Вадим Анциферов: “Колись буде нова Україна, а якою вона буде у майбутньому — залежить від нас зараз”

Вадим Геннадійович Анциферов — унікальна постать для Слов’янська. Його знають як віртуозного скрипаля та відданого вчителя початкових класів, але лише небагатьом відомий його шлях добровольця, який став на захист рідної землі.

Журналісти “Слов’янських відомостей” поспілкувалися з Вадимом Геннадійовичем та розповідають його багатогранну історію, яка охоплює шлях від скрипаля і педагога до добровольця на передовій.

Як на Донбасі виростають патріоти

Вадим Геннадійович походить із російськомовної родини. Проте його національна свідомість почала формуватися дуже рано завдяки україномовному середовищу. Спочатку це був дитячий садок у Святогірську, де з дітьми говорили виключно українською, а потім ще й місцева школа, яка мала проукраїнське спрямування. Святогірська ЗОШ — перший навчальний заклад України, що приєднався до проєкту асоційованих шкіл ЮНЕСКО ще у 1967 році.

Саме ці дитячі враження стали основою його дорослого патріотизму.

“Мене зробило патріотом, мабуть, те, що я ходив у дитячий садок, який був українським у нас у Святогірську, я звідти родом… Приходив додому і знаєте, як дитина почула українську мову і хоче щось сказати,  то… Щось так скажу таке, а батьки сміялися”, — згадує він свої перші кроки.

Особливе місце у його спогадах посідає директор Святогірської школи Іван Микитович Овчаренко, виходець із Центральної України, який пережив голодомор. Навіть будучи членом партії, він мав глибоку любов до України.

“Він був патріотично налаштований, любив дуже сильно Україну. І він потихеньку якось в наші душі дитячі заносив оцю ось любов, оцей патріотизм. Мабуть, воно якось проросло”, — розповідає Вадим Геннадійович.

Два крила: від скрипки до вчителя навчальних класів

Свій професійний шлях Вадим Геннадійович завжди ділив між двома великими захопленнями, які він називає “крилами”: музикою та педагогікою. Він отримав фахову освіту в обох сферах.

Одне крило — музика

Пан Вадим — скрипаль, який після навчання у музичному училищі активно брав участь у роботі українських народних гуртів Слов’янська, зокрема “Веселка” та “Грайте музики”. Колективи мали звання народних і гастролювали не лише в Україні, а й у Фінляндії та інших країнах.

“Ми їздили в Німеччину ще у 90-х. У Фінляндію багато разів… Там нас приймали, і там, причому, знаєте, теж співали українською, а люди перекладали те, що вони відчували в словах української пісні”, — ділиться музикант.

До 2013 року часто бували на території росії, де  популяризували українську пісню. Особливе місце, за його словами, займали гастролі на Кубані, де їх приймали “як рідних, та й взагалі Кубань — це все українська наша земля, якщо можна так сказати. Там всі знають українську мову, там всі співають наших пісень. І нас там зустрічали дуже тепло тоді”. Тим болючішим стало розчарування, коли керівник хору підписав петицію до путіна про введення військ в Україну.

“Боляче було. Особливо коли в 2014 році приїхали якісь козачки заслані… Я навіть писав тоді листа тоді Віктору Захарченку. Це керівник хору Донських козаків. Запитував, як так сталося? Як же ж ви могли? Ви ж така людина ніби духовна, православна. Але відповіді, звісно, так і не отримав. Та й наш гурт, що стільки років був, тоді розпався через війну”, — згадує він.

Друге крило — педагогіка

Закінчивши Слов’янський педінститут за спеціальністю вчитель початкових класів із додатковою спеціальністю музика, він у 1991 році відразу розпочав роботу у школі. Його першим став український клас, який на той час був невеликим, лише 16 діток, оскільки батьки остерігалися переходу на українську мову викладання.

“Щойно зайшов до школи, дивлюся, а на дверях оголошення: ‘Набирається український клас’. Зрадів і подумав: “Мабуть, це доля”, — посміхається Вадим Геннадійович.

У середній школі він додатково викладав українознавство, оскільки ця тема і його самого цікавила. Він збирав матеріал по крупинках, щоб передати знання учням.

“Я розповідав дітям про традиції нашого народу, про побут, про ремесла. Думаю, теж потрошку-потрошку, як-то кажуть, щось проросте. Вода камінь точить. І дійсно бачив, що щось зрушувало у мисленні діток у ставленні до України”, — пояснює свою місію педагог.

“Слово без діла — це трескотня”

Рішення йти на фронт зріло у ньому ще з 2014 року, коли тільки починалася війна, що розв’язала росія. Але тоді довелося доглядати за пристарілими батьками. У 2022 році, після їхньої смерті, він зробив вибір без жодних сумнівів.

“Слово без діла — це трескотня… Я розказував дітям про любов до Батьківщини і сам буду ховатися? Рішення зріло іще з 14-го року, але не міг покинути батьків, яких забрав до себе зі Святогірська. Поховав обох у Слов’янську. А як це почалося (повномасштабна війна — ред.), то навіть не вагався. За кілька днів привів справи до ладу, передав свого собаку друзям і пішов”, — пояснює Вадим Геннадійович.

Вже 28 лютого 2022 року він був у військоматі, попри вже не зовсім молодий вік та інвалідність по зору, яка звільняла його від служби. Три дні довелося ходити, поки прийняли.

“Не з першого дня взяли (посміхається), але ж я впертий, як і ще кілька людей, що також приходили до військкомату. Через три дні все ж зайшов. Комісії медичної не було, просто спитали, як почуваюся. Сказав, що добре і почув: “Ну, ідіть до частини”, — згадує вчитель.

Так він потрапив до ТРО 109 бригади. Спочатку патрулював вулиці Слов’янська, а згодом був переведений на передову під Сидорове (Лиманській напрямок), де основним завданням було “перешкоджати переправі росіян”.

Інсульт на позиціях та поранення

Під час служби під Лиманом у захисника прямо на позиціях стався інсульт.

“Я почувався дуже зле.. Але продовжував робити все, що було в моїх силах, бо бачив, що треба. А на сусідній (позиції 2 — ред.) був хлопець з досвідом роботи у швидкій допомозі, він працював фельдшером. Ото подивився на мене і каже: “Щось мені не подобається те, що з тобою коїться. Дуже схоже на інсульт”, — згадує він.

Після стабілізації стану та реабілітації у госпіталях Дніпра та Хмельницького він все одно повернувся у частину і, попри необхідність пройти ВЛК, знову вирушив на передову на Луганщину (район Площанки).

“Там було просто пекло. Голови не піднімеш з окопу, свисти з усіх боків… Коли відбивали штурм прилетіло поряд зі мною, трохи зачепило ліву ногу. Поряд зі мною був молодий сержант, якого я попросив перев’язати рану. Тоді хотів обійтися без турнікету, бо була неглибоко.  А через деякий час ще один приліт, і вже прямо над правою ногою вибухнуло. Тоді вже довелося накладати турнікет, а уламок, до речі, так і залишився, як сувенір мені, прямо в кості”, — ділиться він деталями осколкового поранення обох ніг.

Під час лікування у госпіталях ветеран зіткнувся з тим, наскільки глибоко закорінені упередження про Донбас. Чоловік, який також лікувався після поранення, вже виписувався і, стоячи у дверях, сказав з матюками щось про те, що повертається на проклятий Донбас…

“Я кажу: ‘Слухайте, чоловіче, а чого ви так кажете? Ви думаєте, що там виключно “ждуни” сидять? У нас бригада майже цілком із добровольців була укомплектована, саме із Донбасу. Чоловіки самі йшли у військкомат, і йшли добровольцями захищати свою землю, не за примусом чи мобілізацією’. І знаєте, інші чоловіки, що також перебували на реабілітації, мене підтримали”, — переказує він свій емоційний діалог із побратимом.

Після госпіталю деякий час Вадим Геннадійович перебував ще й на Харківщині, де тримали оборону на кордоні.

“На той момент у мене вже не було бронежилета чи каски — все це залишилося, коли мене евакуйовували, усе забрали. Я запитав у ротного: “А як мені ходити в патрулі?” Він відповів: “Ну, бери муху (РПГ-18, — ред.), і патрулюй із ним”. Трохи постояли на варті. Нападів там не було, ситуація була спокійна. Згодом підписали наказ про мою демобілізацію”, — розповів він.

За оборону Лиману та відзнаку в боях Вадим Геннадійович отримав медаль “Незламні герої російсько-української війни” від Лиманської громади.

Сім’я, гімн і нова Україна

Після демобілізації Вадим Геннадійович одразу повернувся до своїх учнів.

“Я пам’ятаю, як ішов вулицею Слов’янська і зустрів матусю одного з дітей. ‘Ой, Вадим Геннадійович, доброго дня. Ну коли ж ви вже до нас повернетесь?”, — запитала вона. Ну і таки повернувся до вчительства”, — розповідає педагог.

Зараз він викладає онлайн, і його педагогічний процес нерозривно пов’язаний із вихованням патріотизму.

“Щойно вийшов на роботу та приступив до занять, зробив так, щоб у нас щодня проходила хвилина мовчання о 9:00. Співаємо гімн з учнями. Вони всі знають, що саме так починається кожен новий день”, — наголошує він.

Хотів Вадим Геннадійович і хоча б трохи відродити музичне життя у прифронтовому місті. Разом із саксофоністом Аркадієм він робив імпровізовані концерти у парку біля літнього театру, “щоб не забувати, що ми музиканти” та дарувати перехожим шматочок мирного життя у вигляді музики. Проте невдовзі ініціативу заборонили, посилаючись на безпекову ситуацію та необхідність отримання дозволу від Слов’янської МВА. Він зазначає, що це створювало дивний контраст, коли інші зони відпочинку в парку продовжували функціонувати. Але все одно, час від часу вдавалося організовувати невеличкі безплатні концерти просто неба на Слов’янському курорті. “Людям дуже подобалося слухати”.

Зараз Вадим Геннадійович переїхав до Харкова, щоб бути ближче до сім’ї, і продовжує навчати дітей у дистанційному форматі. Каже, що ніколи не шкодував про свій вибір: музикант, вчитель, військовий, ветеран.

“Ну, планую і далі, скільки Господь дасть мені. Буду діток навчати, любити Україну, буду їх навчати. Я завжди кажу, що колись буде нова Україна. А якою вона буде у майбутньому — залежить від нас зараз”.

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.