Олена Землянська: На моїй вулиці в Каравані є тільки я та ліс

Все життя Олена Григорівна Землянська прожила у селі Караван Лиманського району Донеччини. Тут був будинок, господарство, друзі. Тут народились діти. Все було чудово, поки не прийшов «руський мир».

Тоді, 24 лютого 2022 року, все перевернулось. Повномасштабна війна змусила поїхати з рідної домівки в невідомість, без будь-якого уявлення про те, де шукати прихисток, до кого звертатись і як жити далі.

«У мене вся родина – військові або пов’язані з охороною правопорядку. Ми просто не могли залишатися вдома, навіть якби б захотіли. Син служить вже другий рік і захищає країну, зять працює в поліції, донька – лейтенант поліції. Покійний чоловік мій теж був… Тому я поїхала. Я впевнена, що до мене були б запитання в разі окупації та хвилювалася не за себе, а за свою родину».

Куди їхали – не знали. Просто прямували у Дніпропетровську область.

«Виїхали з дому 22 травня 2022 року, а вже 25 тут, у Каравані, були росіяни. Людей залишилось доволі багато. Були ті, хто не міг з тих чи інших причин поїхати, а були й такі, що чекали на «освободителей». Наразі вони перебувають в росії, а я не можу цього зрозуміти. Взагалі. От чому дуже боляче… Прожила разом із ними 50 років, дружили, спілкувалися, а тепер ми… Як я можу з ними розмовляти взагалі? Мій син майже 2 роки на фронті, я щодня думаю, чи живий. Навіть близькі родичі, які втекли в росію, заявили, що у нього «кров на руках» і що я в чомусь винувата. Хіба так можна? Як взагалі таке можливо? Він вдома, на своїй землі, захищає свій дім, свою рідну Донецьку область, саме тут, на Бахмутському напрямку».

У доньки Олени Григорівни двоє діток. Вона все це бачила, чула, а потім не витримала, забрала їх і поїхала до Польщі. Але довго там не змогла бути – повернулась в Україну, хоч і не на Лиманщину. Знайшли прихисток у Дніпропетровській області, влаштувалась на роботу в міграційну службу Слов’янська і поки що працює в режимі онлайн. «Чекаємо, коли в Слов’янську відкриють відділення».

«Вона живе з дітьми у гуртожитку, де і я жила до того, як повернулась в Караван. Зі мною не поїхала, та й куди тут зараз повертатися?.. Так і живуть зараз, бо її чоловік тут, у Слов’янську, а вона – там, на Дніпропетровщині. Дуже важко. Але ж і дітям, до того ж потрібно навчатися…».

Згадує, що евакуювалися самі, а гуртожиток знайшли випадково.

«Ми їхали без якоїсь адреси – головне було просто втекти. По дорозі загальмували біля якогось магазину в Синельниківському районі, зайшли та запитали, чи є де зупинитись, бо виїхали й не маємо де жити. Нам запропонували звернутися до старости, а вона показала кімнату, в якій ми й вирішили залишитись. В гуртожитку, до речі, було дуже багато переселенців, особливо з-під Донецька, Маріуполя. Все було добре, не сплачували за проживання, отримували гуманітарну допомогу. Згодом, звичайно, допомоги стало менше, але вона все ж таки є. ООН допомагали, «Право на захист» привезли холодильники, пральні машинки, телевізори, електроплити, мікрохвильовки, ліжка тощо. А зараз роблять там ремонт: замінюють каналізацію, труби, батареї, шпалери. Наводять лад».

Але залишатися там вже не могла – дуже тягнуло додому. Повернулась близько трьох місяців тому. На всій вулиці – лише вона одна.

«Все розбите, нікого і близько немає. Ліс і я. Хоча далі в селі є ще люди, загалом у Каравані сьогодні 13 жителів. Але на моїй вулиці я одна. Дякувати хлопцям ЗСУ, які позабивали вікна та двері десь плівкою, десь деревом. А так… вікон немає, води немає. Є тільки генератор. Боремось, щоб світло дали, пишемо заяви. Але поки що безрезультатно».

Наразі жінка сама робить ремонт у своєму будинку, кладе плитку, наводить якийсь лад. Навіть з городу вже збирає урожай, який посадила, щойно приїхала.

«Тепер я звідси нікуди. Буду тут і влітку, і взимку. Я вірю в наших хлопців і знаю, що більше ніякої окупації не буде. Головне, щоб скоріше вже погнали тих орків, щоб вже в країні мир був. А з усім іншим впораємось».

Так виглядають інші будинки

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі