«Люди радіють, коли ми приїжджаємо»: історія парамедика з Лимана

У прифронтовому Лимані, попри щоденні виклики повномасштабної війни, щільні обстріли та руйнування, невтомно працює служба екстреної медичної допомоги. Серед її самовідданих працівників — парамедик Юлія Володимирівна Сторчак, яка 26 років присвятила цій нелегкій, але життєво важливій справі.

Поклик серця, що веде до допомоги

Вибір професії для Юлії був цілком свідомим. Багато хто може подумати, що вибір був продиктованим повагою до сімейної традиції, оскільки її мати також працювала на «швидкій». Але найголовніше — щирий інтерес та прагненням допомагати. Ще підлітком Юлія із захватом спостерігала за роботою матері й часто виїжджала з нею на виклики. Понад усе увагу дівчини привертала велика медична сумка з медикаментами, а випадки з практики здавалися їй незвичайно цікавими. Саме це визначило її шлях ще в дев’ятому класі — вона твердо знала, що вступатиме до медичного училища.

«Я пішла по маминих стопах, хоча вона мені жодного разу не казала, щоб я звернула увагу на медицину чи ще щось. Просто мені дуже подобалася матусина робота  і я розуміла, наскільки вона важлива. Тож у дев’ятому класі точно знала, що буду вступати в наше медичне училище й пов’яжу своє життя з допомогою людям», — згадує Юлія.

Вже у 1999 році, відразу після закінчення навчання, Юлія почала працювати на «швидкій». З того часу минуло 26 років, протягом яких вона стала свідком тисяч людських історій, надала допомогу незліченній кількості пацієнтів та зіткнулася з багатьма викликами.

Один день із життя під вогнем

З початком повномасштабної війни щоденна робота парамедика в Лимані стала особливо небезпечною. Попри постійні обстріли та загрозу, Юлія та її колеги продовжували виїздити на виклики, ризикуючи власним життям. Вона згадує 18 квітня 2022 року. Тоді на ділянці траси Торське – Кремінна цивільна автівка потрапила під обстріл та були повідомлення про можливих поранених і загиблих. Оперативна ситуація в регіоні змінювалася майже щохвилини, і на момент надходження виклику бригада отримала дозвіл на виїзд за цією адресою. Аж раптом, через кілька кілометрів колії, автомобіль «швидкої» потрапив під прицільний ворожий обстріл. Майже миттєво Юлії та її колегам вдалося залишити автівку та сховатися у кюветі.

«Ми машину кинули, перечекали обстріл і потихеньку з лікарем та водієм зібрали з пошкодженого авто медобладнання та ліки. Стежкою, вздовж лісосмуги, потихеньку та перебіжками добігли до села, де нас зустріли хлопці-штурмовики. А коли нашу неповну бригаду доставили до підстанції, на базі вже нікого не було. Сказати, шо було страшно — це нічого говорити. Психологічну підтримку мені надав мій чоловік. Ми з ним навіть сперечалися, коли в наступній день я знову пішла на роботу», — розповідає Юлія про той жахливий день.

На згадку про той страшний день у неї залишився бронежилет, який був подарований військовими з метою врятувати життя жінці-медику.

Евакуація в Черкаси і… повернення в рідну стихію

Невдовзі після цих подій всім працівникам довелося залишити будівлю підстанції, адже робота тут стала вкрай небезпечною. А за кілька днів місто, на жаль, було окуповане російськими військами. Родина Юлії Володимирівни була змушена залишити рідне місто в пошуках безпеки. Шлях евакуації проліг через Одесу, де вони провели місяць, а потім оселилися в Черкасах. Парамедик, маючи вищу категорію та багаторічний досвід, шукала роботу за фахом, але такої роботи не було. Тож довелося влаштувалася медичною сестрою до пансіонату для літніх людей. Це давало можливість виживати, адже державних виплат для ВПО вистачало лише на оренду житла родини, що складалася з трьох людей. Водночас робота не приносила задоволення людині, яка прагне руху та звикла до складних викликів.

«Я відчувала себе не на своєму місці та зрозуміла через місяць роботи, бо звикла до динамічної роботи. Навіть просила адміністратора купити кардіограф, аби надавати повнішу допомогу підопічним пансіонату, не викликаючи «швидку» без нагальної потреби. У моєму робочому житті було все: працювала з ДТП, травмами, кровотечами, інсультами, інфарктами, навіть пологи в УАЗику взимку, на Стрітення, в морозяку, в полі пологи приймали. А тут таке… Це не моє», — каже парамедик.

Щойно українські війська звільнили Лиман, Юлія Володимирівна разом із чоловіком повернулися додому. Тут вона знову повернулася в рідну стихію — почала працювати парамедиком бригади «швидкої допомоги».

На питання щодо ситуацій в роботі, які викликали найяскравіші емоції (гарні чи, навпаки, сумні) вона розповідає про випадки мінно-вибухових травм, прильоти по житлових кварталах, як, наприклад, удар по ринку у липні 2023 року, що забрав сім життів. Кожна така подія залишає глибокий відбиток у пам’яті.

«Запам’яталася, коли 2022 року двоє не дуже розумних людей вирішили розібрати протипіхотну міну в будинку. Я заходжу в кімнату, і на мене дивиться одне око. А половини голови немає. От це був для мене якийсь жах», — ділиться Юлія одним із найстрашніших спогадів.

За її словами, іноді буває доволі важко. Вона щодня йде на роботу з надією, що не буде обстрілів, не буде дуже важких хворих (яких вже неможливо врятувати) і що зможуть надати допомогу не потрапивши під прицільний обстріл російських загарбників.

Виклики сьогодення — це більше, ніж просто медична допомога

Зараз у Лимані працює лише одна бригада «швидкої допомоги» на все місто та район. Лікарня функціонує як денний стаціонар, і люди з важкими станами повністю покладаються на «швидку». Юлія згадує про безліч випадків, коли пацієнти дякують їй просто за те, що вона приїхала.

«Люди дуже вдячні, що є ще швидка. Тому що лікарні в нас не повноцінно працюють, і не кожна людина може дозволити собі поїхати лікуватися до Слов’янська», — пояснює парамедик.

Окрім допомоги при інфарктах, інсультах, травмах, діабеті, доводиться стикатися і з «простими» викликами, коли люди телефонують через високий тиск або навіть через страх від обстрілів.

«Буває таке, що не спиться людям, бо вони вночі прислухалися, а вранці в них заболіла голова, і їм страшно. До того ж, ви розумієте, хто у нас в громаді залишився? Це переважно люди похилого віку… Вони взагалі радіють, коли до них приїжджають лікарі, бо самі просто не можуть впоратися із хвилюванням, тиском тощо. А було й таке, що приїхали на виклик, а жінка три дні скаржиться на проблеми з серцем. Я почала трохи сварити, бо могли бути ускладнення, інфаркт… А вона сказала, що навіть не знала про те, що ми працюємо. Тож і таке є», — розповідає Юлія.

Родина та колеги — опора у важкі часи

Попри всі труднощі та постійну загрозу, Юлія знаходить сили та мотивацію продовжувати працювати. Головною її опорою є родина та любов до професії. Вона з чоловіком прагне хоч якось підтримати дитину, яка залишається у Черкасах, адже знайти роботу в іншому місті вкрай важко. А ще — дуже цінує свій колектив і керівництво: «Ми йдемо на якісь поступки, аби допомагати один одному, підтримуємо. Це вже як друга родина».

Ось так медики «швидкої» щодня демонструють відданість своїй справі, мужність та безмежну людяність. Вони стоять на варті життя у прифронтовому місті, попри постійні обстріли та небезпеку, і щодня рятують десятки життів.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі