Перша успішна реанімація та робота в деокупованих містах: історія парамедикині зі Слов'янська

Парамедикиня Вікторія Орлянська працює на Станції швидкої медичної допомоги (СШМД) м. Слов'янська швидкій допомозі з 2016 року. До цього вона працювала в залізничній та міській лікарнях, продовжуючи сімейну традицію медиків у другому поколінні. Під час повномасштабної війни Вікторія свідомо залишилася у своєму місті та виїжджає на виклики, зокрема в деокуповані населені пункти.

Журналістам «Слов’янських відомостей» вона розповіла про роботу та небезпеку, досвід успішної реанімації та глибоку любов до свого міста.

— Як ви потрапили у професію?

— Мої батьки та сестра були медиками, тож після закінчення школи одразу пішла у медичне училище. Після його закінчення працювала у медпункті, лікарні, а у СШМД м. Слов'янська прийшла за рекомендацією рідної сестри. Вона мене підштовхувала, казала, що я зможу, що я мушу. Я не шкодую ні на крапельку. Сидіти у медпункті було просто, а тут постійні виклики та різноманітні критичні стани вимагають готовності до надання кваліфікованої екстреної допомоги. Треба постійно  вдосконалювати свої знання і навички, щоб все зробити правильно,  і розумієш, що у тебе немає права на помилку, і що ти  дійсно допомагаєш людям.

Там не було такого відчуття. А зараз, якщо трапляються якісь складні випадки чи ситуації, то потім, коли вже все добре, думаєш: «Ти все зробила, ти молодець!».

— Були такі історії, які особливо залишаються в пам’яті?

— Так, зовсім нещодавно. Це була перша успішна реанімація в цьому році на нашій Станції, а для мене так взагалі — перша. Така несподівана, страшна, і дуже приємна потім. Це був літній чоловік. Його стан був відносно стабільний спочатку, а потім різко погіршився. У нього була фібриляція шлуночків, але він був у свідомості коли ми приїхали. Аж раптом різко втратив свідомість, дихання зупинилось, пульс зник. Навіть довелося вдатися до дефібриляції. Було страшно, чесно, але він почав дихати, відкрив очі й ми змогли доставити його до лікарні. Після таких випадків ти розумієш, що дійсно щось можеш і що ти там, де маєш бути.

— Як змінилась ваша робота з початком повномасштабного вторгнення?

— Я виїжджала з міста, бо якраз на початку весни у мене була відпустка. Але надовго моєї евакуації не вистачило (посміхається — ред.), повернулася в червні 2022 року й відразу ж вийшла на роботу. Було, в принципі, все стабільно, нормально, а потім почалися обстріли... Бувало таке, що ти приїжджаєш на один виклик, забираєш поранену людину, привозиш у травматологію, а тут тобі одразу дають виклик в інший район міста. Це був дуже важкий період, напружений і незвичний. І було трохи страшно. Але все одно їхали, бо треба.

— Ви їздили в деокуповані міста?

— Коли звільнили Святогірськ, Богородичне і нам дозволили туди їхати, то почали одразу. Там взагалі все сумно було, звичайно. Будинки розбиті, все розбите. Дуже невесело. Коли перший раз поїхала, було дуже моторошно навіть у дорозі, не кажучи вже про міста та села. Потім, звичайно, звикли, там зараз є якесь життя. Але спочатку було страшно через людей, які там залишалися. Боляче було дивитись на них. Цей період згадується як страшний сон, бо люди навіть не стільки чекали на медичну допомогу, скільки на тих, кому можна розповісти про свій біль, свої хвилювання, своє життя. Вони просто потребували уваги.

Згадується й ситуація, коли поступив виклик у село Богородичне до чоловіка, якому ногу відірвало. Це було, напевно, вже у 2023 році. А там ні адрес, ні вулиць, нічого немає. Взагалі нічого і нікого, тільки будинки розбиті та дороги, що вкриті ямами та вирвами. І от як знайти адресу, якщо жодних розпізнавальних знаків немає і запитати немає в кого? Розмовляю телефоном зі старостою, а він каже: «Скажіть мені щось, знайдіть щось, щоб я міг зрозуміти, де ви». Моторошно. Думаєш: «Це просто суцільний жах». Але ми знайшли його, надали першу допомогу та відвезли до лікарні. На щастя, військові завжди нам допомагають.

— Це дуже небезпечно. Чи страшно працювати на таких виїздах?

— Страшно було, коли казали: «Дивись тільки на дорогу й нікуди — ані крок вправо, ані крок вліво не роби, бо ніхто не знає, що там. А як шукати адресу? Виходиш з машини і шукаєш, особливо якщо проїзду немає. На щастя, нікуди не влізла, все добре. Потім мені казали, що я «не при розумі», але якщо сидіти в машині та чекати, поки щось на тебе саме прийде — так не буде. Хочеться допомогти. І не тому, що це твоя робота, а тому що треба, бо на тебе чекають, бо вони потребують допомоги.

— Як ви справляєтеся з психологічним тиском цієї роботи?

— Потім будемо про це думати. Не можна це все переймати на себе, інакше можна і самим захворіти, і з глузду з’їхати. Іншим разом на нас кричать, ображають, що довго їхали, ще щось. Ти просто мовчиш. Можеш щось сказати, але розумієш, що це все не зі зла, це емоції, хвилювання. І тоді думаєш: ну, все нормально, це люди, це війна, це життя.

— Чи змінилась кількість викликів під час війни?

— Зараз їх набагато більше ніж навіть до війни. По-перше, стало більше людей, якщо порівнювати з 2022 роком. По-друге, емоційний настрій людей велику роль грає, а ви ж самі розумієте, яка ситуація зараз. Зазвичай улітку кількість викликів падає, а узимку зростає. Зараз такого немає. Дуже багато інсультів, нервових захворювань. Улітку ніколи по 10–11 викликів не було, ніколи за добу. П'ять, чотири, шість, сім. А зараз дуже багато.

— Не виникало бажання виїхати зі Слов’янська?

— Ну як зараз кинути і поїхати? Тут же життя, тут, незважаючи на всі труднощі сьогодення, наше життя. Люди живуть, працюють, кохають і народжують дітей. Нажаль, і хворіють. Тож, будемо поки тут працювати, допомагати жити, наскільки можемо, наскільки це в наших силах.

— Чого вам найбільше хочеться саме зараз?

— Хочеться вірити, що нас це все обійде стороною, що війна закінчиться. Дуже шкода людей, які гинуть. І дуже хочеться, щоб усі жили. І щоб наше місто Слов’янськ, район Слов'янський, зараз Краматорський, взагалі процвітав. Я дуже люблю Слов’янськ і не хочу нікуди їхати. Хочеться, щоб тут усе було класно, щоб життя далі тривало і щоб був мир. Під нашим українським прапором.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі