Керував автобазою, тренував чемпіонів і пише вірші: слов’янцю Станіславу Малявку — 80
14 липня Станіславу Малявку виповнилося 80 років. Коли він згадує прожиті роки, сам дивується цифрам і датам — ніби розповідає про когось іншого. У його житті були велика автобаза на сотні працівників, спорт і чемпіони, вірші та пісні. А ще — війна, яка зруйнувала місця його дитинства, двічі змусила залишати Слов’янськ і щоразу починати життя в іншому місці.
Журналісти “Слов’янських відомостей” зустрілися зі Станіславом Малявкою та його дружиною саме напередодні його дня народження.
«Називаю ці дати — і мені страшно. Мені здається, що я не про себе говорю, а про когось іншого. Мої найближчі та найдорожчі друзі вже у кращому світі. Такі хлопці були потрясаючі», — говорить Станіслав Малявко.
Станіслав Вікторович народився 14 липня 1946 року у Харкові. Частина його дитинства минула у Дворічній на Харківщині. Згодом він навчався у Куп’янському автомеханічному технікумі та Харківському автодорожньому інституті. Працював у Харкові, у конструкторсько-технологічному бюро, де проєктували автотранспортні підприємства. Пізніше переїхав до Сахновщинського району, був заступником керівника «Сільгосптехніки» з транспорту, очолював підприємство. А тепер майже кожне місце, пов’язане з дитинством і молодістю Станіслава Малявка, він згадує разом із війною.
«Дворічна — мальовниче село було, дуже гарне. Його зараз немає, воно зовсім стерте. Куп’янськ теж зруйнований. Харків поки тримається», — каже він.
Як Слов’янськ став домом
До Слов’янська Станіслав Малявко переїхав у 1988 році. Його дружина родом із міста, її батьки вже були літніми й батько мав інвалідність внаслідок війни. Родина вирішила оселитися ближче до них.
Саме тоді у спецавтобазі Агропрому, яка розташовувалася у Миколаївці неподалік Слов’янської ТЕС, обирали директора. На посаду претендували п’ятеро кандидатів. Малявко зустрічався з колективами, готувався до виборів, переміг та очолював автобазу 13 років. На підприємстві тоді працювали близько 700 людей, були великі майстерні, житлові будинки, два гуртожитки та дитячий садок. Автобаза обслуговувала сільське господарство і могла перевозити до 10 тисяч тонн вантажів на день.
Про власні заслуги Станіслав Вікторович говорить мало. Значно частіше згадує людей, з якими працював, і тих, хто керував підприємством до нього.
«До мене дуже розумний чоловік там керував, і до нього — розумні люди. Я прийшов на базу, де треба було перш за все не нашкодити. Ну і, якщо можна, щось ще своє додати. Зараз кажу і сам собі не вірю, що ми возили до 10 тисяч тонн вантажів на день. Ми були одним із кращих підприємств Агропрому. Колектив сильний був. Люди сильні», — згадує він.
Слов’янськ став для Малявка не лише місцем роботи. Тут він багато років грав у настільний теніс, займався спортом та тренував інших. Серед його вихованців — Олександр Ріпецький, спортсмен на кріслі колісному, який став чемпіоном України, увійшов до збірної та став кандидатом у майстри спорту. Коли через проблеми з рукою він більше не міг грати як раніше, саме пан Станіслав запропонував навчитися грати лівою.
«Кажу: “Саша, ти себе з’їси, занапастиш, якщо будеш тільки наодинці зі своєю болячкою. Давай лівою будемо грати”. Почали тренуватися. І Саша знову став членом збірної. Я пенсіонер — що мені? Їздив із ним, допомагав. Ми й зараз зв’язуємося, спілкуємося».
Сам Малявко жартує, що майже не було виду спорту, в якому свого часу не мав би хоча б якогось розряду. Та спорт був не єдиним захопленням.
Вірші, які почалися із сатири
Писати вірші Станіслав Вікторович почав давно. Спершу це були переважно сатиричні тексти, яким він сам не надавав великого значення. Серйозніше зайнявся творчістю вже на пенсії, коли знайомий запросив його до слов’янського літературного об’єднання «Світанок», яким керував журналіст і поет Олександр Дудка. Перші критичні зауваження до власних віршів, зізнається, сприйняв без особливого захоплення, однак пізніше зрозумів, що досвідченіший колега мав рацію.
Згодом його твори почали друкувати у газетах та журналах. Він публікувався у «Літері», брав участь у конкурсах. Уже після виїзду зі Слов’янська став лауреатом міжнародного конкурсу поетів. При цьому сам себе поетом Станіслав Малявко називати не поспішає.
«Поет — це дуже гучне слово. Це треба бути дуже талановитим. Я до себе ставлюся простіше: римую. Але люди іноді пишуть такі відгуки, що я читаю й думаю: значить, достукався трошки. Не так воно вже й погано, якщо не одна людина так пише».
Він також пише пісні, сам складає до них музику та грає на гітарі. Частину записів публікує у Facebook. Каже, не вважає себе ані великим композитором, ані гітаристом-віртуозом. Просто пише і співає для людей, які йому близькі.
Літо 2014 — війна вперше змусила залишити Слов’янськ
У 2014 році війна вперше змусила Малявків залишити Слов’янськ. Донька Станіслава Вікторовича була вагітна, і, коли у місті почали стріляти, родина тимчасово переїхала до Миколаївки. Здавалося, там буде спокійніше. Проте 3 липня під час сильного обстрілу снаряд влучив у квартиру, де перебували Малявки. Станіслава Вікторовича контузило, зятя поранило, а доньку, яка була на шостому місяці вагітності, та інших жінок засипало уламками перекриття.
«Я сиджу на стільчику, голова гуде, а дівчат немає. Зять кричить, у нього вся голова у крові. А доньки нема. Кричу: “Де ви?”. І чую з-під землі: “Папа, я тут”. Я кинувся підіймати перекриття, а не можу. Тоді зятя почав зі ступору виводити. Ми підняли й почали відкопувати», — згадує він.
Доньку та інших жінок витягли з-під уламків. Близько десяти днів родина провела у лікарні в Лимані, а згодом виїхала до Святогірська.
Пізніше Малявки повернулися до Слов’янська. Їхній будинок вцілів, хоча вибуховою хвилею повибивало вікна, а уламки пробили стіну. А вже за кілька місяців донька народила Софійку.
Коли онука була маленькою, Станіслав Малявко почав записувати її дитячі вислови й назбирав близько сотні.
«Вона діда весь час учила жити. Я слухав, як вона розмовляє, і думаю: та це ж перли. Якось пішли у музей, їй років п’ять було. Після екскурсії жінка каже: “Софійко, ти така розумна дівчинка”. А вона відповідає: “Я така розумна, тому що у мене дідусь дуже розумний”. Ну я тоді, звичайно, загордився», — сміється Станіслав Вікторович.
Шляхи війни: від Дворічної до Лужан
У 2022 році війна знову застала Малявків у Слов’янську. Через обстріли родина виїхала до Володимирця на Рівненщині — евакуюватися допомогла церковна громада. Там вони жили при ліцеї. Далеко від дому Станіслав Вікторович швидко знайшов людей, із якими мав спільні інтереси. Познайомився з місцевими літераторами, брав участь у творчих зустрічах, читав власні вірші.
Та згодом подружжя знову повернулося до Слов’янська, бо “дали газ, воду, опалення й здавалося, що все буде більш-менш добре”. Пізніше були Буча, ще одне повернення додому, кілька місяців в Італії у дітей та онуки. Зрештою родина виїхала на Буковину.
Життя далеко від Слов’янська Станіслав Вікторович порівнює зі старим деревом, яке вирвали з корінням і пересадили в інший ґрунт.
«Уявіть, що беруть дерево, з корінням виривають, уже таке старе, і десь пересаджують в інший ґрунт. Як це все? Чи приживусь я? Немає того оточення, до якого я звик. Люди гарні й погані повсюди є. Але воно все одно не те».
Після цих переїздів він написав вірш «Шляхи війни: від Дворічної до Лужан». У ньому зійшлися місця, через які пройшло його життя, — зруйнована Дворічна, Слов’янськ і Лужани, а разом із ними долі людей, яких війна розкидала по світу.
«Як попіл нас розкидало по світу,
хто за кордон, хто в західні краї,
діди, бабусі, матері і діти,
але, на жаль, не всюди ми свої.
Заклинює вже стрілка циферблату,
але не потребую співчуття.
Ніколи не пробачу брата-ката
за знищене минуле й майбуття».
Про власну творчість Станіслав Малявко і під час розмови говорить значно менше, ніж про людей. Постійно згадує друзів, колег, спортсменів, поетів. Багатьох людей, із якими він дружив, уже немає. Одна з пісень Станіслава Малявка — саме про друзів, які з віком стають лише дорожчими.
«З віком друзі ще дорожчі. Храни, Господь, оставшихся друзей», — співає Станіслав Вікторович.
За 80 років у житті Станіслава Малявка вмістилися Харків, Дворічна і Слов’янськ, велика автобаза, спорт, вірші та пісні під гітару. Війна, поранення, кілька переїздів і друзі, яких із роками стає менше.
14 липня йому виповнилося 80. Він продовжує писати, співати, спілкуватися з друзями і, як сам каже, «кудись влазити». Схоже, інакше жити Станіслав Малявко просто не звик.
Врятуй нас, Боже.
Врятуй нас, Боже, від ганьби та зради,
Дай сили нам в нас зберегти людей
І з вибухом останнім канонади
Зустріти з чужини своїх дітей.
Не дай серцям і душам зачерствіти,
Під кригою загинути весні.
Почуй, Всевишній, всі наші молитви,
За тих, хто нас рятує на війні.
Врятуй нас від душею кострубатих,
Нечесних на руку чиновників-панів,
Заплилих жиром хижаків пихатих –
Пособників сусідів-ворогів.
Надай у перемозі нам розраду:
Хоч в час скорботи – з присмаком єлей…
Врятуй нас, Боже, від ганьби та зради,
Дай сили нам в нас зберегти людей.
Березень 2026р.
