Психологічні наслідки війни в українських дітей: як розпізнати проблему та як діяти батькам

За даними дослідження Gen.Ukrainian, близько 4 мільйонів українських дітей сьогодні потребують психологічної підтримки. Фахівці попереджають: тривале перебування у небезпечних умовах суттєво впливає на їхній емоційний і когнітивний стан.

Експерти зазначають, що приблизно 80% дітей перебувають у групі ризику щодо розвитку посттравматичного стресового розладу. Через постійний стрес у школярів знижується мотивація до навчання, погіршується концентрація та пам’ять.

Психологи фіксують дедалі частіші прояви депресії, апатії та самоушкоджень, які тепер трапляються навіть у дітей молодшого віку. Водночас зростає кількість скарг на фізичні симптоми — головний біль та біль у животі, що раніше рідко виникали у дітей.

Редакція NV спілкувалася з цього питання з кандидаткою психологічних наук Наталією Мрака, яка вивчає на практиці психологічні дитячі травми від подій, пов’язаних з війною та співпрацює з громадською організацією Gen.Ukrainian. 

Проблем з воєнним поколінням українських дітей дуже багато, адже, за даними Gen.Ukrainian, 100 тис. з них втратили батьків, а 4 млн. потребують психологічної допомоги.

У бесіді з NV Мрака описала як самі психологічні травми дітей воєнного періоду, так і наслідки, до яких вони призводять, — йшлось навіть про ті, існування яких батьки навіть не підозрюють.

З якими наслідками, проявами травми через війну ви найчастіше маєте справу у роботі з дітьми, і які з них найважче долати?

Це втрати, горювання і невизначені втрати. Найважче, це коли дитина ніби «заморожена», не проявляє інтересу ні до чого, у неї депресивна симптоматика, вона замикається в собі. Дуже часто йдеться саме про депресивну симптоматику. Тоді важко знайти з дитиною контакт і з’ясувати причину такого емоційного стану. Або візьмімо невизначену втрату. Дитина може взагалі про це не говорити або поводитися так, як поводяться в колі її сім'ї, але водночас перебувати в якомусь іншому стані. Наприклад, якщо в сім'ї про це не прийнято говорити.

Якщо говорити про дітей, які виїхали з окупації, чи повернулися з депортації, то вони, окрім того, що переживають втрату дому або близьких, важко адаптуються до нового середовища, у якому нашаровуються інші проблеми.

Аутоагресія і самоушкодження — це зараз, напевно, одна із найпоширеніших проблем серед дітей. Вони таким чином себе можуть «карати», часто не усвідомлюючи наслідків. Інколи це досить складні прояви, наприклад, порізи. На це треба реагувати дуже швидко. До речі, діти дуже часто психологам повідомляють про це, натомість не хочуть говорити батькам. І тут треба діяти дуже коректно, щоб, наприклад, залучити дорослих.

Якщо говорити загалом про дітей, які залишаються в Україні, де четвертий рік триває повномасштабна війна з регулярними обстрілами, сиренами, походами до укриттів, як би ви описали їхній стан зараз?

Вони постійно у стресі, у тривозі. І ось ця тривога в них не вимикається. Це може мати наслідки для фізичного здоров’я. Це болюча тема, адже більшість батьків помічає проблеми тільки тоді, коли вже є ці наслідки — наприклад, безсоння, апатія, або ж тілесні прояви — нудота, зниження апетиту .

Діти часто втрачають інтерес до того, що вони раніше любили робити. Погіршується пам’ять, розфокусовується увага. Все це впливає на здатність навчатися, розвиватися. Це дуже характерно для всіх дітей зараз.

Спостерігаючи за подіями довкола, діти можуть отримати вторинну травму, тобто травму через медіа. Наприклад, вони можуть побачити якісь відео з війни, або дізнатись про загибель наших військових. Діти дуже чутливі до такого контенту.

Як це все проявляється?

Вони можуть потім «програвати» у своїй уяві все це і переживати, як це могло статися, а чи не станеться цього з моїми рідними, наприклад. Ставити собі подумки питання «а чи станеться ось це зі мною в Україні?». Тобто у них нашаровується багато думок про все те, що є в інформаційному просторі. Якщо поруч гинуть люди, діти теж не можуть не замислюватись про це. Я знаю, що така травматизація є у багатьох: діти під впливом, під враженням якоїсь події, яку вони побачили, можуть теж проживати травму. Діти ставлять, наприклад, такі питання близьким: чи це станеться з нами? Чи ми теж загинемо? А чому це відбувається з нами? Або вони інколи діляться тим, що їм снилися жахи. На це треба реагувати. Бо це означає, що дитина вже в думках пропрацьовує такий досвід.

Розкажіть про методи, інструменти, які допомагають це долати?

Якщо говорити не з точки зору роботи психолога, а з точки зору мами, то я раджу просто почитати якусь книгу і поцікавитися у дитини: що ти думаєш про це? Над чим ти замислюєшся? Які у тебе емоції? Або подивитися разом фільм і теж потім відрефлексувати.

Або такий приклад. Зараз є чимало книжок про війну, зокрема дитячих. Наприклад, є книжка, де за сценарієм дитина з мамою виїжджають із міста через війну, але все це у формі гри, ніби подорож якась. Ось тут можна запитати у дитини: чи не замислювався ти над тим, що ми могли б поїхати за кордон? Чи було б тобі так краще? І так далі. І вислухати дитину.

Ще допомагає обговорення емоцій наприкінці дня. Не просто: «А, ну якщо все добре, то роби уроки», а трошки глибше поцікавитися: «Як ти сьогодні? Що сталося такого, що тебе засмутило? Чи лякає або злить тебе щось у школі? Розкажи мені про це».

Загалом, звичайні питання, але вони можуть допомогти «вивести» дитину на таку розмову, з’ясувати щось, виявити можливу проблему і вже тоді, якщо вона є, звертатися до фахівців.

Ви проводите заняття з дітьми в рамках реабілітаційних інтенсивів організації Gen.Ukrainian, кемпів для дітей. Які практики там застосовуєте?

Там у нас групові, індивідуальні заняття, але здебільшого направлені на те, щоб розвивати навички саморегуляції, як справлятися у стресових ситуаціях, коли тіло реагує, як брати над ним контроль, як справлятися з цим. Застосовуємо техніки травмо-фокусованої КПТ (когнітивно-поведінкової терапії). Дуже подобається дітям арт-терапія, вони запитують, коли наступне заняття.

Як проходить арт-терапія?

Це може бути задана тема, наприклад, намалювати спогад, намалювати свою мрію. Або розкажи про те, що ти відчуваєш, і намалюй це. Різні методи. Буває так, що я пропоную намалювати принаймні якісь каракулі, а потім дивимося, що з цього може вийти. «Можливо, ти бачиш тут якусь тваринку, то давай домалюємо вушка, ротик» і так далі. Це працює з дітьми, які кажуть, що не вмію малювати, або не хочуть. Вони тоді поступово розслабляються, дають собі волю будь-що малювати, потім у них щось, зрештою, виходить. Ми таке практикували — малювати не конкретно щось, а від загального до конкретного.

На ліплення з глини діти добре реагують. Робота з папером, колажі та багато чого іншого.

З одного боку, дитина більш вразлива, ніж дорослий, і їй більшого удару завдає травма, а з іншого боку, її психіка більш пластична. Чи допомагає дітям ця властивість краще долати травми?

Так, у дітей більше ресурсів. Діти завжди ресурсні. Водночас у них менше досвіду критики, знецінювання, якщо зростають у здоровій атмосфері. І у них більша здатність адаптовуватися до чогось нового, на противагу дорослим. Краща здатність вчитися. У них більше надії. Давайте пригадаємо дітей, які виїхали за кордон: вони швидше адаптовуються, краще вчать мову, їм у тому новому середовищі легше, ніж дорослим.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі