Подружжя гончарів із Слов’янська розписує посуд квітами та різними пейзажами

 

Детальніше про гончарство і свою сім’ю читачам Блог "Знай більше" розповідає Вікторія Попова. А тому – читайте далі. І замовляємо собі таку красу додому.

 

- Пані Вікторіє, розкажіть, будь ласка, трішки про себе.

- Колись, за часів «совка», у нашому місті було три великі заводи, але коли вони розвалилися, то люди стали робити собі маленькі майстерні. Я з 18-ти років працювала на одному із них: це був Слов’янський керамічний комбінат. Там і навчилася цьому ремеслу. Хоча освіта в мене – технік-будівельник атомних станцій і підстанцій. Але після технікуму я не працювала по спеціальності, бо народила сина.

- Ви так гарно розмовляєте українською. Це ще з народження рідна мова живе з Вами?

- Я родом із Слов‘янська. І українську вчила в школі, але коли в чотирнадцятому до нас приперлися орки, то я майже не розмовляла українською. Можна сказати, що все почала вчити з нуля, бо хотілося якось протестувати проти війни і цього всього, що відбувається на Сході.

Знаєте, я мрію, що колись навчуся не тільки писати, а й розмовляти українською. Бо коли діло доходить до розмов, то не зрозуміло відкіля цей суржик пре. Якби ж то було з ким розмовляти українською, то думаю, що хватило б, мабуть, пару тижнів, адже слів не бракує і українських книг прочитано безліч.

- Це дуже похвально! Людей із такою позицією поважає Україна і світ. А що стосується Вашої творчості, розкажіть більше про свою майстерню. З чого все починалося?

 

- Ще з 1999-го року ми з чоловіком почали працювати у власній маленькій майстерні. Тоді ми робили посуд з білої глини, як я зараз думаю - гроші заробляли. Запит був на усілякі чайно-кавові сервізи, які оптовики забирали до Росії. Там особливої творчості майже не було, але підростали діти і їх треба було вчити.

Десь з 2012-го року ми перейшли на червону глину, бо захотілося відтворювати щось автентичне – наше. То ж ми самі розробляли кринки, глеки.

- Вибачте, а що таке кринки??

- Без ручки глек для молока або узвару.

- А хто так неймовірно розмальовує Ваші вироби із глини?

- Ми самі: я пишу та мій чоловік Богдан. Він в мене завжди був художником, але картин зовсім мало вдома. Оскільки писати картини завжди не вистачало часу, а тому реалізовується на глині.

- Неймовірна краса у Вас обох виходить.

- А ще я навчилася крапельного розпису, то чоловік так не вміє.

 

- Якось люди почали просити глечики для запікання. А це вже треба, щоб було високотемпературними глазурями робити і я розробила свій розпис.

- Як цікаво. А у Вас є своя спільнота чи група у Фейсбуці?

- Я все думаю, що дуууже треба зробити її розвивати, але як притягнеш ноги з майстерні, то вже нічого не хочеться. Я створила у Фейсбуці сторінку «Майстерня Попових», але вона майже пуста. Проте там є частина наших виробів. Також є профіль наш у Інстаграмі. Хоча і там не всі вироби є – руки не доходять...

- Думаю, що шанувальники Вашої творчості були б раді Вашій присутності у Інтернеті.

- Можливо. До слова, розповім ще цікаву річ про чоловіка. Він народився в Сибіру, де його батько відбував вісім років як політв’язень. За те, що в Маріуполі в 62-му році листівки в кінотеатрі роздавав за вільну Україну.

- Тепер зрозуміло, чому Ваша сім’я така особлива і проукраїнська у Вашому краї. Дуже приємно з Вами спілкуватися і розповідати людям про Вас та Вашу творчість.

Скажіть ще, будь ласка, чи маєте помічників у цій нелегкій клопітків праці? Діти допомагають?

- Сини у нас «ком’ютерні генії» і зараз мешкають у Харкові. Нам інколи допомогають наші батьки, але вони в нас вже не такі молоденькі. Мій батько займається заливкою посуду, а моя мама миє його. Богдова ж мама затирає, щоб посуд був гладенький. Так що майстерня в нас родина.

- Це ж чудова! А як багато часу у Вас іде на такі шедеври?

- Часу йде багато. Інколи цілий день просидиш, то я про крапельний розпис. А Богдан свої тарелі з пейзажами може і два дні писати. Але коли нічого такого не замовляють, бо буває, що клієнти оптом беруть, то мусимо дуже швидко розписувати.