Економіка має працювати: попри обстріли у Слов’янську не припиняє роботу гончарний цех
На Донеччині продовжуються обстріли, йдуть бої. І хоч зараз ми отримуємо все більше гарних новин від українських військових, які звільнюють українські міста від загарбників, ситуація в Слов’янську досі залишається напруженою.
Наразі в місті залишаються і відмовляються евакуюватися понад 20 тисяч мешканців. Відкрито далеко не всі магазини, газу немає, з водою часті проблеми. Проте тут все ще працюють та виробляють власну продукцію кілька підприємств.
Слов’янську кераміку знають далеко за межами сходу України. Це відоме місто керамістів, яке прославилося з давніх-давен гончарною справою. Колись у Слов’янську були великі підприємства, які виготовляли керамічні вироби. Згодом залишилось приблизно 100 дрібних підприємств, що виробляють сувенірну продукцію. Вироби продавали по всій Україні, а також експортували до росії. Зараз же таких цехів у місті залишилося близько десяти.
Одне з них очолює Володимир Кирик, чий цех продовжує робити глиняний посуд за старовинними технологіями навіть під час повномасштабної війни. Сьогодні, через обстріли, стіни цеху для фортеці довелося обкласти глиняною цеглою і працювати в таких умовах. Сировини для виготовлення посуду залишається дуже мало, адже більшість кар'єрів, які постачали глину, знаходяться на окупованій росією території. Проте Володимир не тільки не хоче їхати з міста та залишати роботу, а й вірить, що Слов'янськ залишиться українським. І допомагає…
Майже 10 років…
Володимир – корінний мешканець Слов'янська, він все життя прожив у місті. Гончарним виробництвом займається ще із 2004 року і може просто годинами розповідати про своє підприємство, адже для нього «це життя».
«Щоб виробництво працювало і розвивалося, на це потрібно «хворіти».
Оскільки конкуренція дуже велика, українські підприємці вдаються до оригінальних пропозицій. Вже не можуть гончарні майстерні просто виробляти продукцію так званого мас-маркету. Зокрема й продукція, яка виробляється тут, має бути і є унікальною. Останнім часом, за словами Володимира, виготовлену продукцію купують та везуть на продаж в інші міста. А там продають як власну, вже з доданою вартістю.
«Ми ж хочемо, щоб це був наш автентичний розпис, щоб автентичне оздоблення було саме слов’янське. І щоб коштував виріб своїх грошей, тобто стільки, скільки є його справжня ціна».
Саме тому малюнки на його піалах та мисках вирізують вручну. Після цього всі вироби обприскують кефіром, як у старі часи, та змащують медом із воском. Такі дії додають продукції комору, коли вона обпалюється в грубці, тож виходить вона… чорною. Далі продукт «старіють» і вироби виглядають такими, наче їх ще прадіди виготовляли. Так із червоної глини народжується етно-серія.
Робота під час війни потрібна й працівникам
Попри заклики евакуюватися через обстріли та відсутність газу й тепла в осінньо-зимовий період, Володимир категорично не хоче виїжджати та вивозити підприємство. Хоча й визнає, що знаходитись у Слов’янську небезпечно, оскільки місто періодично обстрілюють. Та справа не тільки у ньому самому та небажанні виїжджати у безпечне місто…
«Слов’янськ – це моя батьківщина. Місто-фортеця. Це українське місто, яке має давні традиції. Я розумів, що не зможу виїхати і не бачив себе не в межах свого міста. Є працівники, які ухвалили рішення не виїжджати зі Слов’янська і я надаю їм робочі місця. Вони працюють, одержують зарплату».
Для забезпечення безпеки цех обклали глиняною цеглою – стіни стали товщими і більш міцними. Бувають проблеми з водою та електроенергією через обстріли, але й це не стало приводом для евакуації. А нещодавно Володимир купив невелику ділянку поряд із цехом для будівництва гаража. На тому місті за один «приліт» вималювалася велика вирва.
«Ось такий тепер в мене на ділянці котлован, «отрицательно» виріс сьогодні вночі. Збирався будувати гараж, тепер передумав))) буде басейн!».
Попри те, що обсяги виробництва цеху через війну впали вп'ятеро, Володимир не втрачає віри. У планах – знайти нові ринки збуту, а зараз – віра в перемогу України, оскільки більшість кар'єрів, які постачали глину на завод, знаходяться на окупованій росією території.
«При тому обсязі виробництва, як зараз, до весни мені вистачить. Виробництво працює на 15-20%. А навесні? Я вірю у перемогу і що навесні вже буде сировина!».
Володимир наголошує, що під час війни економіка потрібно працювати – це дуже важливо для країни. Тож намагається зробити і свій внесок у вигляді робочих місць, зарплати працівникам та сплати податків.
Окрім того, він займається ще й допомогою мирним мешканцям, які залишилися в місті. З активістами надає гуманітарну допомогу місцевим жителям, які досі залишаються у місті.
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
