Юрій Понуренко: Коли повертався в Богородичне, мені казали, що я божевільний
Юрій Понуренко виїхав із села Богородичне Донецької області 16 травня 2022 року.
Його родина – дружина та донька – на той час вже були за кордоном. Згадує, що коли тільки вирішив евакуюватись, то взагалі не знав, куди їхати. У село Хороше Синельниківського району Дніпропетровської області покликали знайомі, які раніше виїхали з Богородичного і знайшли там прихисток.
12 вересня військові ЗСУ підняли над рідним селом прапор України.
Вже через місяць, 14 жовтня, Юрій вперше приїхав додому.
«Десь тиждень намагався зрозуміти, що тут та як. Поїздив, походив, подивився… Все зруйновано вщент. Мого будинку просто немає – його знищили. Жодної вцілілої речі не залишилось, згоріло все».
За тиждень повернувся на Дніпропетровщину, але ненадовго. По-перше, знав, що вдома вже знову Україна, по-друге – це рідні місця, та ще й робота.
«Там (у селі Хороше), може й тихо та більш комфортно. Нас добре приймали, нічого не можу сказати поганого. Нам дуже допомагали співробітники сільради Синельніковського району, і продовжують допомагати тим, хто ще залишився. Ми дуже вдячні за таку підтримку. Але якісь внутрішні відчуття не давали спокою. Наче «не у своїй тарілці». Щойно повернувся в рідне село, так і депресії вже немає. Тут я самостійний, у мене є робота. Там потрібно жити на допомогу у розмірі 2 тисячі гривень, а тут я продовжую працювати на насосній станції та щомісячно отримую повну зарплату. Різниця все ж таки є. Тим більш, що і вже не молодий, шукати щось…».
Юрій став найпершим мешканцем Богородичного, що повернувся з евакуації додому.
«Приїхав 10 грудня, щоб вже нікуди не виїжджати. Як раз у самісіньку зиму, коли були морози. Мені всі казали, що я божевільний. Але вирішив і все. Заздалегідь підготувався – купив все необхідне, щоб прожити навіть в таких умовах, які побачив. Щоправда, живу в будинку сусідів, які поки що не планують повертатися».
Найскладнішим, за його словами, було те, що немає мосту, тож виїхати за тими ж продуктами неможливо. До того ж у Сіверському Донці періодично прибувала вода, і дістатися кудись взагалі ні в кого не виходило. А от коли вода не підіймалась, то переходив через цей зруйнований міст за продуктами.
Залишки мосту, що з’єднував Богородичне та Святогірськ: фоторепортаж
«У селі весь час війни жила родина – Микола та його старенька матуся. І до них приїздили волонтери. Микола розповів, що я також вже вдома, тож вони залишали іноді продукти й для мене. Але було таке, що і вони не могли до нас дістатися, і нам річка та лід не дозволяли вийти з села, то доводилося сидіти без хліба».
Згадує, що на адаптацію до нових умов був потрібен час. Дуже рятувало те, що був не сам у селі.
«Звісно, якийсь час пішов на те, щоб звикнути до того, що бачу – суцільне руйнування замість красивого та заможного села. І хоч восени вже був тут, все бачив, розумів, що мого будинку вже також немає і жити буду у навпроти нього – у сусідів, але все одно десь 2 місяці пішло на адаптацію та прийняття такої ситуації. Приблизно через місяць приїхала ще одна родина. Тож на все село взимку після деокупацї жили 5 людей. І ми підтримували один одного. Навіть попри дуже поганий зв’язок намагалися знайти можливість зателефонувати та дізнатися, як справи. Або побачитись».
Електроенергії в Богородичному немає. Як немає й розуміння того, коли вона з’явиться та чи буде взагалі, бо відновлювати поки що нічого.
«Я привіз із собою ліхтарик, який заряджається від сонця. Свічки були, але намагався не користуватися ними, бо вони дають сильну кіптяву і коли довго горять, то важко дихати в кімнаті. Тож рятував ліхтарик. У мене буржуйка – готував собі їжу та зігрівався. Згодом вже волонтери привезли генератори, і тепер ми хоча б можемо зарядити телефони. Сильно часто не користуємось, бо дорого виходить, але це вже набагато краще, ніж було. Дуже підтримав мене мій кум, який зараз живе у Святогірську. Він, бувало, хліб привозив, повербанки, за що я дуже йому вдячний».
Як сьогодні виглядає Храм Пресвятої Богородиці «Всіх скорботних радість» у Богородичному (фото)
Зараз вже зі Святогірська мешканцям Богородичного щодня передають гарячі обіди, двічі на тиждень – хліб.
«Ми підходили у зазначений час до зруйнованого мосту, нам спускали. Дуже вдячні очільнику Святогірської МВА Володимиру Рибалкіну, що він посприяв. Нам всю зиму возили хліб, потім гарячі обіди. А ще нам дуже допоміг волонтер Андрій з Ізюма. Він привіз надувний човен, яким ми користувались, коли підіймалась вода у річці. Спускалися, переправлялися на іншій берег, брали хліб та передавали потім людям у нашому селі, яких тепер вже 25».
Найважче, каже Юрій, що немає електроенергії. Якби світло повернули, то життя, хоч і у зруйнованому селі, заграло б новими фарбами. А ще чоловік мріє про свій будиночок. Навіть якщо це буде мобільний...
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
