Ольга Голубятникова: Де і як би добре не було, але вдома – в Україні, все одно краще
Рейтинг користувача: 3 / 5
Ольга Голубятникова все життя прожила у Слов’янську. Залишити рідне місто довелось двічі – у 2014 та у 2022 роках. Тоді, 9 років тому, знайшла прихисток на території України на час тимчасової окупації рідного міста. Минулого року повномасштабна війна змусила поїхати за кордон. Однак вона повернулася в Україну та продовжила займатися улюбленою справою – створювати ляльок, мотанки, іграшки та вишивати. А ще – навчати інших.
Згадує, що майстер-класи почалися після того, як приєдналася до благодійного фонду «Слов’янська Мрія».
«Влітку 2014 року, коли вже всі повернулись додому, я зрозуміла, що потрібно якось відволікатись від того, що відбувається, що треба бути серед людей, мати спілкування. Тоді якраз тільки почалася розбудова скверу Мрія і по суботах проводились прибирання території. У той час я займалась йогою і тренерка нам всім запропонувала долучитись, тож вирішила піти. Один раз, другий… Там вже познайомилась з Женею Алфімовою (виконавча директорка фонду – ред.), Іриною Асєєвою. Почала постійно ходити на суботники, потім ще й мій чоловік приєднався. А згодом стала членом благодійного фонду «Слов’янська Мрія».
У фонді пані Ольга займалась дітками, людьми похилого віку.
«Ми ручками робили все – мотали мотанки, створювали оригамі, займались квілінгом, малювали. Навіть кавою малювали, створюючи запашний малюнок. Багато чого робили. Влітку майстер-класи проводили у сквері, а вже восени, коли починались дощі, переходили в офіс. Ми збирались, спілкувались, щось створювали… І вареники ліпили, і пиріжки пекли. Все було, і було дуже чудово».
А потім почалась повномасштабна війна. Напередодні вона якраз проводила майстер-клас в офісі фонду – робили мотанку-мандрівницю. Це така лялечка, яка тримає в руках невеличку сумочку, а в ній міститься трошки зерна.
«Це може бути будь-яке зерно, але головне те, що ця мотанка є символічною. Вона наче оберіг, який допомагає в дорозі, слідкує, щоб всього вистачало, щоб завжди було що поїсти. І знаєте, що цікаво? Всі, хто її тоді робив, поїхали з міста. Дехто вже повернувся, але поїхали всі».
Спочатку про евакуацію не думали. Але потім тривога почала наростати і пані Ольга згадала, як було страшно у 2014, «хоча це навіть не йде в порівняння» з тим, що вже почалось взимку 2022. Тож в якийсь момент разом із чоловіком вирішили їхати до дітей у Німеччину.
«Донька з чоловіком та двома онучками поїхали туди ще у 2021 році. І ми все одно збирались до них. Тоді ще ніхто й не думав про початок війни. Планували десь на початку 2023 року, а в лютому почалась війна... 16 березня ми все ж таки наважились та поїхали з невеличкою сумкою та документами».
Спочатку приїхали до друзів у Львів, потім вже у Німеччину. Допомогли родині доньки з переїздом в інший будинок. А 1 травня народилась третя онука.
«Ми жили у невеличкому населеному пункті. Там була дуже чудова природа: ліс, річка, чисте повітря. Дуже гарні та привітні люди. Ходили на курси німецької 4 рази на тиждень, спілкувалися. Там, до речі, зустрілась з однією жіночкою, якій просто під час розмови розповіла про створення мотанок. А вона захопилась і запропонувала провести заняття. Сказала, що вирішить питання з приміщенням, де я могла б провести майстер-клас. Ми провели кілька занять з дітками: зробили сонячного коня, мотанку на щастя та інші роботи. А потім навіть з сусіднього містечка, що знаходиться поряд з нашим, одна з матусь запропонувала працювати в її благодійному фонді. Проте я сказала, що вже збираюсь додому. Але одне заняття все ж таки провела».
Пані Ольга каже, що її дуже сильно тягнуло в Україну. Тоді якраз вже почали потроху повертатися люди, які також знайшли прихисток у Німеччині. А вона кожного разу плакала.
«Наче і діти тут, і онуки, а душа розривається. Не знаю, чи правильно поступили, але… 16 червня повернулись в Україну. Так, живемо не вдома, не у Слов’янську, а в Черкасах, де орендуємо квартиру. Але саме тут, в нашій країні, душею я стала спокійніше. При тому навіть, що тут немає того достатку, який був там. Я просто дуже хотіла додому, дуже. І мені тут комфортніше».
Проте саме у себе вдома були зовсім недовго – тільки коли з’явилась потреба бути присутніми під час приходу комісії, яка фіксувала пошкодження.
«Поряд з нашим будинком прилетіла ракета, тож вікон не залишилось, балкон розбитий – вони забиті зараз. Були там тільки 2 дні. Донька дуже просила, щоб ми якомога менше були в Слов’янську, бо прифронтове місто, а їй зараз не можна хвилюватись».
У Черкасах живуть із чоловіком з червня цього року. При цьому своє найулюбленіше заняття пані Ольга не залишає.
«Я продовжую проводити майстер-класи. І для України, і для Німеччини. В Україні, як і раніше, зі «Слов’янською Мрією». А ще нас в фонді є Тетяна Дерев’янко, яка наразі живе в Чехії, то вона також мене запрошує і я проводжу для них заняття в онлайн-режимі. Поки що так, але дуже сподіваюсь, що скоро вже буде перемога, що буде мир і ми всі повернемось додому. Сумую за своїм рідним Слов’янськом, за дівчатами, за спілкуванням і сквером, за своєю квартирою. Де б і як би добре не було, але вдома все одно краще».
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
