Водій ДСНС Іван Вакула: «Стіни впадуть, а людям треба жити»

Водій-рятувальник ДСНС Іван Вакула служить у Миколаївці на Донеччині вже 15 років. Його робота — керувати автомобілем, який доставляє рятувальників і техніку на місця обстрілів, пожеж та аварій. При цьому ніколи не лишається осторонь: допомагає і сам.

Про свою роботу та виклики війни Іван розповів журналістам «Слов’янських відомостей».

З Полтавщини до Миколаївки, від сільського господарства до рятувальної служби

Іван народився в 1987 році на Полтавщині, в місті Карлівка. У 19 років переїхав на Донеччину і спочатку жив у Слов'янську, а згодом — у Миколаївці. «Молодий був, хотілося змін, драйву», — згадує він про своє рішення.

«Дружина моя з Харківської області, я з Полтавської. Одружилися, переїхали сюди. Прожили тут три роки й у нас народився перший син, потім — другий. У мене два сини: одному 13 років, другому — 6», — каже він.

У пошуках свого покликання Іван отримав освіту в сфері сільського господарства. Він навіть працював на землі й каже, що ця праця йому дуже подобалася. час працював на шиномонтажі, а у 2010 році влаштувався в ДСНС (тоді ще МНС). До цієї сфери його підштовхнув товариш, який знав, що Іван — майстер на всі руки.

«У мене запитали, що ти вмієш робити. Кажу, що можу майже все — пофарбувати, відремонтувати, поварити автомобіль, водити. Із 18 років на грозовому автомобілі працював. І мене взяли».

З того часу минуло 15 років, і Іван досі служить у ДСНС.

Служба під час війни: як змінилася робота рятувальників і що допомагає триматися

З початком повномасштабної війни робота водія-рятувальника змінилася кардинально — стала інтенсивнішою, а психологічний тиск відчутніший. Проте впоратися з цим допомагає підтримка колег та психологів.

«Підтримка, зокрема особового складу, дуже хороша. З хлопцями можна зустрітися, посидіти трошки, поговорити. Дуже багато залежить від колективу, в якому працюєш, і якщо у вас все добре на роботі, то воно все добре загалом у житті. Бо приходиш після додому, а там порожньо, тихо, немає з ким словом перекинутися. А вони завжди на зв’язку й готові підтримати», — каже Іван.

За його словами, останніми роками суттєво покращилося технічне забезпечення служби, що полегшує виконання завдань під час гасіння пожеж (у тому числі лісових) та розборів завалів. Проте ризики залишаються високими й роботи буває дуже багато, тож і водії ДСНС — це не просто водії. Вони активно беруть участь у рятувальних операціях, допомагають розбирати завали, гасити пожежі.

Обстріл школи в Миколаївці — історія, що залишила слід у пам’яті

У пам'яті Івана зберігається багато історій, пов’язаних з роботою. Але одна з них, що сталася 28 вересня 2022 року, закарбувалася особливо глибоко. Він був вихідний, коли біля його дому в Миколаївці стався обстріл школи, яку використовували як укриття місцеві жителі. Іван, не роздумуючи, взяв бронежилет і каску та побіг на місце події.

«Спочатку здалося, що там нікого немає, аж раптом побачив чоловіка, який виліз із підвалу, що був частково завалений. Перебуваючи в стані шоку, він шукав свою дружину. Я його запитав, чи є ще хтось, він сказав, що немає», — згадує Іван.

Одночасно поряд з’явився ще один чоловік, який сказав, що у підвалі можуть перебувати люди. Тоді ж одразу почали їх гукати та розбирати завали. У підсумку, вони знайшли двох лежачих людей, двох маленьких дітей, кількох літніх та цілу родину.

Довідка. Як повідомив того дня ексголова Донецької ОВА Павло Кириленко, обстріл стався близько 5 ранку й росіяни використали ракету з С-300. У сховищі, яке було облаштоване для цивільних, на момент обстрілу було 12 осіб. Тіло жінки, яку шукав чоловік і яка працювала у школі, знайшли пізніше після розборів завалів.

«Коли вже сходами спустився, зрозумів, що стою по коліна у воді. Прорвало опалювальну систему й було потрібно виходити звідси. Намагався людям донести, що потрібно вийти, бо затопить, і може бути ще один прильот і є інший підвал, щоб сховатися. Вони ніби слухають, але не всі погоджуються. А тут ще побачив, що усі вони вкриті білим пилом з побілених стін. Тоді порадив намочити речі та протерти, прикрити обличчя, щоб не вдихати вапно, яке осідало всюди й могло зашкодити. Хтось почув і почав це робити, хтось ні. Одна з жінок почала кричати на мене, казала, що нічого робити не буде й виходити не хоче, а потім виявилося, що у неї там був син паралізований… Власне, емоції були пов’язані саме з цим, бо його важко було транспортувати, а ще — зі страхом потрапити під обстріл», — згадує Іван.

Попри напружену ситуацію він залишався спокійним і зосередженим на допомозі, бо підвал вже посипався й тримався на балці та міг будь-якої миті завалися остаточно. Ліхтариком знайшли вихід і за допомогою інших чоловіків спочатку вивели дітей, потім — хворих, а далі вже виходили ті, хто міг самостійно пересуватися.

«Не ображайтеся на тих людей, які на вас трішки нецензурно лаялися. Воно накипіло просто», — сказала Іванові жінка, яку він врятував разом із дітьми.

За його словами, рятувальники стикаються з різними реакціями людей, які ще перебувають у стані шоку. Хтось плаче від полегшення, хтось мовчить, а хтось, як у випадку з цією жінкою, виплескує весь біль і страх, що накопичився, на першу людину в формі, яка прийшла на допомогу. Але всі розуміють, що така поведінка — це не прояв невдячності, а лише захисна реакція психіки на травматичну подію. Головне — виконати свою роботу якісно, і це єдина річ, яка має значення в момент порятунку.

«Стіни впадуть, а вам ще жити»: про вибір залишатися чи виїжджати

Іван глибоко замислюється над вибором людей залишатися у прифронтових містах, як-то Слов'янськ чи Миколаївка. Коли почалася повномасштабна війна, він вивіз родину у безпечне місце і зараз вони живуть на Полтавщині, поряд із його батьками. Каже, що регулярно їх відвідує й найбільше прагне забезпечити дітям спокійне та повноцінне життя.

«Я зняв їм квартиру, старший до школи ходить, бо навчання онлайн не дає потрібних знань та спілкування з людьми. Жива комунікація та спілкування з однолітками є ключовими для розвитку дитини. Коли дитина закрита з комп'ютером і спілкується тільки зі своїми друзями через гаджети, це не є добре», — каже Іван.

Він не закликає всіх виїжджати, але вважає, що кожен має відповідати за свої рішення, особливо коли йдеться про безпеку сім'ї.

«Якщо ти для себе щось вирішив, наприклад, виїхати в більш безпечне місце — треба робити, бо це твоє рішення. І не треба когось слухати, хто тобі щось  розповідає про прильоти в інших містах, ще щось. Якщо самі для себе зробили висновок, що тут небезпечно, треба подумати не тільки за себе, а й за свою родину. Ніколи не потрібно прив'язуватися до стін. Стіни завтра впадуть, а вам ще жити, і вашим дітям жити. І їх треба на ноги ставити, як нас ставили наші батьки. Це найголовніше. Ми повинні в своїх дітях бачити, що вони впевнені в собі, щоб вони твердо на ногах стояли. А твоїй дитині не допоможе більше ніхто, якщо ти не допоможеш», — підсумовує Іван Вакула, який продовжує служити на Донеччині, знаючи, що його робота допомагає людям зберегти найголовніше — життя та надію.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі