Яніна Діденко: Зробила все, щоб діти не знали, що таке війна
Яніна Діденко не планувала евакуюватися і до останнього разом із родиною залишалася Зарічному Донецької області. Але в якийсь момент у голові промайнуло: «Час покувати валізи» і наступного ж дня вони вирушили «в нікуди». Вчасно. І жодного разу не пошкодували.
Родина Яніни дуже добре жила у рідному селищі на Лиманщині. Двоє діточок, господарство, робота, добротний будинок. Жили, будували плани…
Коли почалася повномасштабна війна – не планували нікуди їхати. Тоді здавалося, що все минеться, що надовго не затягнеться і буде приблизно як у 2014 році, коли тільки починалася російська агресія.
«Ще 16 квітня 2022 року ми навіть не думали, що будемо виїжджати. По-перше, у нас взагалі не було нікого, до кого можна було б поїхати, хто міг би надати прихисток. По-друге, вважали, що це швидко закінчиться, бо вже був досвід у 2014 році. Та й взагалі, було просто страшно з двома дітьми їхати кудись світ-заочі. Кому і де ми потрібні?».
Але доля вирішила інакше. Тоді вже почалися сильні обстріли, було чутно вибухи. Власного підвалу не було, тож доводилося брати дітей та бігти до сусідів, які жили через один будинок від них.
«Старший син, якому тепер вже 16 років, розумів, що відбувається і чому доводиться так себе поводити. А молодшому, якому на той момент було лише 3 роки, ми не могли пояснити, чому потрібно кудись бігти, іноді й серед ночі, та сидіти в сирому підвалі. Він не знав про війну. Коли щось десь гриміло, ми казали, що то грім. «Мама, я не боюсь грому, підемо додому, будь ласка, дуже прошу, мамочка». Ми нічого не могли з ним зробити. Та й що можна пояснити дитині у такому віці? Лякати війною?».
Останнім «дзвіночком», який змусив схопити все, що взагалі можна було на той час, став обстріл школи, поряд з якою вбило людей. Російський снаряд тоді прилетів до однокласниці на подвір’я та вбив переселенців з Попасної, які намагалися тут знайти прихисток. Людей вбило майже на очах у її старшого сина.
«Вона мені подзвонила, плакала, розповідала. Школа була поряд з їхнім будинком і після прильоту діти вибігли та побачили вбитих. Старший син подруги побачив все на власні очі. Вони одразу переїхали в Лиман до друзів. Після того почалися постійні обстріли. І 17 квітня був черговий сильний обстріл. Чоловік тоді потягнув нас всіх у підвал до сусідів, а коли повернулися додому, то з’ясували, що зникло світло, якого, до речі, й досі немає, як і газу та інших «благ». Саме в цей момент я зрозуміла, що вже все – потрібно бігти. З ліхтариком позбирали речі та приїхали до батьків в Лиман, переночували та поїхали разом із родиною рідного брата, який також вже був у батьків з дружиною та маленькою дитиною».
Поки збирали речі говорили про те, куди їхати. Невістка згадала, що десь на Черкащині у неї жила бабуся і там була якась хата. Вночі дзвонила родичам і вже на ранок у нас була адреса невеличкого села на Черкащині – Бойківщина. Батьки їхати відмовилися, тож вирушили двома сім’ями.
«Вже в дорозі, коли були поряд із Краматорськом, зателефонувала та сама однокласниця, на подвір’я яких прилетів снаряд. Вона плакала і казала, що хочуть виїхати з Лиману, але чоловік не знає доріг і взагалі незрозуміло, куди їхати. Ми їй сказали просто сідати в машину та наздоганяти нас. Зустрілися у Дніпрі та поїхали разом на Черкащину».
Коли приїхали, то посеред села зустріли двох жіночок. У них запитали про те, як дістатися за вказаною адресою.
«А вони дивляться на нас – стоять три родини з 4 дітьми, наймолодшому з яких виповнилося лише 8 місяців. З’ясувалося, що одна з жіночок – староста села, а друга – продавщиця у місцевому магазині. І вони запитують: «І що ви там хочете знайти, як плануєте розміститися?». А ми як побачили цю хату, то там дійсно місця немає навіть для однієї сім’ї. Ніхто не жив, купа якогось мотлоху, води чи якихось інших «благ» немає. Тож стоїмо посеред вулиці й кажемо: «Ми переселенці з Донеччини. Будь ласка, ми дуже втомилися в дорозі, допоможіть знайти хоча б якесь приміщення (школу, садочок будь-що), де ми змогли б переночувати, а потім вирушити щось шукати по селах». Замість відповіді вони просто взяли телефони та почали обдзвонювати всіх у селі».
Так знайшли будинок, який був виставлений на продаж. Спочатку думали, що переночують та поїдуть, але їм запропонували залишитися.
«Потім брат з дружиною та малим племінником поїхали в Київ, а з родиною однокласниці ми ще 1.5 місяці жили разом. Потім вони також знайшли нове житло. А ми тут і живемо. Ще й батьки до нас приїхали. Ще під час евакуації мені подзвонила свекруха, плакала і казала, що українські військові попередили всіх про можливий наступ росіян і сказали швидко збирати речі та їхати. Тож вона та батьки Яніни десь за дві години у чому були, у тому й виїхали до Лиману, щоб переночувати у ветеринарній клініці брата. Назад вони вже повернутися не змогли. 18 квітня Зарічне закрили на в’їзд».
Батьки Яніни ще пару днів побули в Лимані, а потім їх прихистили в Щурово. Там прожили приблизно місяць, а потім приїхали до дітей на Черкащину. Взимку жили всі разом, а зараз батьки прибрали той будиночок бабусі й влітку живуть там.
Свекор так і залишився в Зарічному. А мати чоловіка загинула.
«Вони зі свекром давно були розлучені, але підтримували добрі стосунки. Свекор відмовився виїжджати, бо хотів наглядати за нашими будинками й не допустити пограбувань. А свекруха постійно до нього приїздила, допомагала. У вересні, коли почалося звільнення нашого району збройними силами України, росіяни гатили по них з чого тільки могли. На той час вже просто неможливо було знаходитись і коли вона разом із чоловіком, з яким давно жила, хотіли виїхати – потрапили під обстріл. Їхню машину розстріляли. Ми знайшли їх тільки через 6 днів. 30 вересня вони загинули, а 6 жовтня люди розповіли нам, що їхня машина стоїть розстріляна».
Доступу туди не було. Довелося залучити поліцію. Тіла забрали та перевезли у морг Краматорська. Чоловік Яніни тоді поїхав і тільки 18 жовтня вони змогли поховати мати в Лимані. Забирали тіла з моргу разом із сином того чоловіка, який жив та загинув зі свекрухою. Самі їх і ховали, тому що не було кому навіть викопати ями…
Сьогодні родина живе спокійним життям у селищі на Черкащині.
@yanina1905 #переселенці#селоілюди #літо2023??? ♬ Це моя земля - Alex Fleev
Яніна каже, що зараз їх вже сприймають за місцевих. Навіть коли розмови заходять про переселенців. А на самому початку всім селом, не зговорюючись, допомагали родині.
«Нам несли все, що тільки можна було. Мені було так незручно приймати цю допомогу, що який час просто ледь не плакала. Картопля, консерви, м’ясо, сало тощо. Та що там казати, якщо ми з мамою 300 банок консервації зробили минулого літа саме з тих овочів, які нам давали люди. Розумієте? Раніше сама всім допомагала, а тут… Зараз вже самі обробляємо землю, посадили багато картоплі, овочів, зелені. Тим більш, що мій чоловік – перевізник, і зміг привезти навіть наш міні-трактор з дому. Тож займаємось. А ще у нас повне село друзів, до яких періодично ходимо з молодшим сином».
@yanina1905 #селоілюди #славаукраїні?????? ♬ TUTUTUTU - NUEKI & TOLCHONOV & GREEN ORXNGE
@yanina1905 #селоілюди #славаукраїні?????? ♬ TUTUTUTU - NUEKI & TOLCHONOV & GREEN ORXNGE
@yanina1905 #переселенці#селоілюди #літо2023??? ♬ Це моя земля - Alex Fleev
Але як би добре не було, а думками та серцем все одно десь там – на Лиманщині.
«Я продовжую працювати в «Зеленбуді», правда в дистанційному режимі. Чоловік часто буває в Лимані. Ми бачимо, як все відновлюється, як потроху приходить до тями наш постраждалий район. Я абсолютно впевнена, що ми все відбудуємо, що у нас буде навіть краще, ніж було. Початок вже є, а буде набагато більше і краще, коли війна нарешті скінчиться. І я також докладаю якісь зусилля для цього, нехай навіть і без присутності там. Мені дуже хочеться, щоб всі ті зрадники потім побачили, що вони втратили та хто такі українці насправді. Коли ми хочемо – можемо все, і навіть більше».
І хоча думками жінка вже не просто «на валізах», а вдома, навіть вибирає шпалери та «закінчує ремонт каміна», який так і залишився в розібраному стані на час виїзду, повертатися в Зарічне поки що не планує.
«У мене є діти, і я зробила все можливе, щоб вони не бачили й не чули війни. У мене є відповідальність перед ними, і я вважаю, що саме так має бути. Чи сумую за будинком, сусідами, знайомими? Звісно. Там свекор залишився і ми щодня чекаємо на дзвінок, бо зв’язок дуже поганий. Але перш за все – я мати. І повинна зробити все, що можу для того, щоб мої діти були здорові як фізично, так і психологічно. Щоб вони не знали, що таке війна».
@yanina1905 #дітиукраїни?? #ойулузічервонакалина ♬ оригинальный звук - Янина
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
