Ольга: у Богородичному були до останнього, але коли повернулась, то сліз вже не стримала

Ольга Діброва разом із чоловіком повернулися з евакуації в Богородичне щойно з’явилась можливість. Виїжджали самотужки, коли вже було зрозуміло, що росіяни зовсім поруч, а навколо безперервно все вибухало. Останньою крапкою став удар біля церкви, де на той час ховалися мирні жителі. Під час цих подій жінка втратила маму і брата…

Ольга вийшла заміж та переїхала в Богородичне у 2016 році з Тетянівки. Тут і влаштувалась на роботу – працювала разом із чоловіком на підстанції ДТЕК. Коли почалась повномасштабна війна хотіли одразу виїхати, проте керівництво на той час сказало «ховатися, але бути присутніми на робочому місці».

«Почалось все у лютому. Вже у березні стало важко, у квітні ще жахливіше, а у травні взагалі почалось якесь пекло. Вони (росіяни – ред.) обстрілювали наше село практично безперервно. Всі сиділи по підвалах і з кожним днем зруйнованих будинків ставало все більше і більше. Зі свого робочого місця ми все бачили, бо вся ця картина була перед очима».

Спочатку росіяни били з літаків, потім вже гатили з РСЗО, мінометів а з часом були настільки близько, що могли вести вогонь по селу зі стрілецької зброї. Стріляли у всіх без розбору, навіть по людях, які вранці намагалися прибігти до криниці, щоб набрати води...

«Я такого взагалі раніше не бачила, щоб люди бігали за водою. А тут… Всі колодязі були обстріляні. В один з колодязів снаряд прилетів прямо в середину – чітко влучили. Там вирва. Пересуватися по вулиці було взагалі неможливо».

А потім поруч із церквою вибухнула авіабомба. На той час там, у цокольному поверсі, перебувало близько двохсот людей, які сподівались, що це безпечне місце і по ньому не будуть бити. Тоді й зрозуміли, що треба будь-якими шляхами тікати з села. Частині людей вибратися з села допомогли українські військові. Хтось тікав самотужки лісами». Ольга з чоловіком вибирались вже під прицільними обстрілами й «дивом не зачепило, бо прилітало поруч».

«Село було вже розбито, всі ховалися і ніхто не знав, хто де є. Тож коли наші військові допомагали людям виїхати, то тим, кого змогли знайти. Ми сиділи у себе в підвалі й не чули. Зв’язку вже не було, світла також…».

Жахливим спогадом назавжди залишиться 17 квітня. Від самої ночі були дуже сильні обстріли, бо «вони тоді, напевно просувалися й звільняли собі шлях». Того ж дня померла мама Ольги – злякалась вибухів, і серце не витримало. Тож вона залишила чоловіка в Богородичному, а сама поїхала в Ярову, щоб разом із братом, який працював у Святогірську, поховати маму.

«Я брату казала, що потрібно евакуюватися. А він працював електриком в комунальному підприємстві і казав, що не може, що буде тут «до останнього». Тоді ще був цілим міст, через який я і перебралась в село. Коли йшла до брата, село ще було цілим. А коли поверталася до чоловіка – була в шоці, бо все згоріло. Не було ані моста, ані будинків, ані якихось вцілілих хат».

Все, що відбувалося далі, згадує як страшний сон. Бо на очах руйнувалися сусідні будинки, все навколо горіло, вибухало. Вона намагалася періодично спіймати зв’язок, щоб поговорити з братом. А одного разу росіяни її побачили та відкрили вогонь. Тоді встигла вскочити в літню кухню. «Не знаю, як. Була якась зібраність. Пірнула в хату й одразу за пічку». А вже там на неї посипалися якісь «шматки зі стін та стелі та металеві шматочки». Тоді нічого не відчувала, а коли виїхали й нарешті пішла в душ, то злякалась від того, що ноги були – чорно-фіолетові синці від самого низу до верху.

Саме в той день, коли Ольга з чоловіком евакуювалися в Слов’янськ, росіяни вбили її брата. Дізналася про це щойно вибралися з пекла і з’явився зв’язок.

«Я так зраділа, що ми вибралися живими, кинулася дзвонити братові, щоб сказати про це і про те, що приїдемо, що потрібно і йому евакуюватися. А мені сусіди сказали, що він загинув»…

Зі Слов’янська волонтери допомогли дістатися Дніпра. Вже на місці знайшлись інші волонтери, які допомогли влаштуватися в одному з селищ області. Там і очікували, поки рідне село звільнять.

Повернутися додому Ольга змогла після деокупації Богородичного у вересні 2022 року. Але перед цим приїхали в Ярову, бо потрібно було поховати брата, тіло якого сусіди закопали в його городі.

«Де могила брата я приблизно знала, бо сусіди розповіли телефоном. Дуже вдячна адвокатам, які працювали в волонтерській програмі, що вони мені розповіли, куди звертатися, що потрібно робити. Спочатку ексгумацію вбитих та закатованих людей проводили в Ізюмі, а потім вже в Яровій. Тож коли поверталась, то вже знала, як діяти. Написала заявку в поліції Лиману, звернулась в сільраду. Потім було проведено ексгумацію і ми змогли його поховати».

Коли повернулися до власної домівки, то сліз вже не стримували.

«Це було моторошне видовище. Частину руйнувань я вже бачила коли була тут під час обстрілів. Але коли пройшлася колись знайомими вулицями, то не змогла стримати сліз. Практично нічого цілого тут не залишилося. Все зруйновано та пошкоджено».

Наразі родина мешкає в Богородичному. Намагаються власноруч якось налагодити життя. Трохи розчистили все, підлатали будинок, щоб можна було якось жити. Поки що без світла, але «вже звикли» і з надією на відновлення.

«Чого хочу понад все? Перемоги! Жодних домовленостей, переговорів і якогось примарного миру. Бо все може повторитися. Дуже мрію про перемогу. А потім все будемо якось відновлювати».

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі