“Це моє життя. Я більше нічого і не вмію, як рятувати людей”, — парамедик Володимир Куплевацький
Понад 30 років фельдшер, а нині парамедик швидкої медичної допомоги Володимир Куплевацький присвятив своє життя порятунку людей на рідній Донеччині. Він виріс у селі Олександрівка, здобув освіту в Костянтинівському медичному училищі та з 1993 року працює на Черкаській підстанції — сьогодні це пункт базування підстанції міста Миколаївка Слов’янської СШМД. З початком повномасштабної війни, коли більшість медиків виїхали, Володимир залишився. Його щоденна робота — боротьба не лише з хворобами, а й з наслідками постійних обстрілів і стресу.
В інтерв’ю “Слов’янським відомостям” він розповів про виклики воєнного часу, роботу під час війни та про те, чому дітям і маломобільним громадянам категорично не можна залишатися в небезпеці.
Незмінна вірність покликанню
“Я більше нічого не вмію, як рятувати і лікувати людей”, — просто та з усмішкою пояснює своє незмінне професійне кредо Володимир Куплевацький.
Одразу після служби в армії він прийшов працювати фельдшером “швидкої” і залишився в ній назавжди. Одружився, у нього народився син. Тож більше й не шукав іншої долі — працював у медичній сфері та не думав про жодні зміни професії чи напрямку діяльності. За цей час Володимир бачив і біль, і радість: рятував після нещасних випадків, ставав свідком жахливих історій, приймав пологи…
“Пологів у мене було троє. Люди в селах часто чекають до останнього, сподіваються, що все мине, і викликають уже коли пізно кудись їхати або просто не встигаємо. Звісно, це добре, коли все добре, але народжувати в машині — не треба. Це може бути небезпечно і для матері, і для дитини”.
Є й такі спогади, що не забуваються через жорстокість:
“Одного разу брат після сварки перерізав іншому горло, коли той спав. Тупим ножем. Цю картину неможливо стерти з пам’яті. Але ми встигли. Чоловік вижив. Я потім ще був свідком у суді”.
У 2022 році, коли почалася повномасштабна війна та активні бойові дії на Донеччині, парамедик не виїхав у більш безпечний регіон, залишившись у рідній Олександрівці.
“Я не виїжджав. Син у мене військовий, служить із 2022 року. Тоді у мене якраз поселились десантники з 95-ї бригади. Казали: не бійтеся, ми скажемо, коли буде треба. І справді, тоді все минулося”, — розповідає він, згадуючи звільнення Харківщини, Лиману…
Хоча було страшно, він був упевнений у стійкості країни.
“Я з першого дня думав, що ми витримаємо. Не знаю чому, але був певен”, — каже парамедик.
Медична система на початку війни
У перші місяці 2022 року, коли була масова евакуація, медична система у Слов’янську мала проблеми з персоналом, адже велика частина лікарів виїхала. Крім того, у районі залишилося лише дві бригади швидкої. Ситуація стабілізувалася після приїзду медичної команди з Києва, у складі якої були хірурги, травматологи та анестезіологи.
Робота ж швидкої допомоги була тоді дуже тісно пов’язана із взаємодією з військовими. Медики не виїжджали безпосередньо у самі зони ураження, їхню роботу виконувала військова медицина.
“Тоді військові медики дуже допомагали цивільним колегам, зокрема 95-та бригада. Вони стабілізували хворих, вивозили в безпечне місце, а ми вже везли далі в медичний заклад”, — пояснює парамедик.
Досвіду роботи з мінно-вибуховими травмами у медиків як Слов’янська, так і всієї України, на той час було обмаль, тож кожен такий випадок ставав емоційним випробуванням. Навіть попри те, що вони бачили різні ситуації, у тому числі й з жертвами.
“Я не можу сказати, що у когось був шок чи щось таке, навіть на початку війни. Так, було страшно саме через війну, а коли бачив кров чи поранення — це не лякало, бо за весь час роботи бачили багато інших важких випадків, зокрема ДТП та побутові травми”.
Водночас згадує один із перших таких викликів у селі Новомиколаївка, що особисто його дуже вразив і залишився у пам’яті:
“Був обстріл цивільного сектору, під який потрапила сім’я, наші ровесники. Жінка дуже постраждала, отримала мінно-вибухову травму, була вся посічена. А її чоловік, що було найдивніше, не мав жодної подряпини. Ми разом із військовими медиками одразу кинулися рятувати. Працювали злагоджено, накладали турнікети, стабілізували її. Це дійсно було дуже емоційно, але вона залишилася жива”.
Крім безпосередньої роботи на викликах, Володимир взяв на себе частину обов’язків старшого фельдшера підстанції, якого тоді не було на місці. З квітня до грудня 2022 року він активно допомагав керівництву, виконуючи складну організаційну роботу: допомагав з обліком медикаментів, документацією, графіками та спілкуванням із персоналом.
Інфаркти, інсульти та державна програма порятунку
Сьогодні, за його словами, більшість викликів пов’язана з серцево-судинними захворюваннями, інсультами, інфарктами. Парамедик пояснює це просто: війна, постійний стрес і страх не минають безслідно.
Володимир Куплевацький зазначає, що пацієнтів з інфарктами швидка доставляє до кардіохірургічного відділення в Краматорську. Завдяки державній програмі, вони безкоштовно отримують там стентування та кваліфіковану допомогу.
“Це дуже добре. Потім, звісно, доведеться приймати пігулки все життя, але людина жива й повна інвалідність їй не загрожує”, — зазначає Володимир Куплевацький.
Раніше, за його словами, дуже високий рівень допомоги надавали в Лимані, куди возили хворих з інсультами, але зараз це можливо лише в Краматорську.
“Дітям тут не місце”: порада, що звучить як благання
Володимир Куплевацький переконаний, що дітям та маломобільним людям категорично не можна залишатися в прифронтових районах. Він пояснює, що зовнішній спокій дітей оманливий, а стрес може мати відкладені наслідки.
“Вони (діти — ред.) реагують більше, ніж дорослі. Можливо, вони зараз це все не повністю розуміють, а коли почнуть усвідомлювати — буде пізно. Тоді можуть вже з’являтися якісь тривожні розлади, безсоння, страхи, якісь хвороби, пов’язані з нервовою системою… Деяким може знадобитися підтримка навіть не психолога, а психіатра. І коли батьки відмовляються виїжджати, коли кажуть, що у них дитина спокійна, все добре і вона не реагує — це вкрай оманливе уявлення. Дітям — від народження і до 18 років — точно не місце у прифронтових регіонах. І мені б дуже хотілося, щоб батьки це почули та зрозуміли, аби уникнути наслідків для здоров’я своїх дітей”, — наголошує медик.
Володимир Леонідович також наголошує на проблемі маломобільних людей, які відмовляються від евакуації, попри надану можливість. Це призводить до трагічних наслідків, як зокрема у Костянтинівці, де через обстріли вже не працюють медичні заклади, а люди залишаються без допомоги.
“Їм пропонують евакуацію, місця в санаторіях, але вони сидять і чекають. Чого — незрозуміло. А що буде, коли нікого поруч не залишиться? Зараз, наприклад, є сусіди, але що буде у разі, якщо ті самі сусіди поїдуть? Хто буде піклуватися? Я за що кажу: зараз, наприклад, у Костянтинівці вже немає допомоги. Навіть волонтери не скрізь можуть заїхати, аби не те що надати допомогу чи щось привезти, а евакуювати. Не працює швидка, не працюють стаціонари. Все розбомблено. А люди там лишились. Це найстрашніше”.
Він не нарікає — каже, що радий кожному дню, коли може допомогти людині і знати, що життя триває навіть поруч із війною. І додає тихо, як людина, що бачила надто багато, але не втратила віри:
“Хочеться тільки одного — щоб це все нарешті закінчилося перемогою. Нашою, справжньою, щоб більше нікого не доводилось рятувати від війни”.
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
