Тут почалася війна: вражаючі історії жителів Слов’янська
Сьогодні 9-та річниця початку АТО. 13 квітня 2014 року в Україні було оголошено про початок антитерористичної операції без впровадження воєнного стану, із залученням Збройних сил України. Відповідний Указ тоді видав виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов. 14-го квітня документ набрав чинності.
Зоною проведення антитерористичної операції було визначено територію Донецької, Луганської та частини Харківської області.
Як інформують Слов`янські відомості, про це повідомляють Подробиці.
Містом, звідки почалася війна на Донбасі, став Слов’янськ. Саме на підступах до нього відбувся перший бій і загинув перший український військовий, офіцер-спецпризначинець Геннадій Біліченко.
А далі була окупація тривалістю 85 днів. Ірина Баглай про битву за Слов’янськ – далі.
Це наші донбаські хлопці. Нехай вони домагаються, я не хочу в нашому місті війни, давайте просто стояти й спостерігати.
Наші – як їх назвала тодішня мер Слов’янська Неля Штепа – виявились добре озброєними в камуфляжі московитами. Їх ціль була – захоплення міста, пояснює Роман Костенко, який від початку антитерористичної операції брав участь у боях за звільнення Слов’янська.
Роман Костенко, полковник СБУ (ЦСО “А”), народний депутат України:
росії було важливо мати просто захоплену територію, з якої вони потім будуть диктувати умови Україні.
Керував диверсійним угрупованням офіцер ФСБ Ігор Стрєлков-Гіркін.
І вже зранку 12 квітня вони вдерлися у місцевий райвідділок міліції. Їх ціль була зброя, пояснює Роман Костенко, який у той час служив у центрі спеціальних операцій “Альфи” СБУ
Роман Костенко, полковник СБУ (ЦСО “А”), народний депутат України:
Вони одразу захопили зброю до 20 автоматів, 100 пістолетів.
Згодом, згадує Олександр, який тоді був студентом Слов’янського коледжу, ці пістолети мав кожен охочий.
Олександр, військовослужбовець ЗСУ:
Наприкінці квітня, коли у людей з’явилась зброя, яку роздали з міліції, забрали й роздали, місцеві один одного стріляли, хто чого між собою не поділили.
Поки Неля Штепа закликала містян не пручатися – на їх очах:
За нею під’їхало ще 3 КамАЗи, висипали колеса.
І за лічені години по місту звели барикади та блок-пости. А за поповненням у свої ряди главарі терористів йшли в навчальні заклади і пропонували:
Гроші викладачам, ректорам, щоб студенти замість того, щоб сидіти на парах – брали транспаранти й вигукували гасла, байки. 150 грн тоді була ціна “руського міра”.
День, який розділив на до і після життя двох жінок зі Слов’янська. Наталія і Поліна і через 9 років потому до дрібниць пам’ятають той ранок.
Наталія Гладиш, переселенка з міста Слов’янськ:
Всі були розгублені, було дуже страшно, бо чоловіки зі зброєю захопили виконком, ніхто не був готовий до цього.
Поліна Семенець, переселенка з міста Слов’янськ:
Коли ти ще не знаєш, що таке війна, і вона може відбуватися, тобі здається що це тимчасово, зараз воно все вирішиться, все буде добре.
Та вже за кілька тижнів.
Олександр, військовослужбовець ЗСУ:
По будинках стріляли. У мене 9-типоверхівка – у балкон влучили. Ходили з автоматами по вулицях під час комендантської години, а мої приятелі стояли, які не встигли виїхати. Вони разом колективом жили. І розстріляли нам балкон через те, що ми стояли й курили.
Попри окупацію Наталія з родиною лишалась у місті. І аби уціліти без потреби на вулицю не виходила. Ті ж, хто наважувався чинити опір так званому «руському міру» – зникали безслідно.
Наталія Гладиш, переселенка з міста Слов’янськ:
Закривали. Були вже приклади, що й не вернулися з тих будівель чоловіки.
Такою будівлею-катівнею стала захоплена російськими терористами будівля СБУ.
Роман Костенко, полковник СБУ (ЦСО “А”), народний депутат:
Тортури використовували до людей, які говорили на українській або якось не підтримували їх. Починалась політика русифікація міста під свої погляди.
Вже згодом масовка галасливих відчула “захист” і на собі. Приїжджі козачки активно взялися грабувати місцевих.
Олександр, військовослужбовець ЗСУ:
Донські козаки були. Вони спочатку ламали наші будинки, взяли наше майно, а потім голосно, говорячи російською: “Я собі привіз як сувенір”. Кришталь продавали. Стояли як бабусі на вулиці, продавали вкрадене золото, годинники, ікони. Їм подобались запорожці – вони їх крали по місту.
Виїхати з окупованого міста і доєднатися до лав Збройних сил України, Олександр вирішив вже за кілька тижнів. Коли навколо Слов’янська почали точитися бої. І єдиний спосіб для молодого хлопця – було заплатити жадібним до грошей козачкам на блоку-посту.
Олександр військовослужбовець ЗСУ:
Чи то 10, чи 12 тисяч ще гривень, зняли золото, все що було і тоді навіть випускати не хотіли. Казали: ти ж воювати можеш.
Вже за два місяці під натиском української армії окупанти на чолі із Гіркіним втекли до Донецька. І Наталія, яка була серед тих, хто лишився згадує.
Наталія Гладиш, переселенка з міста Слов’янськ:
5 липня ми прокинулися і нікого нема. Будемо сподіватися, що ці події, які відбуваються зараз – все ж Україна буде вільна, незалежна. І вона залишиться у своїх рамках, і ми знову будемо жити, як жили до 2014 року.
Та на здійснення своєї заповітної мрії Наталія вимушена чекати за тисячу кілометрів від рідної домівки. У Чернівцях. Тут же прихисток знайшла і Поліна. Яка до останнього сподівалась, що повторення не буде. Та масовані ракетні удари російських військ змусили їхати зі Слов’янська.
Поліна Семинець, переселенка з міста Слов’янськ:
Не хочеться використовувати слово тікати, бо люди настільки хотіли боронити своє місто, вони гадали, що це буде як в 14-му і готувалися, заздалегідь запасалися їжею, хтось запасався зброєю, вже отримали дозвіл і казали, що ми будемо звільняти своє місто самостійно.
Відчувши дух “руського міру” у 2014-му, нині місцеві вже і не думали блокувати колони ЗСУ як тоді. Навпаки, українське підпілля охопило всю Україну, куди вдерлись росіяни і його потужний опір приголомшив найдосвідченіших вояків.
Роман Костенко, полковник СБУ (ЦСО “А”), народний депутат:
У нас телефони розривалися. З кожного села, кожна бабуся казала: я живу по такій адресі, у мене навпроти стоїть колона, стільки танків. Вони нічого не боялися, іноді дзвонили по відкритому зв’язку і нам доводилось казати: ні, ви не туди попали, тому що ми розуміємо, що вони слухають.
