Слов’янський художник Володимир Радковський: “Ми вивезли сотні картин, але вдома залишилася душа”

Для Володимира Радковського мистецтво ніколи не було просто ремеслом — це спосіб дихати та фіксувати невловиму красу світу. У рідному Слов’янську його знають як майстра, який здатен зупинити час на полотні, наповнюючи його світлом та повітрям. Сьогодні його картини прикрашають приватні колекції в Італії та Німеччині, а серія робіт про українські хати Донеччини стала справжнім візуальним архівом нашого краю, який нині нещадно нищить війна.

Журналісти “Слов’янських відомостей” поспілкувалися з митцем зі Слов’янська Володимиром Радковським про життя, творчість, евакуацію та плани на майбутнє.

Філософія “живого” письма: чому натурі немає заміни

Володимир сповідує принципи класичного пленерного живопису. Він категорично не визнає роботу з фотографій, вважаючи їх “мертвою” картинкою. Для нього важливо відчувати тремтіння листя, рух хмар та зміну освітлення в реальному часі. Художник працює олією, надаючи перевагу густим, емоційним мазкам, які створюють особливу фактуру та об’єм.

“Щоб передати правду моменту, треба бачити натуру на власні очі, відчувати її запах і настрій. Сонце постійно рухається, і у митця є лише дві-три години, аби вхопити цей стан, поки тіні не лягли інакше”, — пояснює художник.

Саме тому він роками виходив на вулиці рідного міста з мольбертом та фарбами, мандрував селами регіону разом із краєзнавцем Геннадієм Кіркачем, а потім на цих полотнах оживали населені пункти Слов’янської громади, Студенок та околиці Ізюма.

Він ніколи не малює війну й каже, що хоче передавати у своїх роботах тепло та красу, а не знищення й руйнування. Єдиним виключенням була участь у проєкті «#НаГрані», що був створений у 2023-му році в місті Слов’янськ.

Там він представив дві роботи, які тепер серед інших картин представлені на виставках, які показують у різних містах країни за підтримки Слов’янського краєзнавчого музею.

Подвійний порятунок: картини крізь два кола пекла

Перший болючий удар війна завдала художнику ще у 2022 році. Тоді потужний обстріл сильно пошкодив будівлю хімтехнікуму, де роками знаходилася його майстерня. Здавалося, що роки праці та сотні полотен поховані під уламками, але сталося справжнє диво — майстерня майже не постраждала і картини залишилися цілими. Володимир забрав понад двісті робіт додому. Саме там, у старому, зведеному ще прадідами будинку, вони зберігалися наступні три роки. Художник і не здогадувався, що це лише перше коло порятунку його мистецької спадщини, а попереду на них чекає ще масштабніше випробування.

На початку 2025 року війна знову прийшла впритул. Після чергового надпотужного обстрілу неподалік їхнього будинку почалася пожежа та детонація, що не вщухала кілька днів.

“У нас вилітали вікна разом із рамами, вирвало двері, а стеля в літній кухні впала так, що стало видно небо. Весь двір засипало уламками ракет — лише за перші дні ми винесли п’ять мішків розірваного заліза”, — згадує дружина митця пані Оля.

Тієї ночі Володимир буквально силоміць витягнув її з хати. Вони опинилися в центрі міста, просидівши до світанку на сходах пошти під холодним дощем. Жінка вискочила в одних капцях, без документів, переконана, що їхнього минулого життя більше немає. Дім вистояв, вдруге зберігши вцілілу колекцію картин, проте саме цей жах став точкою, після якої прийшло остаточне усвідомлення: треба виїжджати.

Шлях на Захід та біль евакуації

Пошуки нового дому були важкими — у Полтавській області, куди вони планували виїхати, ціни на житло та умови виявилися непідйомними для людей із мінімальною пенсією. Допомогла випадковість: пані Оля натрапила на YouTube-канал переселенця зі Слов’янська Федора Мамедова, про якого раніше писали “Слов’янські відомості”. Чоловік придбав будинок у селі й на своєму каналі розповідає про доступне житло на Тернопільщині. Впізнавши земляка, Ольга зателефонувала, і той миттєво відгукнувся, запропонувавши варіант у селі під Бережанами.

Евакуація далася великою ціною. Під час завантаження речей у Слов’янську з коробки вискочив улюблений кіт у в’язаній жилетці — знайти його у хаосі міста не вдалося. У Слов’янську залишилися й безцінні книги з мистецтва, каталоги та недописаний портрет Олі на фоні розписаної ширми. Вже на місці з’ясувалося, що перевізники пошкодили майже всю старовинні меблі та техніку, перетворивши переїзд на ще одне коло випробувань.

Але картини вдалося врятувати — їх пакували та втискали в машину повсюди. Вивозили пейзажі Слов’янська, портрети та численні натюрморти. Художник згадує це як відчайдушну спробу врятувати частину своєї душі. І зараз врятовані полотна заповнюють увесь простір їхнього нового помешкання — вони лежать на шафах та стоять уздовж стін.

Життя на Тернопільщині

Сьогодні Володимир намагається віднайти творчу рівновагу. Попри розбитий побут і сотні нерозібраних коробок, він із перших днів захопився архітектурою Бережан. Цей “маленький Львів” із каріатидами та замком XI століття став для майстра новим викликом.

“Тут неймовірні локації для роботи, але щоб писати ці костели та замкові мури з кращих ракурсів, треба бути мобільним”, — ділиться майстер.

Через складний рельєф Тернопільщини він мріє придбати колись стару “Таврію”, яка б стала його пересувною майстернею. Це дозволило б не обмежуватися лише околицями села, а виїжджати на тривалі пленери, фіксуючи красу західного краю так само ретельно, як він колись малював рідну Донеччину.

Зараз, поки за вікном зима, художник готується до весняного відродження. Він планує не лише розкласти фарби у новій майстерні, а й привести до ладу подвір’я — засіяти газонну траву на місці багнюки. Це “заземлення” на новій території є для нього символічним. Володимир продовжує втримувати красу у світі через свої полотна, водночас не полишаючи надії одного дня повернутися додому.

“Ми з дружиною вивезли сотні картин, але вдома залишилася душа. Мріємо про день, коли можна буде повернутися додому і нарешті дописати той самий портрет, обійняти близьких та знову відчути запах рідної землі”, — підсумовує майстер.