Повернення додому: як поліцейський Руслан Цимбал продовжує служити Святогірську після деокупації

Ми всі жили, як дикі — без світла, без води, без нічого. Але були вдома. Це відчуття, що ти серед своїх, на своїй землі…

Руслан Іванович Цимбал працює старшим дільничним інспектором Святогірська з 2003 року. За цей час він встиг попрацювати в Маріуполі (в районі Драмтеатру) та Горлівці, а коли росіяни окупували місто, вирішив повернутися додому та продовжити службу у Святогірську. Журналістам «Слов’янських відомостей» Руслан Іванович розповів про перші дні повномасштабної війни, про евакуацію містян, про загиблого напарника, про повернення додому після деокупації, продовження служби та любов до рідного міста.

«Коли почалася повномасштабна війна, ми були в місті й вже навіть бачили, як на станцію «Святогірськ» зайшли танки «орківські» та почали обстріли, але все одно несли службу на патрульному авто. Тоді займалися евакуацією людей і одночасно робили перепис населення. Святогірськ маленький — близько 5000 населення і ми всіх знали. Люди виходили, плакали і казали нам: «Дякуємо, що ви тут є». Особливо тяжко було бачити, як літні люди плакали від страху та безсилля. Ми робили все можливе, аби евакуювати їх, іноді просто вмовляли залишити домівки. І от коли нас запитували, чому не виїжджаємо, я думав саме про цих людей. Тоді були темні часи: світла немає, зв’язку немає…», — згадує він.

Перепис був необхідний, щоб зрозуміти, скільки людей залишалося в місті, особливо в багатоповерхівках. Це дозволяло знати, скільки осіб могло перебувати у будинку у випадку влучання, і взагалі було важливим для всього: від видачі гуманітарної допомоги до організації евакуації.

Усі служби працювали разом: поліція, адміністрація, військова адміністрація під керівництвом Рибалкина, а також місцева ТРО. Спільно охороняли правопорядок, фіксували руйнування від обстрілів, шукали вкрадені автомобілі та допомагали евакуювати поранених військових.

«Тоді місто було схоже на «маленький колгосп», де всі знали одне одного, підтримували та ділилися всім — від їжі до пального. Було нас десь чоловік сім-вісім на Святогірськ, Богородичне, Тетянівку. Зв'язку немає, тільки інтернет (старлінк). Багато людей просили знайти родичів і надіслати відео звернення та дати відео відповідь. Скільки сліз радості... Ви не уявляєте! А коли вже не можна було перебувати безпосередньо у Святогірську, то переїхали в Тетянівку й там жили до 31 травня. Ходили по дворах і вмовляли людей виїжджати. Багато хто не слухався, і потім, вже після деокупації, ми ексгумацію робили буквально по хатах. Це було складно, особливо коли довелося діставати з-під землі дітей, які були поховані батьками або родичами у дворах або на кладовищі...», — згадує Руслан Іванович.

Найбільш емоційний момент, який назавжди залишиться в серці

На запитання про найбільш емоційний момент своєї служби Руслан Іванович згадує 31 травня 2022 року. Тоді, за кілька днів до окупації Святогірська, він отримав поранення, а його напарник, 33-річний Ярослав Колесник, загинув.

«Найважче для мене був день, коли я прокинувся після операції в Краматорську і дізнався від працівника спецслужби, що мій напарник загинув. Оце, мабуть, було найболючіше. Він був не просто колегою, а справжнім другом. Разом ми мешкали в маленькому будиночку в Тетянівці, де було одне велике ліжко, на якому ми спали. Досі згадується, як він перед сном переглядав фотографії донечки і плакав. Справжній богатир — під метр вісімдесят п’ять, широкоплечий, кремезний, але ця розлука з сім’єю для нього була надзвичайно болісною».

Дружина загиблого нині живе в рідному селищі Ярова, і Руслан Іванович підтримує з нею зв’язок, намагаючись допомогти родині чим може. Для доньки колеги на Новий рік привіз ялинку, іграшки, подарунки. Співробітники та керівництво теж завжди долучаються до цієї підтримки: до Дня захисту дітей приїжджали, вітали та передавали подарунки.

«Це надзвичайно важливо, адже такі родини особливо потребують допомоги».

Повернення додому після деокупації

Руслан Іванович розповідає про свої перші кроки рідними вулицями, емоції та випробування, які пережив разом із побратимами під час повернення додому.

«Я ще був у Дніпрі на лікуванні й лікарі казали, що потрібно оформлювати інвалідність. Стою в черзі до лікаря, а переді мною близько 30 військових. Раптом телефонує начальник Краматорського відділу та запитує де я, як почуваюся та чи хочу повернутися. У той момент я видав: «Дурне питання» і чітко зрозумів, що про якусь там інвалідність навіть думати не хочеться. Стою, поряд дружина — і сльози самі навертаються на очі. Військові пропустили без черги, лікар назвав довбнем і сказав, що якщо десь неправильно впаду, то можу вже й не встати, а я відповів: «це буде потім». Не пам'ятаю точно, чи то 16-го, чи 17-го числа ми вже зайшли в місто», — згадує він.

Фото: Перший захід у Святогірськ з особистого архіву Руслана Цимбала

Повернення в рідне місто виявилося важким, але водночас наповненим надією.

«Перший наш захід у місто був надзвичайно важкий. Ми заходили групою, крок за кроком зачищали кожен куток. Люди зустрічали нас зі сльозами, обіймали, цілували. Раділи, що свої повернулися. Багато хто навіть не вірив, що я ще живий», — пригадує він.

Та найбільш емоційним було повернення в рідну домівку. У перші дні всі намагалися триматися купи, бо район був під обстрілами, й повно розтяжок, які залишили росіяни.

«Пам’ятаю, як проходив повз свій дім, мій собака гавкав, але часу зайти не було. Тоді просто було ніколи — треба було працювати, розміновувати район, допомагати людям. Ми всі жили, як дикі — без світла, без води, без нічого. Але були вдома. Це відчуття, що ти серед своїх, на своїй землі… неможливо описати словами. А коли нарешті зайшов до свого будинку, то побачив, що все перевернуто, знищено. Знав, що тут жили орки, серце краялося. Тоді знайшов уцілілу та чисту ковдру, вкрився нею й так до ранку не міг заснути. Сидів у темряві та просто слухав тишу».

Цей будинок хоч і був «зґвалтований» російськими загарбниками, але залишився цілим. А той, що придбали з дружиною за рік до повномасштабної війни у селищі Ярова був зруйнований майже вщент.

«Це будинок матусі, який ми вимили, вичистили, привели до ладу. А от від того, що ми купили, залишилися майже руїни», — каже поліцейський.

Але навіть значні руйнування не стали на перешкоді, якщо є величезне бажання відновити своє житло, своє життя. Наразі Руслан Іванович намагається відбувати свій будинок і вірить, що все вийде.

Я знаю, що знаходжусь там, де маю та хочу бути

Руслан Іванович продовжує служити Святогірську і його мешканцям. Починає робочий день о восьмій ранку, закінчує, «якщо все добре», о шостій вечора, і каже: «Але якщо щось трапляється, я завжди на підхваті».

 «Зараз рівень злочинності тут майже нульовий. Ми щільно співпрацюємо з військовими, проводимо профілактичну роботу серед порушників та сімейних дебоширів. За останні пів року, напевно, не було жодної серйозної заяви. Я знаю, що знаходжусь там, де маю та хочу бути. Так, місто маленьке, тут всі один одного знають. Але я дуже люблю Святогірськ і не уявляю, щоб міг звідси виїхати. І на пенсію піду саме тут, у Святогірську. Ми пройшли через дуже темні часи, але вистояли. І зараз, коли до військ окупантів близько 15 км, теж вистоїмо. Що нам залишається? Тільки бити та перемагати», — наголосив Руслан Іванович Цимбал.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі