Ірина Бельженко: Під час окупації Лиману щодня робила нотатки та спускалась у підвал з фотографіями близьких

Ірина Бельженко – мешканка міста Лиман Донецької області. Війна, розв’язана росією, вперше «постукала у двері» ще у 2014 році. Тоді їй вдалося вчасно виїхати та вивезти онучку, а потім повернутися у рідний дім через короткий проміжок часу, коли в місті вже було спокійно.

У 2022 році, коли почалася вже повномасштабна війна, жінка була змушена прожити весь час в окупованому росіянами Лимані. Кожного дня робила нотатки у щоденнику, а у підвал під час обстрілів брала з собою фотографії рідних. Тільки після деокупації вона разом із чоловіком змогли виїхати у більш безпечний регіон.

Ірина Павлівна розповіла про життя в окупації та довгоочікуване визволення від російських загарбників.

«У нас вже не було інтернету, а щоб спіймати мобільний зв’язок потрібно було виходити на балкон. Саме тоді, під час розмови, вперше побачила окупантів – техніка їхала з білими символами. Тут і зрозуміла, що росіяни увійшли в місто. Якась дикість».

Жінка була в розгубленості. Поговорила з чоловіком, але виїхати на той момент не могли. Та й не вірилось спочатку, що це надовго.

«У нас були кролики, при цьому навіть не вдома, а у сарайчику, до якого чоловікові потрібно було добиратися. Бігав туди через день, щоб погодувати, навіть під обстрілами. Не розуміли, що робити з ними. Продати чи віддати? Випустити на вулицю – там собаки роздеруть. А вони ж живі, шкода їх. Потім все ж таки почали роздавати людям. І тоді постало питання про евакуацію, але було вже надто пізно».

Ірина Павлівна згадує, що кілька знайомих змогли тоді виїхати, але їм або міста не вистачило, або не запропонували. А ще один випадок був, коли їм подзвонили, щоб виїхати разом, але на той момент вони переховувались від обстрілів у підвалі, а там зв’язку не було. Побачили, коли ті вже поїхали.

Аж тут зайшли росіяни й т.з. «днрівці».

У місті вже 30 квітня вимкнули газ у цілях безпеки. 2 травня внаслідок руйнувань комунальної інфраструктури не стало світла і води. До окупації Лиману українські військові постійно привозили хліб, допомагали місцевим. З цього хліба тоді всі сушили сухарі, які їли разом із супом, що готували на вогнищі, згадує вона.

Після того, як окупанти зайшли у місто — почалися перевірки людей. Вони ходили по вулицях, заходили у під’їзди, перевіряли паспорти, розпитували та шукали у чоловіків татуювання на тілі. Скрізь поставили свої блокпости та щоразу змушували проходити якусь фільтрацію, коли вони їхали на дачу, щоб зібрати овочі, завдяки яким і вижили.

«Бачила їх щодня з балкона. У нас поряд магазин, то вони туди постійно шастали. Там було спиртне і продукти».

Пізніше сусіди розповіли, що окупанти почали цікавитися будинком її брата, який був в іншій стороні міста.

«Ми дізналися, що до його порожнього будинку почали навідуватися «гості». Тому разом із чоловіком приїздили туди на велосипедах і залишалися у ньому на ніч».

Одного разу окупанти таки прийшли, коли вони були саме у будинку, почали розпитувати про господарів та дивитися на все навколо.

«Нібито й запитували дозвіл, чи можна глянути там і там, але видно було, що дозвіл їм не потрібен. Казали, що тут ніхто не живе, а я їм показую на заварений чай, який стояв на столику на подвір’ї, та запитую: «Як це ніхто? А ми? Чай п’ємо, живемо». То вони все одно забрали деякі речі. Але цікаво те, що разів 10 точно запитували: «Де телевізор?». Його дійсно не було, адже брат з невісткою не дивились і користувалися тільки комп’ютером, планшетами. Він не був їм потрібен. Але окупанти чомусь прив’язалися саме до телевізора».

У вересні українська армія пішла в контрнаступ. Але ж у Лимані не було жодного зв’язку чи інтернету, тож відрізані від інформації жителі навіть не здогадувалися про це.

«У місті ставало гучніше, особливо з південної сторони. Ми стали частіше спускатися у підвал. Туди я брала альбоми з фотографіями, адже там всі мої: онучка, донька, усі наші спогади… А ще я кожного дня робила нотатки про те, як пройшов день. Не знаю, навіщо. Мені це було потрібно. Тепер буде на пам’ять».

А потім у Лимані активно почали поширюватися чутки, що ЗСУ вже поряд. Дехто перелякався, хтось очікував звільнення. Заспокоювали один одного. Але вже у повітрі вітало, що щось відбувається.

Того ж місяця російська армія і так звана армія «днр» залишили місто, хапаючи у людей велосипеди й все, що траплялося під руки.

«Я якраз їхала на велосипеді, аж раптом бачу, як пронеслася одна їхня машина, друга. На швидкості. І всі у напрямку міськвиконкому. Зупинилась, не можу зрозуміти, що відбувається. А потім дивлюсь – біжить «вояка» у формі, обвішаний зброєю. Морда червона, запихався, але біжить. Тоді вже думка: «Тікають!».

Так і сталося врешті. Вранці люди вийшли, а їх немає, як і блокпостів. Але після втечі росіян з «днрівцями» на їхнє місце прийшли «лнрівці». Проте ненадовго.

«До речі, вони були якісь вже дуже пошарпані, на відміну від перших. Хто у чому одягнений, якісь кволі. І все до магазину бігали за напоями».

30 вересня вже й вони вийшли з білим прапором.

«Все відбулося так швидко і несподівано… Дивлюся – наші! Наче сон якийсь. Настільки не вірилось. Ми ж сиділи, наче у тумані, без жодної інформації про те, що відбувається навколо нашого міста. А тут – прапор України!».

Вже у жовтні Ірина Павлівна виїхала до Вишневого, що на Київщині. Наразі вона з чоловіком живуть у квартирі доньки. Завели знайомства, прогулюються містом. А ще – Ірина намагається весь час розмовляти українською мовою.

«Знаєте, мені цього хочеться. А ще був момент, коли просто стало соромно. У мене маленька собачка, з якою постійно прогулююсь. І одного разу розмовляла зі знайомою, а поряд була дитина, яка звернулась до мами зі словами «російська мова». Я подивилась і… Власне, з того часу повністю перейшла на українську, навіть у побуті. Шкода тільки, що коли навідалась у Лиман, не всі це зрозуміли».

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі