Виривали зуби пласкогубцями і ламали ребра: 64-річний лікар з Донецька провів 7 років у російському полоні

14 серпня цього року, в рамках  67-го обміну полоненими, з полону звільнили 33 захисників та 51 цивільного. Це були люди, які провели в Росії за гратами понад 10 років. Українців затримали на тимчасово окупованих територіях ще до повномасштабного вторгнення та незаконно засудили на тривалі терміни ув’язнення — від 10 до 18 років.

Серед них був лікар з Донецька Ігор Кірʼяненко. 

У Донецьку Кірʼяненко мав родину та успішний бізнес. У 2014-му, коли місто окупували, виїхати не зміг, бо доглядав за літньою матір’ю і хворим братом. Тоді ж почав співпрацювати з українською розвідкою. 

30 грудня 2018-го його затримали. У тюрмах на окупованій Донеччині чоловіка били струмом по геніталіях, вибивали зуби, змушували підписувати вигадані «зізнання». Та навіть після цього Ігор не відмовився від української мови й не взяв російського паспорта.

Ігор Кірʼяненко розповів про своє життя hromadske.

"Я родом із Донецька. Народився в сім'ї медпрацівників. Після школи вступив до медичного коледжу, потім відслужив в армії, і відтак вступив до інституту на стоматологічний факультет.

Працюючи лікарем у державній поліклініці, я паралельно вивчав новітню техніку й медичні розробки. Мене цікавило все, що на той момент лише зʼявлялося в Україні: тонометри, крокоміри, електронні тонометри тощо. Так потихеньку почав займатися бізнесом — навчав персонал роботі з медичною технікою. А ще в мене з 2018-го року була своя антикварна крамниця, де я продавав різні речі старовини.

Працював, мав родину, дітей, успішний бізнес, майно. Все було добре. Доки не прийшли «старші брати», так би мовити.

 

У політику я, чесно кажучи, раніше ніколи не заглиблювався. Але водночас мав стійку громадянську позицію. Я розумів: так, в Україні багато проблем, але ж це не біда із самою державою — поточна влада рано чи пізно зміниться, і прийдуть інші люди. Тут стоїть мета й боротьба не за уряд, а за країну.

З Донецька 2014-го я виїхати не зміг, бо в мене мама літнього віку, їй на той момент було 88 років. Вона тоді сказала: «Хочу померти на цій землі». А ще в мене є брат, який має інвалідність дитинства — у нього тетрапарез, тобто параліч чотирьох кінцівок. Я не міг залишити їх там самих.

До української армії я не зміг вступити, а перемогу якось по-своєму хотів наблизити. Так вийшов на українську розвідку й почав із нею співпрацювати.

Мені порадили тримати у спілкуванні з оточенням «середню нішу» — нібито я і не за Україну, але і не за «ДНР». Про співпрацю зі спецслужбами я не розповідав нікому, навіть дружині. Хіба що моя колега, напевно, здогадувалась, бо однієї миті порадила мені тікати. Дарма я не дослухався до її інтуїції.

Все було відносно непогано. Наша співпраця тривала неповні пʼять років.

Цей день я добре памʼятаю — 30 грудня 2018 року. Був ранок, і я виїжджав машиною на ринок. Раптом дорогу попереду мене перекрило інше авто, позаду під'їхали ще дві машини, збоку мікроавтобус. Повистрибували люди в зеленому, у масках, зі зброєю в руках.

Мене витягли з машини, й одразу кілька разів ударили по голові. Обличчям у сніг, пакет на голову, наділи наручники. Посадили в машину — і поїхали. Ось так я і познайомився із силовими структурами «донецької народної республіки».

«За ніч він не помре, не хвилюйтеся»

Звичайно, я не знав, куди їду. У процесі з’ясував, що мене привезли в будівлю обласної організації УБОЗ. На місці відразу побили трохи. Допитувалися про співпрацю з українською розвідкою. Я їм пояснював, що вони просто мене з кимось переплутали. Бо я був упевнений — вони не могли про це дізнатися.

Обшукали мене. Забрали все, що мав при собі. Намагалися душити пакетом. Скотчем замотали навколо шиї, і повітря, яке було всередині, закінчувалося. Дихати було дуже важко. У тому стані, я, здається, знепритомнів.

Прокинувся від того, що мене побризкали водою. Знову пакет на голову. За руки, ноги — як жабу мене винесли й посадили в якусь машину. Привезли, як потім я зрозумів, у так звану катівню «Ізоляція» — місце, куди людей возили на тортури.

Розклали мене на столі, як на хресті розіп’яли. Знову допитували. Я, звичайно, нічого не говорив. Відчув, що з мене зняли взуття й шкарпетки. Прикрутили якісь дроти на ноги й на пальці, і почали катувати струмом. Було боляче і страшно. Я почав кричати. Вони ще жартували: «Не кричи так гучно. Над нами дитячий садок, ясла — дітей налякаєш». Собаки.

Відразу після цих тортур мене повезли до моєї антикварної крамниці. Вони там усе оглядали, перевертали, ламали радіоприймачі — шукали якісь «прослушки». Звісно, нічого не знайшли.

Знову пакет на голову. Під'їхали до мого будинку. Двері відчинила дружина. Злякалася, звісно, ​​ бо в мене розбите обличчя, і я босоніж посеред зими. Заспокоїв її трохи.

Вони намагалися зробити картинку офіційного такого затримання, бо зайшли ще кілька людей у цивільному одязі — типу понятих. Провели обшук. Забрали всю техніку й ще випросили кілька пляшок нашого елітного алкоголю.

Знову мене в машину. Дружину заарештували теж. І відвезли нас знову до приміщення УБОЗу. Розвели нас по різних кабінетах. Почали дружину допитувати. Я так і не встиг з’ясувати, чи застосовували до неї якісь тортури. Але чув: у сусідній кімнаті когось теж били — були звуки ударів і крики.

Тортури були регулярні. І я ніколи не уявляв, що вони можуть бути такими «витонченими». У мене вже був старший вік — 57 років, але нікого це не зупиняло. Я взагалі не уявляв, що таке буває.

Один із найважчих для мене днів був одразу після Нового року. Мене з пакетом на голові затягли до якоїсь кімнати. Я так зрозумів, у них там був накритий стіл, бо пахнуло харчами. Мене витягли на середину кімнати. І ось найгірше те, що люди були, мабуть, дуже пʼяні, бо взагалі не відчували сили своїх ударів. Це було настільки страшно й боляче.

Мені повибивали всі зуби. А крайні ікла тягнули чимось металевим, напевно, це були плоскогубці. Памʼятаю, як зуб захрумтів, і далі я знепритомнів.

Отямився, вони продовжували тортури. Я закривався руками. Вони: «Так він закривається!». Скрутили мені руки, поламали ребра й пальці. Мене «відпрацювали», як якусь котлету. Молотили ногами. Я так розумію, що вони навіть самі собі заважали, бо якось почув фразу: «Та ти не його, ти мені по нозі врізав! Що ти робиш?».

Продовжували п’янку, потім знову повертались до мене. Я вже втратив відчуття часу, як це відбувалося і як довго.

Після тортур мене зазвичай повертали до ізолятора тимчасового тримання. Але цього разу, коли побачили, що я весь у крові, його співробітники відмовилися мене там приймати, бо «він у нас зараз ласти склеїть, нам потім за це відповідати». Приїхав якийсь лікар, оглянув мене, і каже: «Нічого не страшного. Так, він побитий нормально, є пошкодження, але не смертельні. За ніч він не помре, не хвилюйтеся».

Зійшлись вони на тому, що я напишу заяву про те, що впав зі сходів. Але сам я її написати не міг, бо в мене переламані пальці, руки в крові. Вони самі написали й дали мені підписати. Якось я той підпис нашкрябав. Але краплі крові падали на папір. Вони розізлились, дали мені кілька потиличників, написали заяву ще раз. Підклали листочок, щоб крапало на нього, і змусили перепідписати.

Я тримався до останнього. Але потім вони пригрозили тортурами до дружини: «Завтра зранку привезімо її сюди, на столі тут розкладемо, він подивиться кіно — і відразу все розповість». Я кілька хвилин полежав мовчки, а потім кажу: «Гаразд. Що вам треба? Я все підпишу, з усім погоджуся».

Мене відв’язали від столу, взули, одягли й відпустили до камери. Понад 30 днів я провів в ізоляторі. Дружина майже стільки само, потім її відпустили. Мене ж перевели в донецьке СІЗО.

Камери були жахливі. Стіни всі в грибку, дихати майже неможливо. Між камерами дірки — щури бігають, треба постійно харчі ховати. Я взагалі був приголомшений. Коли я жив у своєму будинку, то в сараї тримав кроликів. Так от той сарай мав кращий вигляд за ту камеру.

Ні про яке лікування там не йшлося. Я перший тиждень узагалі кров’ю в туалет ходив — напевно, мені нирки відбили. Всі поранення, травми загоювалися поступово, бо ні зеленки, ні йоду, ні перев’язки не давали. Пальці так і зрослися криво.

Кожен там виживав по-своєму — хто як міг.

Потім був суд.

Мені інкримінували, що я за допомогою тролейбусних талонів передав секретні дані українській розвідці, бо знайшли у мене колекцію таких талонів. Це була така маячня, що я сміявся.

Вирок був — 12 років позбавлення волі.

Відбувати покарання мене і ще кількох людей перевезли до Макіївської виправної колонії. 

Сім разів мені намагалися «підсовувати» російський паспорт — я щоразу писав відмову.

Новини, зокрема й про початок повномасштабного вторгнення, ми дізнавалися від російської пропаганди, бо інших варіантів не було. Крізь рядки, особливо коли були посилання на іноземні джерела, я намагався зрозуміти істину.

Одного серпневого дня 2025 року на перевірці наш начальник загону нібито сказав, що буде обмін. 

Мама моя померла, поки я був у в’язниці. Я не був присутній на її похороні й на жаль, не знаю, де її поховали. Дружина після того, що пережила, виїхала за кордон. А брата спершу перевезли до Києва, а зараз де він, я не знаю, — здається, у країнах Балтії. У мене є його номер, але він не відповідає. Я хочу забрати його, але поки нікуди.

Я продовжую лікування. Коли випишусь, почну шукати житло, бо єдине, що мені запропонували, — кімнату в гостелі на чотирьох людей. А мені б хотілося забрати до себе родину й брата.

Сподіваюся, що все це налагодиться. Бо все, що я мав у Донецьку, я фактично втратив. 

Видно, що Україна своїх не кидає. Дуже складно повертати наших людей, але це треба продовжувати, бо вони там залишилися в дуже важких умовах."

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі