Не відкладати зміни на «після війни»: всі досвіди Олега Зонтова
Рейтинг користувача: 5 / 5
Про Олега ЗОНТОВА складно чітко сказати, хто він такий… Дитячий психолог, медійник, громадський діяч, представник місцевого самоврядування, військовий? Він усміхається та каже: «Головне, що я є і залишаюся громадянином України». Про цивільне та армійське життя «ГРОМАДІ Схід» розповідає колишній міський голова Слов’янська, нині – боєць 90-го окремого аеромобільного батальйону у складі 81-ї бригади ЗСУ.
НАСИЧЕНІ РОКИ
– Моє прізвище російського походження, але я точно не «москаль», – жартує Олег Зонтов. Бо народився та виріс він в Україні, усе життя прожив на Донеччині. Так вже сталося, що Донеччина заселялася по-різному і, наприклад, в одному з найстаріших міст області Слов’янську деякі родини жили споконвіку, а багато людей приїхали сюди після Другої світової. Тому замість заглиблення у генеалогічне коріння, Олег краще розповість, чим довелося займатися останні десять років.
– Вони у мене були дуже насичені важливими подіями. Якщо взяти за старт 2012-й, мені довелося бути в центрі цікавих проявів народовладдя – «мовного» Майдану, блокування ЦВК під час виборів до ВР. Ми із земляками їздили до столиці, ставили намети. А до того я був звичайною людиною: закінчив інститут, аспірантуру, працював психологом у святогірському «Смарагдовому містечку» з дітьми, що залишилися без піклування батьків. Майже паралельно пішов медійним шляхом: з 1993 року разом із однодумцями ми випускали газету «Технополіс» ( от редакции: с 2004-ого года издатель и редактор популярных в Славянске еженедельников "Газета оголошень ", "Слов'янські відомості", "Єкран Слов'янська") , вона й досі існує в Краматорську.
Громадська діяльність займала все більшу частину життя, і зрештою майже неочікувано Зонтов став єдиним опозиційним депутатом у Слов’янській міськраді, куди його обрали від «Фронту змін» Яценюка.
– Єдиний депутат зі Слов’янська, який був на Майдані з цієї сторони, бо всі інші були по той бік, на «антимайдані». Але зараз я навіть не про це: все ж сподіваюсь, що випробування щиро змінюють людей, – знов чи то жартує, чи то серйозно каже про колишніх колег-депутатів Олег.
А потім були буремні місяці окупації Слов’янська у 2014-му. «Де я був, питаєте? В армії, де ж іще?». І Зонтов розповідає, як спочатку виїхав із родиною до Києва і навіть працював у Кабміні радником міністра. Але не витримав: зателефонував на «гарячу лінію», де консультували щодо вступу до ЗСУ. І пішов служити до 92-ї бригади.
– Після деокупації Слов’янська наприкінці жовтня мене з позицій командирували назад. Пройшли певні зміни, міська рада проголосувала, щоб я став секретарем міськради та виконувачем обов’язків міського голови, – коротко розповідає Олег.
Втім, до розповіді про ці події варто додати трохи барв: Нелю Штепу, яка на посаді мера радо вітала окупантів, тоді відправили до слідчого ізолятора. А дві людини, які за регламентом мали виконувати її обов’язки, відмовилися: настільки сильним було тоді протистояння громадськості та повністю «регіонівського» депутатського корпусу. Саме на цій хвилі Олег Зонтов опинився у кріслі голови міста – у найважчі для Слов’янська часи.
Понад рік він виконував обов’язки голови, допоки керівником Слов’янська не обрали Вадима Ляха. А потім повернувся до громадського сектору, бо активізм на Донеччині ставав масовим, як ніколи. Два роки Зонтов працював заступником голови громадської ради при Донецькій обласній ВЦА. Згодом з’явилися пропозиції у медійному просторі. З 2018 року він очолював обласний телеканал у Полтаві, а напередодні війни переїхав до Києва, де став директором з комунікацій великої інвестиційної компанії BGV Group Management. Думав тоді, що вже точно відійшов від громадської та політичної діяльності…
ЗА ДВА ДНІ МОБІЛІЗУВАЛИ ДВІЧІ
Повномасштабне вторгнення змінило усі плани. 24 лютого Олег попередив на роботі, що їде до Слов’янська – до військкомату, до якого був приписаний.
– Там вийшла цікава історія – я за ті два дні встиг двічі мобілізовуватися. Підписав усі документи 25 лютого, і наступного дня мав їхати до батальйону. Але коли зранку з’явився у військкоматі, документів уже не було – через загрозу наступу тієї ночі вони були знищені. То мені кажуть: тепер на ваш вибір – або можете знов пройти комісію та мобілізуватися, або просто їдьте додому. Так я вдруге опинився в армії…
На запитання щодо власної оцінки війни у 2014-му та зараз, Зонтов відповідає: небо і земля. Цей етап виборювання незалежності країни відрізняється об’ємом зброї, яка використовується. І втратами…
– Саме втрати – один із показників масштабів війни. На жаль, і ми маємо великі втрати, – говорить Олег, показуючи фото побратимів. – Цих двох хлопців вже немає в живих, загинули в листопаді, саме у цьому селі, яке ми зараз тримаємо. Мабуть, це найстрашніше – коли ти пройшов вже усе, напевно, можливе, вистояв перші 100 днів безперервних боїв, з’їздив на ротації у відпустку, рідні вже прийняли на віру, що найстрашніше позаду (ти також в це вірив), а потім – нове бойове завдання… І рідні відмовляються прийняти, що тебе вже немає. Тому я, мабуть, не беру відпусток.
Поруч із Олегом воює багато хлопців зі Сходу. Зараз у підрозділі, крім нього, один боєць з Костянтинівки, інший – із Краматорська. І все ще, на жаль, їм доводиться дізнаватися про поховання загиблих земляків у Краматорську, Слов’янську, Покровську, багато втрат серед бахмутських героїв.
Зонтов каже, що сповна відчув психологію війни. І зафіксував різне ставлення до її етапів – відступу, наступу, оборони.
– Коли наступаєш чи відступаєш, все одно легше. Бо ти постійно рухаєшся: відступаєш – то треба турбуватися про прикриття, під час наступу відчуваєш у крові неймовірний драйв. А ось період, коли ми постійно були в обороні, як з’ясувалося, був найскладнішим для мене.
Він згадує, як навесні тримали так званий «Шервуд» – ліс за селом Богородичним, який виходить на Харківщину. Обстріли відбувалися у режимі «24 на 7», позиції ворога – до кілометра по прямій.
– Вони у кілометрі, а в тебе зброя на 700-800 метрів! Особливо складно, якщо вони на пагорбі, а ти у низині: міномети, танки, «бехи», «вертушки», які заходять над позиціями… Це зараз вони вже бояться заходити по прямій, бо відгрібають. А навесні заходили трьома парами. Ти у траншеї, і на тебе щохвилини летить снаряд. Постійно здригаєшся – цей приліт до твоїх побратимів або до тебе? Рівно 56 діб не було можливості помитися, розпалити багаття, перевдягнутися. Якось хотів кип’ятку нагріти – одразу три міни десь поруч прилетіло. Тоді до нас була єдина дорога для постачання, і ти сидиш, нікуди не рухаєшся, тільки чекаєш. Нехороший присмак цього очікування тоді був, не знали, чи встоїмо…
РІЗНІ ЗЕМЛЯКИ
Зовсім інакше солдати почувалися, коли заходили у звільнені міста та села.
Не те щоб радість, бо довкола зруйновані будинки, біль рідної землі, горе людей. Але драйв. Як виходили з Ізюму, бачили повністю мертве село: вони все зруйнували «під нуль». Тоді ми могли хіба що вивезти людей, які хотіли евакуюватися. А зараз звільнені селища вже повертаються до життя, електрику підводять. Люди вижили, пережили жахіття окупації. Тітка одна корову зберегла, молоко нам носить. А про пережите говорять по-різному. Не буду узагальнювати, скажу лише, що нема в тому нічого такого, чого б я, як психолог, не очікував почути.
Проте Олег вважає, що з поверненням Донецька та Луганська буде набагато складніше. Бо, як відомо, рік окупації – три роки деокупації. За цей час виросло нове покоління: діти, які пішли до школи 2014 року, вже стали підлітками…
– Якщо з усіх каналів постійно одні й ті самі меседжі, будь-хто рано чи пізно може казати на біле чорне, – розмірковує Зонтов. – Я був дотичним до розробки програми щодо деокупації, і психологічно-ментальна складова була однією з важливіших. Бо вона тісно пов’язана з інформаційною сферою. Кілька років тому ми їздили до Німеччини – за досвідом щодо подолання бар’єрів після поділення країни на схід та захід. Вони 40 років були розділені, 30 років вже з’єднанні, але все одно поділення на «остів» та «вестів» досі відчувається на побутовому та комунікативному рівнях.
Тож після Перемоги Олегу Зонтову буде чим зайнятися, бо його досвід психолога, медійника та громадського активіста може бути корисним та потрібним. Але він впевнений: не варто всі рішення відкладати на «після війни». Багато хто перебуває в ілюзіях, що військові, які повернуться з фронту, наведуть лад й у цивільному житті. Олег розповідає про програму «ВДВ» («Військові – до державної влади»), яку намагалися втілити кілька років тому. Тоді ветеранів тренінгами та семінарами заохочували працювати у державних органах. Втім, із групи у 30 ветеранів до практики дійшли одиниці. Бо ветеранський досвід є чи не протилежним тому, чим мають займатися держслужбовці. І витримати навантаження, яке інколи не співпадає з принципами, що викристалізувалися на війні, складно.
– Не можна чекати на зміни після війни. Вони, якщо відбуваються, то тут й негайно. Або не відбуваються ніколи. Воїни в окопах мріють повернутися додому до звичайного життя з дітьми та родинами, а не воювати з казнокрадами чи чиновниками. Скажу навіть таке: більшість із нас чекатиме, що хтось це вже зробив, поки ми захищали країну зі зброєю в руках. Що корупція подолана, бюрократизму немає, у державі все по-людські. Тому зміни потрібні зараз, а не колись потім…
Єлизавета ГОНЧАРОВА/Громада
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
