Діти прифронтового Слов’янська: про що мовчать і з чим ідуть до психолога

У прифронтових містах Донеччини діти зростають у реальності постійної небезпеки, повітряних тривог і нестабільності. Проте, як зазначають фахівці, найбільший вплив на психіку дитини мають не зовнішні обставини, а внутрішня атмосфера в родині. Психологічний стан дорослих, їхня здатність говорити про страх, підтримувати одне одного і реагувати на стреси — усе це формує у дитини відчуття безпеки або, навпаки, вразливості.

Про те, як діти переживають війну, чому мовчання дорослих лякає більше за вибухи, з чим приходять підлітки до фахівців та як підтримати психіку дитини — розповіла «Слов’янським відомостям» дитяча психологиня Ірина Смєлкова, яка працює у «Клініці, дружній до молоді» в Слов’янську.

Дитина може не знати слова «війна», але знає, що матусі страшно

Понад десять років Ірина Смєлкова супроводжує молодь та їхніх батьків на шляху до ментального здоров’я, усвідомленого батьківства та подолання дитячих травм у рідному місті. Зараз, на четвертому році повномасштабної війни вона наголошує, що не стільки страшні звуки лякають дітей, скільки реакція їхніх батьків, адже діти дуже чутливі до настроїв дорослих. Особливо, якщо ідеться про малечу, яка може й не розуміти, що таке обстріли, але чудово «зчитує» мамину напругу, татові сльози, дідусеве мовчання. Якщо батьки не можуть проговорити навіть собі про страхи чи біль, не здатні опанувати себе й дати ладу, то ці емоції проростають у дитині як тривожність, плаксивість, нічні страхи або навіть біль у животі.

«Коли батьки відчувають страх, тривогу, паніку або постійну напругу, діти це помічають, навіть якщо дорослі намагаються це приховати. Вони можуть не розуміти причини цих емоцій, але відчувають неспокій, що може виливатися у власні страхи, тривожність, проблеми зі сном, зміни в поведінці або навіть фізичні симптоми. Діти вчаться реагувати на небезпеку, спостерігаючи за реакцією дорослих. Якщо батьки демонструють страх, то вони роблять висновок, що ситуація дійсно дуже небезпечна і їм теж потрібно боятися. Навпаки, якщо батьки, попри власні переживання, намагаються зберігати спокій, пояснювати ситуацію відповідно до віку дитини та створювати відчуття безпеки, це допомагає дитині краще справлятися зі стресом», — каже психологиня Ірина Смєлкова.

Саме тому, за її словами, психологам часто доводиться працювати не лише з дітьми, а й з їхніми батьками, допомагаючи дорослим усвідомити все, що з ними відбувається, та впоратися зі своїми емоціями, щоб створити стабільніше і безпечніше середовище для дитини.

«Коли батьки не справляються зі своїми емоціями — діти теж не можуть почуватися в безпеці. А якщо в родині ще й конфлікти, байдужість чи неприйняття, тоді дитина зовсім втрачає опору», — каже психологиня Ірина Смєлкова.

Щастя дітей починається зі зцілення батьків та їхнього дитинства

Саме з родинними проблемами діти й підлітки звертаються найчастіше у місті, що знаходиться у відносній близькості до активної лінії бойових дій, попри те, що регулярно чують звуки вибухів та обстрілів. Звертаються не через те, що бояться війни, а тому що не можуть порозумітися з тими, хто мав би бути найближчим. Хтось хоче, щоб мама нарешті вислухала. Хтось — щоб тато не кричав. А хтось просто шукає місце, де його не засуджують і не знецінюють.

«Діти часто несуть біль, який не їхній. Це біль поколінь, біль батьків, які самі були колись не почуті. Когось недолюбили, когось — перелюбили. І це формує стиль стосунків зі своїми дітьми. Тому я завжди кажу, що спочатку треба розбиратися з батьками, а вже потім «лікувати» дітей». Треба зцілити дитячі травми батьків, які дуже ускладнюють спілкування зі своїми маленькими, а потім і вже дорослими дітьми. Тому важливо працювати не тільки з дитиною, а й із сімейною системою загалом. Дитина — це елемент системи, тому без роботи з батьками неможливо досягти тривалого ефекту», — впевнена Ірина Смєлкова

Вона каже, що більшість дорослих, які звертаються по допомогу, — це ті, хто пережили в дитинстві щось болісне. І тепер, не розуміючи, як це працює, несвідомо передають ті ж моделі своїм дітям.

«Хтось у дитинстві чув: “Поки живеш у моєму домі — нічого твого тут немає”. І ця одна фраза потім виростає у відчуття покинутості на все життя. І вже доросла людина або боїться близькості, або чіпляється за неї будь-якою ціною», — каже Ірина.

НМТ — додатковий стрес для підлітків прифронтових регіонів

Уже згадані труднощі, з якими стикаються діти прифронтових міст, доповнюються ще одним серйозним випробуванням — Національним мультипредметним тестом (НМТ). Цей іспит сам по собі є джерелом стресу для будь-якого випускника, але для дітей з регіонів, що перебувають під постійним ризиком обстрілів, він перетворюється на багаторівневе випробування.

По-перше, сама підготовка до НМТ у таких умовах є величезним навантаженням. Діти, які понад три роки навчаються у дистанційному форматі, змушені самостійно готуватися до іспитів. До того ж, у Слов’янську набагато частіше лунають звуки повітряної тривоги, порівняно з іншими регіонами, і це теж не додає спокою, вимагаючи ще більшої  стійкості та самодисципліни. Кожен звук вибуху, кожна сирена впливає на здатність зосередитися та засвоїти матеріал.

По-друге, не менш гостро стоїть питання логістики та фінансових витрат. Щоб скласти НМТ, випускникам з прифронтових міст доведеться їхати в інші регіони, наприклад у Дніпро.

«Це означає пошук коштів на дорогу, житло на кілька днів (нерідко для дитини та супроводжуючої особи), харчування. Для багатьох родин, чиї фінансові можливості значно зменшилися через війну або втрату роботи, це стає майже непідйомним тягарем. Необхідність адаптуватися до нового місця, переживання за безпеку рідних, які залишилися вдома, додають емоційного напруження, що може негативно позначитися на результатах тестування. Тож ці іспити дійсно стають для них додатковим стресом і багаторівневим випробуванням, на жаль», — каже Ірина Смєлкова.

Селфхарм: коли підліток кричить про допомогу без слів

Окремо психологиня загострила увагу на проблемі самошкодження (селфхарму) у підлітків. За її словами, це не просто «порізи», а спосіб впоратися з сильним емоційним болем, який підліток не може висловити інакше. І це не обов'язково означає бажання померти, але є значним фактором ризику і вимагає негайної уваги.

«На жаль, час від часу ми бачимо, що підлітки починають шкодити собі. Це не примха, а спосіб впоратися з емоційним болем, який вони не можуть висловити словами. Це необов’язково може бути пов’язано з війною, сиренами чи обстрілами, адже явище спостерігалось і до війни. Часто це наслідок невирішених конфліктів у сім'ї, відчуття самотності, або ж нерозуміння дорослих. Для нас, психологів, це чіткий сигнал: дитина кличе на допомогу, і наш обов'язок — почути цей крик та надати професійну підтримку. Важливо, щоб батьки не ігнорували такі прояви, а зверталися до фахівців, адже самолікування тут не працює. Єдине, що можу порадити тим, хто має цю проблему й не може з якихось причин звернутися до фахівця, спробувати замінити предмет, який ранить, на щось інше. Наприклад, можна взяти шматочок льоду та потримати його в долоні», — зазначає психологиня Ірина Смєлкова.

Де шукати опору у Слов’янську підліткам та дорослим: важливість підтримки та доступні ресурси

Війна вносить глибокі корективи у життя кожної родини, особливо у прифронтовій зоні. Зіштовхуючись із постійним стресом, фінансовими труднощами, розлукою та страхом, дорослі часто забувають про власні потреби, зосереджуючись на дітях. Однак психологиня Ірина Смєлкова наголошує: турбота про ментальне здоров'я дорослих є фундаментом для стабільності всієї родини.

«Ми не можемо налити з порожнього глечика. Якщо батьки виснажені, тривожні та не мають сил впоратися зі своїми емоціями, їм буде вкрай важко підтримати своїх дітей. Тому дуже важливо, щоб дорослі знаходили час і можливості для власної психологічної підтримки», — підкреслює Ірина.

Це може бути спілкування з близькими, звернення до психолога, участь у групах підтримки або просто виділення часу для відпочинку та відновлення. На щастя, навіть у таких складних умовах, як у Слов'янську, існують ресурси для отримання допомоги. Це можуть бути:

• «Клініка, дружня до молоді»;
• громадські організації та благодійні фонди, які пропонують безоплатні психологічні консультації, тренінги та групи підтримки для дорослих та дітей;
• онлайн-платформи та гарячі лінії психологічної допомоги, які працюють по всій Україні та надають підтримку дистанційно;
• соціальні працівники та шкільні психологи, які також можуть бути першою точкою входу для отримання кваліфікованої допомоги.

Пам'ятайте, звернення за допомогою — це не прояв слабкості, а акт відповідальності перед собою та своєю родиною. Адже здорова психіка батьків є найкращим захистом та опорою для дітей у будь-яких обставинах.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі