Історія рятувальника зі Слов’янська: поранення, реабілітація і повернення до ДСНС

Станіслав родом із міста Слов’янськ. У складі ДСНС — з 2010 року. За час служби він здобув низку нагород, зокрема нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, почесною відзнакою Асоціацій «Орден — честь і слава», відзнакою Президента України «За оборону України», нагрудним знаком «За відвагу в службі». Для Станіслава всі нагороди мають велику цінність — не лише як відзнаки за службу, а й у глибоко емоційному плані. Кожна з них нагадує про пережиті події, складні моменти та важливі етапи його життя.

 

Після служби за контрактом у ЗСУ Станіслав вирішив обрати справу, що потребує рішучості, відповідальності та певного ризику. Саме це підштовхнуло його доєднатися до лав Державної служби з надзвичайних ситуацій. У 2010 році він розпочав службу у пожежній частині на посаді водія автотранспортних засобів, де пропрацював шість років.

«У 2016 році я перейшов на посаду водія-сапера. Працював у складі піротехнічного підрозділу, виїжджав на небезпечні завдання, і ця робота справді стала для мене справою життя. Але у 2022 році трапився трагічний випадок під час чергової операції з розмінування. Після нього я змушений був змінити напрямок діяльності й у 2023 році перейшов на посаду водія-санітара. Це було непросте рішення, але я залишився в строю й продовжив службу, хоч і в дещо іншому форматі», — розповідає Станіслав.

 

 

До повномасштабного вторгнення Станіслав Литовченко брав активну участь у розмінуванні Донеччини. Його група неодноразово виїжджала до найнебезпечніших населених пунктів — Чермалика, Мар’їнки, Авдіївки, працювала на Горлівському напрямку. Вони допомагали місцевому населенню та аграріям — перевіряли поля, знешкоджували вибухонебезпечні предмети як сучасної війни, так і ще з часів Другої світової. Станіслав також залучався до розмінування під час розведення військ у Луганській та Донецькій областях. Одним із найнебезпечніших об’єктів була Донецька фільтрувальна станція поблизу Авдіївки — її постійно обстрілювали, а сапери забезпечували безпечний прохід ремонтних бригад.

 

 

«Ми працювали скрізь, де була потреба: і на полях, і біля ферм, і просто в знищених селах. Чермалик, Мар’їнка, Авдіївка — ці назви назавжди закарбувались у пам’яті. Ми йшли туди, де було небезпечно, бо знали — наша присутність рятує життя.

 

Донецька фільтрувальна станція — це окрема історія. Обстріли були постійними, але ми повинні були розмінувати територію, щоб працівники фільтрувальної могли відновити пошкоджені комунікації. Без нашої роботи не було б води у десятках тисяч домівок», — ділиться Станіслав.

 

У 2019 році рятувальник працював у складі піротехнічної групи, що виконувала завдання в «сірій зоні» поблизу селища Зайцеве Бахмутського району. Роботи проводилися біля насосної станції водогону «Сіверський Донець — Донбас», де виникла потреба забезпечити доступ працівників водоканалу до пошкоджених трубопроводів. Під час обстеження території стався вибух. Один піротехнік загинув на місці, двоє отримали важкі поранення.

 

«Тоді ми виїхали на розмінування біля Зайцевого — це була чергова перевірка території для водоканалу. Йшли згідно з інструкцією, дотримувалися дистанції. І раптом — вибух. Мій товариш загинув на місці, командир і ще один сапер отримали важкі поранення. Я залишився неушкодженим — був трохи далі. Це був перший такий випадок у моєму досвіді. Дуже тяжко це переживав», — пригадав Станіслав.

 

З початку повномасштабного вторгнення він залишився в рідному місті, щоб продовжити розмінування Донеччини. Після 24 лютого неодноразово працював із новими типами ВНП. Улітку 2022 року ворог обстріляв населений пункт Малинівка Покровського району. Територія була щільно забруднена осколковими елементами касетних боєприпасів. Піротехніки щодня знешкоджували десятки таких елементів. Під час одного з підривів стався несанкціонований вибух — поранень зазнали двоє саперів.

 

«У Малинівці ми знешкоджували касетні боєприпаси. Працювали злагоджено, все йшло за планом. Але під час чергового підриву я почув по рації: “Підрив”. Двоє колег отримали важкі поранення. Ми відразу почали надавати першу домедичну допомогу та викликали швидку. Щоб прискорити надання кваліфікованої допомоги, завантажили хлопців у машину й повезли назустріч медикам. Один був у тяжкому стані, другий — середньої тяжкості. Встигли. Це був дуже важкий день», — згадує Станіслав Литовченко.

«Дуже добре пам’ятаю Лиман і Святогірськ. Ми заходили туди одними з перших після деокупації. Усе було всіяне мінами. Але ще гіршою була ситуація в Богородичному — село було просто стерте з лиця землі. Ми перевіряли кожне узбіччя, кожне подвір’я…»

 

До повномасштабної війни часто знаходили боєприпаси ще з часів Другої світової. «Одного разу знайшов підривник від німецької “стрибаючої” міни — в ідеальному стані. Іншим разом — 82-мм мінометну міну, теж німецьку, із димовим зарядом. Фарба як нова, написи чіткі — для мене це була справжня історична знахідка».

 

 

 

У найгарячіший період, коли з’являлися новітні, невідомі боєприпаси, робота піротехніків стала щоденним викликом на межі життя і смерті. Під час одного з таких виїздів сталася трагедія, яка назавжди залишила слід у житті Станіслава. Його побратими загинули, сам він отримав важкі поранення й опіки. Після довгих місяців лікування та реабілітації він повернувся до служби, але прийняв важливе рішення — змінити напрямок роботи.

 

«12 грудня 2022 року ми виїхали на виклик до Костянтинівки. Їхали, сміялися, мріяли, як після роботи заїдемо за тими смачними булочками, які готували саме в Костянтинівці. А вже за кілька годин усе змінилося. Ми працювали на місці падіння гелікоптера з надзвичайно небезпечними боєприпасами. Кожен знав свою справу, діяли чітко, злагоджено. І раптом — вибух.

 

Усе перед очима стало червоно-жовтим. Потужний удар у спину, гул, свист у вухах. Я полетів. І поки летів — час наче зупинився. Секунда тяглася вічність. У голові крутилась єдина думка: “Я живий?.. Чи це вже смерть?.. Може, я просто ще не зрозумів, що все — кінець?” Було страшно. Не від болю — від невідомості.

Приземлився, отямився і побачив — горю. Бронежилет, одяг, обличчя — все було в полум’ї. Якось сам загасив себе, скинув те, що палало. Попросив побратима допомогти піднятися — тіло було ніби чуже. Коли трохи прийшов до тями — повернувся назад. Хотів допомогти. Але для трьох моїх колег було вже пізно. Двоє лежали поруч. Третього я навіть не впізнав одразу… Це був наш командир…

 

Потім — лікарня, операції, тиша палати й гул у вухах. Обпечене обличчя, уламки в тілі, акубаротравма, порвані барабанні перетинки… Кажуть, вуса й окуляри врятували мене — очі й губи залишилися цілими. Пів року боротьби. І я повернувся. Тепер вже на іншій посаді. Але все ще попереду…» — розповідає рятувальник.

 

У Станіслава є дружина та донечка, які ним дуже пишаються, підтримують та з повагою ставляться до його вибору служити. З початку повномасштабного вторгнення вони евакуювалися до безпечнішого міста. У вільний від служби час Станіслав спілкується з родиною телефоном, а під час відпустки обов’язково приїздить і проводить час разом.

Станіслав Литовченко — людина, яка пройшла крізь вогонь, біль, втрати — і не зламалася. Він повернувся після страшних поранень, щоб знову служити, навчати, захищати. Його сила — не лише у фізичній витривалості, а у внутрішній незламності. Це справжній Герой, яким пишається Україна.

 

«Я мрію про те, щоб якомога скоріше закінчилася війна. Щоб усі родини були поряд, щоб у дітей було дитинство, а в нас — мирне життя», — Станіслав Литовченко.