Незламний дух Василя Бернарда: Історія ветерана та активіста зі Слов'янська

Василю Бернарду — 60. Він ветеран, доброволець, підприємець, а ще — місцевий активіст, який добре знайомий багатьом жителям Слов’янська. За плечима два роки на фронті без відпочинку й ротацій. А після повернення — ще один фронт, але вже цивільний: зруйноване майно, борги, відключене світло, втрачене здоров’я, життя «з нуля».

Ранок, який усе змінив

24 лютого 2022 року почалося з гучного стуку у вікно офісу о 5 ранку, де тимчасово жив пан Василь, та слів: «Почалася війна». На вулиці вже стояли дівчата-підлітки разом із керівницею проєкту «Тримай ритм країни» Владою.

Рішення про евакуацію дівчат зі «Слов’янської Січі», які носили форму та брали участь у патріотичних заходах, було прийнято без вагань. Василь одразу згадав про обіцянку допомоги у Тернополі і разом з дівчатами вирушив у дорогу.

«Ми сіли в мій Nissan та поїхали. Про всяк випадок взяв із собою зареєстровану зброю для самозахисту, дівчата спакували свої речі. Коли доїхали до Добропілля, з’ясувалося, що автобуси для подальшої евакуації є, але немає водіїв. Довелося сісти за кермо одного з автобусів, Влада повела Nissan. Однак потім власник автобуса заявив про заборону їхати далі й довелося вдев’ятьох їхати в одній машині аж до Тернополя», — згадує пан Василь.

Через дві доби, нарешті, дісталися міста. Там для розміщення підлітків надали приміщення старої дитячої лікарні у селищі Золотий Потік. Умов для проживання тут не було і довелося повністю все облаштувати, зробити опалення, створити хоча б мінімальний комфорт та закупити продуктів, щоб забезпечити дівчат усім необхідним. На це все пішло близько 2-3 тижнів. Потім — фронт.

Доброволець без наказу і два роки без ротацій

У березні 2022 року, не чекаючи повістки чи наказу, Василь долучився до лав добровольчого формування. Його шлях, як і у багатьох тоді, почався з самозабезпечення — він сам подбав про власне спорядження. Згодом шолом та бронежилет передала керівниця проєкту вже з Німеччини, але це спорядження прибуло вже коли підрозділ перемістився з Київщини на Ізюмський напрямок.

З 1 червня 2022 року його мобілізація була офіційно оформлена.  Він відслужив майже два роки на Лиманському напрямку. Пан Василь був зв'язківцем, що означало постійне перебування на передку без жодної ротації. І хоча смертність серед зв'язківців була нижчою, ніж у піхотинців, ризик залишався постійним.

Коли прийшов час і Василь мав піти з фронту за віком — висловив бажання залишитися ще на рік, але зіткнувся з бюрократичними перепонами. Йому запропонували закрити мобілізацію та підписати контракт, але відмовили у можливості залишитися у своїй частині через вік. Це рішення стало для нього розчаруванням і він вирішив повертатися додому, щоб бути корисним вже в тилу. Але склалося не зовсім так, як гадалося…

Повернення до зруйнованого життя

Повернення додому у Слов’янськ, після двох років фронту, виявилося не менш травматичним, ніж сама війна. Підприємець, який залишив свій бізнес, майно та техніку на мільйони, повернувся до зруйнованих об'єктів, від яких майже нічого не лишилося.

«Я ж пішов служити, тож все покинув і віддав ключі від складу. Частину одразу розібрали волонтери, які допомагали ТРО, місцевим тощо. Тут багато чого було, на мільйони гривень і щось ще залишалося з того, що не стало в пригоді й не було корисним. Зараз немає нічого», — ділиться він.

Його підприємство, яке забезпечувало побутовою хімією магазини та ринки Донеччини та Луганщинини, зазнало двох прямих влучань. Перший приліт стався восени 2024 року.

«Прилетів смерч без тривоги, без нічого. Цей реактивний снаряд упав на сусідській території в 30 метрах від складу. У мене на складі полетіли батареї, перевернуло весь шифер, перекромсало», — описує Василь наслідки.

Тоді усі заощадження, відкладені на «чорний день» для відновлення бізнесу, пішли на ремонт даху. А за два місяці після першого прильоту стався другий, який остаточно зруйнував дах та стелю. Ремонт довелося робити вже у борг.

На цьому випробування не закінчилися. 1 квітня цього року до нього приїхали представники ДТЕК і відрізали світло за борги, які накопичилися з початку війни. Просив відтермінування, але прохання були проігноровані.

«Залишився я без світла, з двома прильотами… Ветеран війни без роботи здоров'я», — підсумовує Василь.

Питання компенсацій за зруйноване майно залишається відкритим. Хоча тепер, принаймні, йому повідомили, що він може подавати документи на єВідновлення. Раніше у цьому відмовляли, мотивуючи тим, що компенсують лише «жилий фонд», а не підприємства.

І знову в бій: тепер за себе

Василь Бернард — не лише ветеран, а й багаторічний активіст. З 2014 року він займався національно-патріотичним вихованням, організовував автопробіги, дитячі проєкти, табори власним коштом. Він возив дітей на змагання, патріотичні ходи, брав участь у демонтажі пам'ятників Леніну та інших акціях, попереджаючи людей про загрозу війни. Його тоді не чули.

Зіткнувшись із безвихідною ситуацією після повернення з фронту, Василь вирішив звернутися до міського голови Вадима Ляха, щоб показати, «як ставляться до ветеранів» та людей, які багато чого зробили для міста. Зафіксував свою розмову на камеру, висловивши все наболіле. Каже, що розмова була дещо напруженою, проте вже за кілька днів йому подзвонили й запропонували стати водієм в УПСЗН.

Ця робота стала рятівною після відчаю, в якому він опинився, залишившись сам на сам із боргами, зруйнованим бізнесом і байдужими чиновниками. Каже прямо: «Я вже не знав, мені тікати звідси, чи помирати тут».

Особисті випробування та незламна віра

Попри всі труднощі, Василь Бернард зберігає оптимізм. У розмові згадує, як «відморозив собі все, що міг» на війні, отримав «болячки», як постраждала нога, а операцію на меніску зміг зробити лише при звільненні, хоча проблема існувала два роки… Проте зараз, навіть із пошкодженою ногою, Василь продовжує активно жити: їздить на велосипеді, купається в холодному джерелі, встаючи о 4 ранку, потім іде на роботу.

Працюючи за невеликі гроші (8000 гривень на місяць в УПСЗН), Василь продовжує свою волонтерську діяльність, допомагаючи безпритульним тваринам. Він співпрацює з ветеринарною клінікою, яка безплатно стерилізує тварин, сам возить їх, купує корм за власні, і так скромні, кошти. А кількох собак з лінії фронту прихистив у себе вдома.

Не забуває й про свою головну мету — контроль за дотриманням прав дітей. Каже, що після закінчення війни планує йти до Громадської ради, щоб мати можливість контролювати освітні заклади та впливати у разі потреби, бо «розумію, що наше майбутнє в наших дітях».

«Зараз дуже багато спогадів про те, як ми проводили тренінги, навчання, танці, змагання… Завдяки проєкту «Тримай ритм своєї країни» я зустрів дуже багато гарних людей. І хоча вони значно молодше за мене, я багато чому вчився і від них! За час проєкту пройшло близько тридцяти підлітків! Хтось вже збудував свою родину, і вже має своїх малят. Але ніхто не зрадив Україну! Усі хто був разом з нами були та залишились справжніми українцями! І зараз вони, попри відстань, періодично дзвонять, аби дізнатися як справи, поділитися спогадами, запропонувати зустріч. І я впевнений, що після війни цей проєкт та багато інших потрібно буде знову втілювати в життя. Бо саме діти та молодь — наше майбутнє та майбутнє нашої країни», — підсумував пан Василь.

Історія Василя Бернарда — дзеркало, що відображає реалії життя в Україні під час повномасштабної війни. Це історія про те, як люди, віддавши все для захисту країни, стикаються з байдужістю та несправедливістю, але при цьому не втрачають оптимізм, продовжують боротися, вірити, будувати плани та робити все можливе для кращого майбутнього.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі