Переселенка з Донеччини створює вишиванки для немовлят під час війни

Вона — мама ідеї про вишиванки для немовлят в Краматорську, а також рекордної мапи традиційних мотанок з кожного регіону країни.

Оксана Муравльова двічі залишала дім через війну, волонтерила з перших днів вторгнення і викладала українську там, де її рідко чули. Сьогодні вона займається волонтерством, шиє вишиванки та готує набори для немовлят. 

Журналісти Вільного Радіо поділилися її історією.

Оксана Муравльова - філолог за фахом, волонтерка за покликом серця, і людина, яка двічі мусила тікати від війни. Спочатку у 2014-му з Ясинуватої до Краматорська, а вдруге — після повномасштабного вторгнення. Зараз Оксана мешкає у Бережанах на Тернопільщині, але в пам’яті зберігає інше місто — своє рідне, східне, де колись починалося її життя.

“Я народилася в Ясинуватій. Усе було звичайно: школа, дитинство. Після канікул прийшла в перший клас і сказала, що ми з бабусею ходили по черешні на лісосмугу. А вчителька мене зупинила: “Не лісосмуга, а лісополоса!”. Я довго не могла зрозуміти, чому слово, яке я знаю з дитинства і яке для мене рідне, треба замінити на чуже? Це, мабуть, було моє перше дитяче зіткнення з тим, як щось своє намагаються замінити чимось неприродним”, — згадує жінка.

Згодом Оксана вступила до Донецького університету і стала викладачкою української мови. Її шлях був тихим спротивом — навчати рідного в регіоні, де воно часом звучало як виклик.

Ще у 2013 році, після Майдану та втечі колишнього президента Віктора Януковича, родина Муравльових відчула — щось іде не так. Почалися перші проросійські рухи, містом пішли чутки про майбутнє “відокремлення”. 

А потім почалося те, що Оксана називає “вовечна” війна. Не стріляли, але страх вже ходив по місту. 

“Йдеш на роботу — висить прапор України. Повертаєшся — вже прапор “ДНР”.

Одного дня Оксана побачила під вікнами свого дому стовп з намальованим прапором псевдореспубліки. Жінка не витримала — взяла жовту фарбу і замалювала частину малюнка.

Поїхали “у відпустку”, з якої вже не повернулися

4 липня 2014 року Оксана з дитиною виїжджає у відпустку до родичів у Київ і Вінницю. Тим часом у Ясинуватій, що на Донеччині, розпочинаються обстріли.

“Чоловік теж узяв відпустку, приїхав до нас у Київ і сказав: “Мабуть, повертатися не будемо”, — пригадує вона.

17 серпня родина Муравльових повернулася у Краматорськ — місто, де мешкали родичі й друзі, а ще яке знаходилось відносно недалеко від їхнього дому, аби за першої можливості повернутися. 

Однак після того, як Оксана замалювала прапор, їхні імена потрапили до так званого “розстрільного списку”. Через загрозу безпеці повернення стало неможливим, тож сім’я залишилася на новому місці. 

Коли допомагаєш іншим, легше пережити своє

Переїзд і нове життя не стали перепоною для допомоги іншим. Оксана почала плести маскувальні сітки, брала участь у волонтерських проєктах, допомагала племіннику, який служив в АТО.

Із серпня 2014 року Оксана працює координаторкою в “СОС Краматорськ”. Волонтерська команда займалася прийомом переселенців та роздачею гуманітарної допомоги. Допомагають в цьому міжнародні організації.

Перші вишиванки народжувалися зі сльозами і надією

У Краматорську переселенка також почала шити прапори для фронту, обереги, вишивала маленькі сорочки для немовлят.

“Я тоді думала: хай хоч у вишиванці прийде дитина в цей світ, хай хоч у ній буде щось світле. Бо ті діти народжувались у час, коли навколо — біль і тривога. А я вірила, що вони — для миру”, — каже жінка.

Згодом вишивка перетворилася на засіб єднання жінок. Так з’явилася ініціатива “Народження у вишиванці”.

“Леся Воронюк (засновниця Всесвітнього дня Вишиванки,  — ред.) запропонувала: “Є дві вишиті сорочечки — подаруйте їх у пологовому”. Ми пішли в пологовий, скромно, з файликом — і побачили в очах мам стільки радості… Це був адреналін. Дівчата тоді сказали: “Не зупиняємось”, — ділиться Оксана Муравльова.

За перший рік вишили 30 розпашонок. Наступного — вже 300. Потім 400. А в роки пандемії, щоб не наражати породіль на небезпеку, передавали набори лікарям, які вже вручали їх у палатах.

“Ми додали до розпашонок топіки, масочки, спіднички, шароварчики. Потім з’явилися мотанки, метрики, метелики, листівки — так в кожному пакуночку стало сім елементів. Це були повноцінні подарунки новонародженим”, — доповнює жінка.

У кожному пакунку — маленький Всесвіт для нового життя

Другий переїзд Оксани Муравльової, на відміну від першого у 2014 році, відбувався вже не в умовах розгубленості, а з чітким усвідомленням реальності. Вона знала, що брати з собою, що залишити, і головне — що робити, аби не здатися.

“У 22-му році мені пощастило. Я була в Києві, допомагала дитині з онукою. Але коли вперше довелось спускатись у сховище — страх був реальний. Хоч нормальні люди думають, як виїхати, я шукала, де можна плести сітки — аби щось робити для перемоги”, — каже Оксана.

Родина Оксани на той момент була розкидана по всій країні: зять перебував у Маріуполі, чоловік — у Краматорську, донька — в Харкові, інша донька з онукою — у Києві. Вже наступного дня після перших вибухів чоловік подзвонив із проханням вивозити дітей.

За лічені хвилини завдяки знайомим волонтерам у неї було понад 20 пропозицій на прихисток. Вони виїхали з Києва, опинилися в Хмельницькому, а далі — на Тернопільщині. Обрали Бережани — бо саме там була майстерня, де знову можна було щось плести й шити для фронту.

“Те, що ми робили в Краматорську, по суті, поїхало зі мною далі”, — говорить вона.

Спершу — це було розвантаження гуманітарки, плетіння сіток, пошиття теплого одягу. Та згодом, коли ситуація дещо стабілізувалась, Оксана повернулась до свого покликання — ініціативи “Народження у вишиванці”. 

Вишиванка для неї — не просто одяг. Це символ турботи, тепла й сили. 

“Це шиття — і є життя”, — усміхається Оксана. І воно стало ще більш змістовним після того, як їй поставили онкологічний діагноз у 2012 році. Тоді лікарі казали — п’ять років максимум. Вона живе досі.

Ляльки, що обіймають цілу країну

Окремою главою у волонтерській роботі Оксани стала “мапа обіймів” — символ єдності та ніжності в часи розпачу.

Ідея народилась 2 липня 2023 року. За трохи більше ніж місяць з усієї країни надійшли 168 мотанок. Над кожною працювали майстрині, долучились консультанти, зібрали цілу комісію. Кожна лялька мала історію, а разом вони створили велике полотно розміром 2х3 метри, яке вже побувало у 23 містах.

“Це була мапа, яка обіймає. І вона потрапила до книги рекордів. Але найцінніше — це очі людей, які її бачили”, — каже Оксана.

Оксана мріє повернутись додому.

“На Донеччині вже, мабуть, і хати нема. Але дуже хочу. Там інший менталітет — рідний. Бо, як не крути, вдома краще”, — зізнається переселенка.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі