Брати-рятувальники зі Слов’янська нагороджені нагрудним знаком “За відвагу в надзвичайній ситуації”

Брати-рятувальники народилися в селі Максимільянівка Покровського району. Вступили до лав Служби порятунку у 2016 році.

Ще зі шкільних років брати мріяли про рятувальну справу. Після строкової служби в ЗСУ доля привела їх до 73-ї ДПРЧ у місті Курахове. “У дитинстві ми врятували жінку, яка тонула в копанці, тоді ще школярами були — просто не змогли пройти повз. Також самі гасили суху траву. Нам це завжди було цікаво. А після армії запропонували спробувати себе в ДСНС — і ми без роздумів погодилися. Тепер ми на своєму місці, а мрія з дитинства стала реальністю”, — рятувальники Постові.

Рятувальники Олександр та Михайло з перших днів повномасштабного вторгнення виконували найскладніші завдання в умовах бойових дій. Вони гасили пожежі, ліквідовували наслідки ворожих обстрілів, розбирали завали зруйнованих будівель, рятували людей з-під уламків. Також залучалися до підвозу питної та технічної води до прифронтової Мар’їнки та допомагали з евакуацією місцевих жителів, багато з яких довго не наважувалися покинути домівки.

Рятувальники щодня стикаються з болем, втратами й трагедіями, які не залишають байдужими навіть найдосвідченіших. Вони звикли до роботи в надзвичайно складних умовах, до диму, вогню, обстрілів і руйнувань. Але є моменти, які пробивають навіть найміцнішу броню. Такі виклики назавжди залишаються в пам’яті, стають шрамами на серці, з якими доводиться жити. Але навіть попри це, рятувальники продовжують робити свою справу — бо інакше не можуть.

“У 2024 році в селі Ізмайлівка Покровського району прилетів ворожий снаряд у приватний будинок. Удар був прямий, загинула вся родина — чоловік, дружина та двоє дітей. Ми приїхали на виклик, почали розбір завалів. Це дуже важко морально — коли бачиш, що ще кілька годин тому це була сім’я у своєму домі, а тепер їх просто не стало. Такі моменти не забуваються”, — пригадує Олександр Постовий.

“Це сталося у 2022 році, в Максимільянівці. Я щойно повернувся після добового чергування, був удома, намагався трохи перепочити. І тут пролунав дзвінок — телефонує сусідка, голос тремтить: "Твого брата поранило. Він біля дому." Я миттєво сів у машину й помчав. За кілька хвилин був на місці. Брат лежав на землі, поранений, але живий. Я не питав нічого — просто підняв його, завантажив у машину й рушив до Курахового. Дорогою було страшно не через поранення, а через усвідомлення, що це саме він — мій брат. Коли ти рятуєш когось стороннього — тримаєшся, дієш чітко. А тут усе по-іншому. Серце стискається, паніка накриває, але мусиш бути сильним — для нього, для себе. Найважче було знати, що це рідна людина між життям і смертю, і що зараз багато залежить від твоїх дій”, — ділиться Михайло Постовий.

Наприкінці 2024 року братів Олександра та Михайла перевели до Слов’янська, де вони продовжили службу у складі місцевого підрозділу. Роботи вистачало — виїзди на обстріли, розбір завалів, допомога місцевим мешканцям. Вони швидко влилися в нову команду і продовжили виконувати свою роботу так, як робили це завжди — спокійно та зосереджено.

“За час служби в новому підрозділі я встиг врятувати бабусю, яка пішла годувати котів і провалилася в старий колодязь. На щастя, вона впала в багнюку, тож обійшлося без серйозних травм. Ми з відділенням швидко дістали її — одна з тих ситуацій, коли все закінчується добре. Але були й інші випадки. Під час одного з виїздів у приватний сектор, зайнявся будинок після прильоту. Загасили пожежу, почали розбирати завали. Тоді нам довелося деблокувати тіла двох загиблих дівчат, вони сильно обгорілі. Таке не забувається. Це залишається з тобою назавжди”, — пригадує Михайло.

“Під час одного з обстрілів у приватному секторі Слов’янська частково було зруйновано житловий будинок. Ми прибули на місце — всередині були люди. Одного чоловіка повністю завалило конструкціями — врятувати його не вдалося. А з протилежного боку будинку вдалося врятувати іншого чоловіка. Це часто так: одного рятуєш — іншого вже не встигаєш… Але кожного разу ми робимо все, що можемо”, — ділиться Олександр.

Рідні братів зараз знаходяться в різних куточках України. Їхні дружини проживають у Дніпропетровській області. Попри відстань, усі родичі постійно на зв’язку, хвилюються за них і підтримують у всьому, що б не сталося. Вільний від роботи час рятувальники проводять зі своїми сім’ями та полюбляють разом ходити на риболовлю, бо вважають, що саме там можна відпочити морально.

“Ми мріємо про мир і про те, щоб у нас більше ніколи не було таких сусідів”, — брати-рятувальники Олександр та Михайло Постовий.