"Ми заплатили окупантам по три тисячі за тіло". Олексій Юков розказав про пошук вбитих на війні

“Ми маємо повернути всіх наших додому”. Так про головну мету своєї роботи розповідає керівник пошукового загону Асоціації дослідників військово-історичної спадщини “Плацдарм” та пошукового загону місії “Чорний тюльпан” Олексій Юков. З 2014-го року він та його команда займаються евакуацією загиблих військових — забирають тіла, як українських захисників, так і російських окупантів. Вони працюють у замінованій місцевості, заїжджали на окуповану територію і були під обстрілами. Про особисті втрати, випадки, коли вдалося втекти з-під носа російських військових в останні хвилини і про те, що для нього означає — повертати душі — Олексій Юков під час чергової ексгумації розповів Суспільному.

Олексій Юков займається пошуком тіл загиблих на війні солдатів останні 13 років. Ці роки його робочі будні — це смерть. Смерть солдатів Першої та Другої світової, чиї тіла він шукав до початку війни в Україні. Смерть російських вояк, чиї тіла він разом із групою знаходить та віддає як "обмінний матеріал". Смерть українських захисників, заради можливості поховати яких він ризикує життям.

Суспільне публікує монолог Олексія, залишаючи і думку, і подробиці, які він розповідає про роботу, без змін.

За дітей

У нас війна почалась у 2014-му році. У декого вона почалася чомусь лише тоді, коли Росія почала бомбити всі міста. На жаль. 2014-й рік продовжується і не зупиняється. І ти постійно бачиш одне — вбивство. Тільки зараз масштаби цього вбивства і цього безглуздя перейшло всі грані людяності. Вбивають просто за те, що ти українець. Вбивають за національною ознакою.

Ми бачили нещодавно, що вбили хлопця, який сказав “Слава Україні”. Людина знаходиться на своїй землі, боронить свою землю. Його вбивають за те, що він вдома, що він не хоче бути рабом. І це 21 століття. "Ми всі люди планети Земля" — це вже не працює. Тому що ми бачили таке, на що очі не можна заплющити.

Коли ми забирали маленьких дітей, розірваних просто в шмаття, збирали їхні фрагменти. У Краматорську фрагменти людей ще два дні ми збирали по перону. І найогидніше, що ракета, що лежала поруч, там було написано російською “За дітей”.

Краматорськ, Донецька область. Ракета з написом "за дітей". Фото: АР

Ви скажені, навіжені? За яких дітей? Ви наразі вбили стільки людей, скільки не було вбито під час 2014 року. Ви розпалили таку війну, яка ніколи не закінчиться. Ненависть, як і у Другій світовій війні до нацистів, залишиться і до вас так само.

Неможливо пробачити, коли постійно ховають дітей, ховають близьких, матері ховають своїх героїв. Цей біль зупинити неможливо.

Знаходили тіла, які спеціально підпалювали

Ми працювали, забирали тих, хто згорів із БТРів, танків. Там взагалі фрагментовані останки. Якщо спрацював боєкомплект, то весь танк просіюємо через сито, знаходимо такі маленькі фрагменти кісток.

Є ті, хто намагається приховати своїх солдатів. Спалюють, щоб не тягти їх із собою і щоб собаки не розтягували. Плюс ще місцеві підпалювали. Запах стояв…

Це як у Другій світовій війні. Ми знаходили радянських воїнів у великих ямах по 10-15 людей, також згорілі. Їх спеціально спалювали (місце займання було зсередини), щоб не розповсюджувати хвороби, з епідеміологічних міркувань.

Одне з місць роботи пошукової групи Олексія Юкова. Фото: Суспільне Донбас

Ми забирали людей, які підірвалися на міні. Вони приїхали забирати свиней і наїхали на протитанкову міну. В цьому місці ще йшли бої, а ми забирали тіла — фрагменти тіл, тому що свині їх практично з'їли. Ми зібрали, що змогли, щоб було хоч щось поховати близьким.

Три тисячі гривень за тіло

Ми евакуювали тіла шістьох наших загиблих зі Сватового, яке було окуповане. Домовлялись, щоб забрати тіла наших хлопців. Нам обіцяли, що ніхто не стрельне, це ж таке святе діло: “Ви таку святу справу робите, та ви що, ми ж нормальні, ми ж не погані” — казали вони нам.

Ми поїхали через Кремінну, домовились на нейтральній стороні. Вони спершу вистрілили в швидку, яка їхала попереду нас метрів за 200-300, і попали, я думаю, там були люди. Я сказав: розвертай автівку, тікаємо. І по нам почали стріляти з АГС — поряд падало, вибухало, по машині попадало. Ніхто не дивився на те, що у нас машина біла з червоним хрестом “Груз 200”, нас просто знищували.

Автівка пошукової групи. Фото: Суспільне Донбас

Ми зателефонували, сказали: "Ну ми ж домовлялися". А вони [говорить російською]: “Ой, ну хлопці погралися трохи, “побісилися”. Ну буває, вони “гарячі”, сам розумієш, війна”.

А ми думаємо: як ми наших загиблих там залишимо, ми ж пообіцяли самі собі, що їх заберемо. І тоді ми стали домовлятися з іншої сторони, поїхали на Сватове. Зупинились неподалік блокпосту, який вони вже захопили. Це блокпост на в’їзді до Сватового. Нас постійно по телефону контролювали: що ми, де ми. Вони рази чотири міняли місце локації, де нам потрібно зустрітись і забрати тіла і нарешті сказали заїжджати на їхню територію. І вже за кілька дзвінків ми зрозуміли: якщо ми заїдемо, назад вже не виїдемо.

Вирішили домовлятися із "похоронкою", щоб забрали наших хлопців. А це гроші. І от ми назбирали, що в нас було: три тисячі за тіло.

Ви розумієте, тіло нашого хлопця коштувало три тисячі для людей? І ми зібрали суму рівно під одну гривню: остання була металева — віддали всі гроші і забрали хлопців.

Ми побачили дорогою, як назустріч нам їхала ворожа техніка. Коли під'їхала машина з похоронки, ми швидко забрали тіла, і я кажу: треба їхати, бо за нами полювання. На зворотній дорозі вже стояли десь 20 росіян, БТР, ще якісь автівки.

Зупинили нас: “Хто там старший, виходь. Давайте сюди, рухайтесь, куди їдете?”. Ми пішли ва-банк. Я сказав: “Всім мовчати, я буду говорити. Якщо що, кажіть все на мене, що ви просто вантажники тіл, вам за це платять гроші. Я буду сам розбиратися, буду сам говорити”.

Я зрозумів, якщо я зараз не піду ва-банк, це буде останнє, що ми зробимо. І я почав розмовляти з ними російською, з акцентом: "Пацани, веземо “укропів”, повна машина, в мішках лежать".

Відкриваю двері авто, тягну, відкриваю мішок. Звідти випадає опариш, вони задихаються. Зараз, кажуть, командир приїде, хай розбирається, хто ви.

Я кажу: "Та не проблема, я зараз тут вивантажуюсь та їду, мені нема коли. Я зараз поїду додому на Сватове, забирати тіла інших. Все, хлопці, вивантажуємо мішки та їдемо назад".

Робота пошукової групи.

І такий сморід був, бо тіла вже почали розкладатися. І вони такі: "ой ні". Тоді я кажу: "Давайте ми вивеземо, тут 10 хвилин — і повернемось. І вони погодились, зброю прибрали, бо весь час тримали нас всіх “на мушці”. Ми поїхали так спокійно, рукою їм помахали. Заїхали за посадку, і я кажу — дави на газ.

Ми розуміли, якщо зупинимось, це може бути остання зупинка. Але ми знали, що позаду з нами їде шість душ, наших хлопців загиблих. І ми їх повернули додому, ми це зробили. Було страшно, да, тому що ти розумів, що все може закінчитись не в нашу користь.

"Якщо хочемо віддалити від себе війну, повинні повертати загиблих"

Наша робота — це робота емоційна з душами, з тілами загиблих. Ми не просто збираємо трупи, як дехто вважає — ні: ми збираємо души загиблих. Найстрашніше, коли ти через себе пропускаєш весь жах останніх хвилин людини. Він знає, що не повернеться додому, не повернеться живим — хоча б його забрали, хоч щоб рідні могли поховати.

Це дуже небезпечно: багато мін, тіла бувають заміновані, мінні пастки і підриваються на них. У нас також загинув хлопець, який був з нами. Йому був лише 21 рік, а він так багато зробив, щоб повернути наших загиблих.

Ми повинні розуміти, що війна забирає не просто життя людей: вона забирає життя цілої нації. Коли ми зіткнулись з Другою світовою війною, зрозуміли, що життя людини нічого не коштує. Це просто розмінна монета на війні. Але тіло твоє може лишитись десь серед полів і буде розтягнуте дикими тваринами, і рідні ніколи не знайдуть тебе, ніколи не почують, що тебе поховали. Тільки будуть згадки на фотографіях, якісь відео. Тому для нас дуже важливо повернути кожного загиблого воїна додому, тому що душі залишаються біля своїх тіл. Вони залишаються там, де вони загинули. Їх не оплакали.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі