Євгенія Алфімова: Життя складається так, як це має бути. І кожен досвід для чогось потрібен
Рейтинг користувача: 5 / 5
Євгенія Алфімова – виконавча директорка Благодійного фонду «Слов’янська мрія». На початку повномасштабної війни виїхала зі Слов’янська, хоч і не планувала цього робити. Але життя склалося так, що побачила та відчула те, про що раніше і не замислювалась – колосальну підтримку українців поза межами нашої країни. І коли настав час – зрозуміла, що потрібно повертатись додому та продовжувати свою роботу, пов’язану з містом та його жителями.
«Коли почалася війна ні в кого з нас спочатку навіть думки не було про те, щоб виїжджати. Навпаки, фонд якось раптово переформовувався і був націлений вже на допомогу місцевим мешканцям. Після 24 лютого ми почали щодня проводити антистресові програми для людей: дихальні практики, медитації, йога, розслаблення. Щодня о 10 ранку збиралися в нашому офісі. Люди приходили, хто хотів, брали участь. Після цього ми залишалися, випікали пиріжки та розвозили у тероборону, військовим. І це була не тільки допомога захисникам, а й підтримка людей, які відволікались від власних почуттів страху та невизначеності, натомість щось робили та відчували, що вони потрібні тут і зараз. Потім нам почали з усіх районів міста гроші на муку та інші продукти. Далі вже почали шити труси нашим військовим – я забирала ситцеву тканину в центрі міста на вулиці Свобода, везла на Артема, де дівчата вже шили. А пошиті знову привозили у центр. Якось так всі згуртувались – і волонтерський центр, і наш фонд, і люди…».
Євгенія згадує, що з першими донорами познайомились під час повітряної тривоги. У бомбосховищі.
«Ми тоді були у волонтерському центрі, який займається допомогою військовим. І тут сирена. Раніше вже були думки про те, що жодного разу не була в укритті, а тут всі пішли і я з ними. А вже коли там перебували, то чомусь вирішила не просто сидіти, а зробити щось корисне. І запропонувала всім зробити дихальні вправи, направлені на заспокоєння та зняття напруги. Разом із нами у бомбосховищі були дві співробітниці французької організації AKTЕD. Почали розмовляти й вони запропонували подати заявку на отримання допомоги, у них якраз розпочиналась гуманітарна програма. Тож вони були першими, з ким почав працювати наш фонд «Слов’янська мрія». А після цього, протягом всього року, фонд вже отримував багато допомоги від різних благодійників, яку передавав мешканцям міста».
Євгенія згадує, що місяць ще була у Слов’янську, хоча чоловік дуже наполягав на тому, щоб вона поїхала, бо «не могла всидіти на місці», дуже активна, а залишатися вже було небезпечно. До того ж у доньки почалися панічні атаки…
«Мабуть, те, що повинно було статися, має відбутися. Думали, що поїде багато людей, але наважились з нашого фонду тільки чотири людини. Збиралась без будь-якого розуміння про те, що це може бути надовго. Навіть не планували, куди саме будемо їхати. Тоді йшла евакуація у Львів, але цей потяг не прийшов і замість нього був інший – у напрямку Хмельницького. Тож сіли та поїхали туди, куди нас везли».
Згадує, що коли приїхали в Київ, то на пероні їх зустрічало багато людей, які несли домашню випічку, смаколики, воду, їжу. Запитували про потреби й намагалися якось допомоги. Те саме було й у Хмельницькому, куди приїхали вночі.
Підтримка біженців була просто колосальною. Після Хмельницького поїхали у Львів і звідти хотіли приїхати вже у Центр йоги в Польщі, оскільки Євгенія та Ірина, з якою їхали, є майстринями йоги – свого часу закінчили Міжнародну школу йоги «Мистецтво життя» і проводили заняття у Слов’янську.
«Думали, приїдемо, будемо практики вести, проводити заняття. Будемо там потрібні. Аж тут виявилось, що в Польщі дуже багато переселенців і там, куди ми збирались, вже немає місць. Проте все ж таки вирішили їхати. Одна дівчина привезла нас до кордону і переходили ми вже пішки. Але що хочу сказати: це було справжнє дійство. Так, ми дуже довго там стояли, але згадувати буду ще багато років ту підтримку українців, яку бачили на власні очі. Тут і клоуни були, які розважали дітей, і віруючи читали молитви, і прості люди (у тому числі з інших країн) ходили поміж тих, хто перетинав кордон, і запитували про потреби. Їжу гарячу пропонували, смаколики, речі, ковдри, навіть валізи. Це взагалі було щось неймовірне, коли бачиш таку єдність та підтримку. Тільки перейшли кордон, а тут також зустрічають з підтримкою та запитують, чого не вистачає, що потребуємо чи бажаємо, включно з ночівлею та підвозом до вокзалу за потреби. Величезна кількість наметів, в яких є все, що тільки можна собі уявити. І жодної копійки не беруть за це. Дуже організовано все, жодного хаосу».
Розмістили оголошення у соціальній мережі, що прибули у Польщу і шукають, де зупинитися. Приблизно опівночі подзвонила жінка, яка запитала де вони знаходяться й сказала, що їхати до них приблизно 1.5 години, але вона приїде, тож шукати більше нічого не треба.
«Вона приїхала – тепер вже наша Івонка (посміхається). Ці люди розділили з нами наш стан. Розмістили нас у своїй спальні на другому поверсі. Сказала: «Пару днів поживете, а далі вже вирішимо, куди поїдете. У нас ці пара днів розтягнулися на місяць».
А потім Євгенії написала у фейсбук подружка, яка давно вже переїхала з України і живе в Англії. Вона розповіла про програму Homes For Ukraine і додала, що вже шукає для них спонсорів. В Англії діє спонсорська система, тобто знаходяться люди, які готові прийняти біженців, після чого оформлюється віза і можна їхати. Вона і знайшла – своїх сусідів та друзів. В одній родині знайшли прихисток Євгенія з донькою, в іншій – Ірина з Ніно, з якими виїжджали зі Слов’янська.
«А поки чекали візу, наша полячка намагалася нас хоч трохи розважити – возила у волонтерські центри, на виставки… Почали робити жовто-блакитні стрічки, мотанки на удачу. Зробили, а потім вона каже, що тепер вирушаємо до друзів продавати їх, щоб були гроші. Зайшли в якийсь магазин і вона звертається зі словами: «Це мої українські друзі, мої дівчинки. Дивіться, яку красу зробили». А наступного дня вже взяла у сусідів велосипеди й ми вирушили в ліс»…
Незадовго до від’їзду до Англії польські сусіди вирішили підтримати грошима, від яких неможливо було відмовитись. Попри те, що у них йшло будівництво і гроші були потрібні самим, вони дали 100 євро і сказали, що образяться, якщо їх не візьмуть. Ті кошти, що залишились, перед самим виїздом Євгенія передала матусі з дітьми – ще одній родині біженців з України, які також жили недалеко. Просто постукали у двері, сказали звідки вони й куди прямують та попросили не відмовлятися від цієї підтримки.
«В Англії нас також дуже добре зустріли. Там така потужна українська діаспора, що це просто неможливо передати словами. Я там розмовляла українською мовою більше, ніж у рідній країні, у своєму Слов’янську. Тут також дуже цінують українські традиції. Діти тих українців, які навіть давно вже живуть в Англії, все одно вивчають рідну мову та ходять не тільки в англійську школу, а й в українську (недільну). Вчать вірші, пісні… Всі дбають про те, щоб не забували своє коріння, історію. Вони дуже підтримують нас, українців, у такі складні часи. Наприклад, там була лавка, яку відкрила українка і куди приносили все, що тільки можна було: від продуктів до речей та побутової техніки. І кожної п’ятниці туди можна було прийти та вибрати те, що необхідно».
Перебуваючи в Англії Євгенія пішла на курси англійської мови, щоб покращити знання та позбутися страху спілкування, а також влаштувалася на завод, де працювала 2 дні на тиждень. Цього було достатньо, щоб закрити якісь потреби, а також мати час, щоб вивчати країну та продовжувати заняття йогою.
«Нам виділили місце в регіональному центрі, де ми щочетверга по дві години проводили заняття. Приходили українці, брали участь. Спочатку було досить багато людей, потім вже хтось влаштувався на роботу, адаптувався і приходили вже не всі. Але протягом 5 місяців, поки ми були тут, намагалися практикувати та підтримувати тих, хто поряд».
Досвід життя в Англії Євгенія запам’ятає надовго. А деякі речі, які найбільше сподобалися, планує відтворити вже вдома – у рідному Слов’янську.
«Наприклад, там дуже багато лавочок, де можна присісти та відпочити. І на цих лавочках є невеличкі таблички з іменами тих, на згадку кого їх встановили люди. Наприклад, «ця лавочка – пам’ять про мою матусю». І у тих, хто не ній потім сидить, є відчуття єднання з тією людиною, і водночас є місце, де можуть відпочити люди».
Попри те, що в Англії було дуже добре, затишно і спокійно, через деякий час сум за рідним містом, родиною, будинком змусив купити квітки та повернутися додому. Просто в якийсь момент прийшло розуміння: «Вже час повертатися».
Сьогодні Євгенія знову продовжує діяльність у «Слов’янській мрії». Проводять різні заходи для дітей та дорослих, надають підтримку як гуманітарну, так і психологічну. Організовують заняття йогою у Слов’янську не тільки в офісі, а й на природі.
«Фонд і не припиняв свою роботу ні на один день. Коли я поїхала, Олена Гольцева взяла на себе відповідальність, згуртувала навколо себе людей, і нова команда працювала весь час. Видавали допомогу всіх категоріям людей, проводили психологічну підтримку».
Зупинятися не збираються!
«У нас стільки ідей, які можна втілити в життя! І поступово ми будемо все це робити. Дуже хочеться, щоб наш Слов’янськ став дійсно містом щасливих людей. Вірю, що так і буде! І ми зробимо для цього все, що від нас залежить. Але головне – це звісно, перемога і мир в нашій країні та в нашому регіоні».
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
