Повернулася, щоб допомагати: волонтерка зі Слов’янська опікується літніми людьми та тваринами у найвіддаленіших селах
Після початку повномасштабної війни родина Олени Полиніної виїхала на західну частину України. Але надовго там не затрималась – серце залишилося у Слов’янську.
Попри те, що прийняли їх добре, переселенцям допомагали та підтримували, вони вирішили повернутися додому. Тим більш, що вже під час евакуації почали допомагати людям похилого віку у своєму місті.
«Почалося все зі дзвінка моєї знайомої. Ми тоді тільки евакуювалися, а вона дзвонить і каже, що у них на сусідній вулиці живе бабуся Алла, яка прихистила купу тварин, що залишили люди. Тепер годує їх всіх, а сама майже голодує. Одна, пенсія маленька… А я знаходжусь у Луцьку. Почала ходити по гуманітарним штабам, отримувати допомогу та пересилати у Слов’янськ. Пошта тоді ще була зачинена, тож направляла у Дніпро, шукала перевізників…Тим часом почало працювати «сарафанне радіо» – до бабусі Алли приєдналися ще бабусі, дідусі. Так все і почалося», – згадує Олена.
В евакуації перебували недовго – разом із чоловіком вирішили повернутися додому, у рідне місто, щоб почати допомагати людям вже на місці. Доньки залишились у Києві.
Через велику кількість нужденних довелося створити сторінки у соціальних мережах та освітлювати потреби, збирати допомогу, звітувати. Більш того, опікуватись почали не тільки Слов’янськом. Він відійшов на другий план, адже «у прифронтових та віддалених селах ситуація набагато гірша».
«Спочатку поїхали в Ізюм, потім в Адамівку. Тепер вже їздимо по всіх селах та населених пунктах поблизу Слов’янську. Та й трохи далі. Спочатку на двох машинах з чоловіком, потім до нас приєднався хлопець, який також допомагає розвозити гуманітарну допомогу. Наприклад, у Тетянівку, де сьогодні живуть 111 людей (з них троє дітей та більшість – люди похилого віку), їхали вже трьома машинами».
Олена каже, що сьогодні у них пріоритет – люди похилого віку та тварини у віддалених селах.
«Постійно їздимо в Ямпіль. Туди взагалі майже ніхто не хоче їхати. Лінія фронту дуже близько. Передостанній раз, коли приїжджали, лінія фронту була приблизно 2 км. Ми приїхали, а вони всі у підвалах сидять. Тож навіть не розвозили – відвантажили у бомбосховище та поїхали. Сьогодні тут приблизно 600 людей, з них десь 40 дітей. До повномасштабної війни було 3,5 тисячі. Ми туди приїжджаємо з допомогою для конкретних сімей і роздаємо особисто в руки».
Каже, що дуже добре пам’ятає дзвінок з Ямполя після того, як повернулися з поїздки додому. Розповіли про родину дівчинки Елі, якій постійно допомагають. Під час обстрілів родина ховалася у підвалі сусіднього будинку (тітки), а в той самий час в їхній будинок прилетів снаряд. Повертатися нікуди, нічого не залишилось. Ані даху над головою, ані речей, ані будь-яких продуктів. Нічого. Головне – живі. Знайомі волонтери зібрали для них допомогу, вони відвезли...
Окремо Олена розповідає про підтримку тварин. З цим велика проблема в деокупованих та наближених до фронту населених пунктах.
«От, наприклад, Коробочкине Чугуєвсього району Харківської області. Сюди взагалі не привозять корм для тварин. Та й взагалі із цим дуже сумно у віддалених селах».
Після Нового року Олена з чоловіком почали потроху підтримувати і дітей.
«Тоді хотіли роздати подарунки дітям на площах у Слов’янську, Краматорську, Дружківці, Костянтинівці і Ямполі. У Слов’янську мали видати 50 подарунків згідно списків, а хтось оголосив про це у Фейсбуці і люди вирішили, що це для всіх. Прийшло 200 дітей. Уявляєте, наскільки ми були шоковані? Ми ж не могли комусь дати, а когось залишити взагалі без подарунка. Довелося роздати всім книги, які я привозила з Києва раніше. Цікавою і, якщо чесно, не дуже приємно. виявилася реакція людей, які кричали та сварилися, бо відчували себе обдуреними. А що ми могли зробити? Залишити 150 з 200 людей взагалі без нічого? Тож роздали всім по 2 класні книги, а ті 50 подарунків відвезли у Ямпіль».
А ще вони проводять цікавий захід для дітей – дарують «чупа-чупси» за малюнок про Україну.
«Нам неважливі якісь художні здібності. Вони малюють так і те, що можуть і хочуть. Та й сам подарунок дуже символічний. Головне – їм подобається сам процес і малювання, і отримання «чупіка». Для них це якесь свято. У Коробочкиному нас чекають з цими малюнками та радіють, коли ми приїжджаємо. Дівчина, з якою ми спілкуємось у селі, каже, що малюють та приносять і по 5 штук. У дітей немає свят, якихось заходів, вони не можуть відвідувати гуртки тощо. Там нічого для дітей немає, тому малюнки наче така собі «арт-терапія». А є навіть такі діти, які навіть вірші вчать, щоб нам розповісти. Тож для них це дійсно подія».
Сьогодні Олена з чоловіком їздять у села, де найбільше потрібна підтримка: Коробочкине, Адамовка, Нікольске, Гусарівка, Ямпліть, Райгородок, Ізюм, Кам’янка, селище Донецьке, Сидорове. Везуть ковдри, пледи, речі, взуття, предмети побуту, продукти, медикаменти, смаколики…
Але у самих волонтерів є постійна потреба у бензині. Їздять всюди за власні кошти, а їх вже також немає. Тож іноді оголошують збори та приймають будь-які пропозиції з цього приводу.
Крім того, постійно потрібні: великі пакети (будь-які); пластиковий посуд (миски, контейнері для їжі тваринам у селах); клітки або переноски для вивезення хворих тварин, речі для собак.
Також можна зробити переказ на картки:
ПриватБанк 4149629342811312
Монобанк 5375414143359551
PayPal polyninaelena00@gmail.com
Зв’язатися з Оленою можна у Фейсбуці або за номером телефона: +380664084773.
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
