовжує лікування і тепер у нього є можливість поставити протез”.
Попри всі труднощі підприємство не припинило переїзд. Поки у Слов’янську ще працював цех, на Хмельниччині вже готували нове приміщення, перевозили сировину та монтували обладнання.
КАБи поставили крапку
Удар 19 липня фактично завершив історію, принаймні поставив на тривалу паузу, виробництво керамічного посуду саме у Слов’янську. Хоча частина обладнання ще залишається на підприємстві, технологічний процес зруйновано, а відновити роботу найближчим часом неможливо.
Попри це Володимир Кирик не збирається відмовлятися від справи, якій присвятив понад два десятиліття. Поки у Слов’янську підраховують наслідки російського удару, на Хмельниччині вже встановлюють ворота нового цеху, розвантажують обладнання й готуються до запуску виробництва.
“Руки не опускаємо. Продовжуємо працювати. Просто тепер — в іншому місці”.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
